Свого часу Ярина захистила дисертацію на тему "Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 1920-х-1930-х років". Зараз працює науковим співробітником в Інституті літератури. Книги з домашньої бібліотеки потрібні їй і для роботи.

- Позаяк мої інтереси поширюються на 1920-ті роки, то більшість моїх книг — саме цих років. Редагуючи українське видання Мирослава Шкандрія про літературну дискусію 1920-х років, страшенно намучилася з цитатами: одна книжка в одній бібліотеці, інша в якихось архівах, ще якась є в Інституті. А тепер майже всі вони є у мене вдома. Я вже давно не буваю в бібліотеці Вернадського, бо книжки стоять поруч на полиці і я з ними працюю.

Коли купили першу?

- Перші свої антикварні книжки я купила з землі на Петрівці. Скажімо, перший словник я там купила року 2001-го. Ми з чоловіком поїхали на Петрівку. Гаманець лежав у нього в рюкзаку, а я йшла просто так, руки в кишені. Микола дуже швидко все оглядає. Коли він був на кількадесят метрів попереду, а побачила в одного хлопця серед мотлоху російсько-український словник Ізюмова 1930 року. Я його байдуже погортала, щоб продавець не здогадався, що дуже хочу його купити. За словник він просив 5 гривень. Я повільно відійшла, а коли зникла з його поля зору, побігла за Миколою: "Негайно давай гаманець!" Повернулася, простягнула купюру з байдужим виглядом. А продавець здмухнув із книжки порох і каже: "Берите, девушка, пыль веков..." Ми потім років два розважалися з Миколою — загадували один одному перекладати слова і звірялися за словником Ізюмова.

Словники дуже добре надаються до мовних ігор і дуже виручають, коли інтернет не працює. Цей словник час від часу з´являється в продажі, його можна купити порівняно недорого — за 200 гривень. У ньому є слова, які нині не вживаються, але ще не вважаються застарілими. Якось чоловік читав вірші Майка Йогансена і питає: "Що таке "літепло"?" Кажу: "Коля, це нормальне слово, усі українці його вживають, означає теплу воду".

Для вас важливий зовнішній вигляд книги?

- Зазвичай колекціонери ганяються за добрим виглядом книжки — щоб ніде не було надірвано чи забруднено. Не вважаю себе колекціонером. Мені головне — текст. Можу купити книжку без палітурки чи без пари сторінок.

Раніше книжки були здебільшого в обкладинках. Якщо оригінальну обкладинку наклеєно на пізнішу палітурку, вона коштує дешевше.

Палітурок майже не бувало в ті роки, бо вони набагато дорожчі. У палітурках видавали словники, адже ними люди активно користуються. А звичайну книжку можуть прочитати лише один раз, навіть у бібліотеці.

Часом обкладинку зрізали і наклеювали на палітурку, щоб книжка краще трималася. Книжки тоді часто не обрізали, у них були нерівні краї, нерозрізані сторінки. Коли я писала дисертацію і перечитувала в бібліотеці Йогансена, то сама розрізала сторінки, бо ті книжки до мене ніхто не читав. Вони 80 років чекали на мене — свого першого читача.

У нас в Інституті літератури зберігається бібліотека Івана Франка. Там є книжки з нерозрізаними сторінками, але їх не можна розрізати, бо такими їх залишив Франко. А в публічній бібліотеці книжки існують для користування, тому я розрізала сторінки без жодного сумніву.

Є букіністи, які продають старі книжки, не реставруючи, щоб власник міг їх прибрати на свій смак — у скромну обкладинку чи в дорогі золоті береги.

На самісінькому початку 20-х книжки друкували на дешевому й поганому папері. В умовах розрухи і воєнного комунізму шикувати неможливо було. Папір, у який загортали ковбасу й оселедці, на такому і книжки друкували. З газетами те саме було: один номер виходив, як полотнище зеленого кольору, наступний номер — уже вдвічі менший і жовтого кольору. Збірник "Вир революції", що його Валер´ян Поліщук склав ще в Києві 1920 року, вдалося видати тільки 1921 року в Катеринославі, його надрукували на цупкому фіолетовому папері, майже картоні.

Старі книжки зберігаю у ящиках з-під вина. Книжки дуже вбирають пил, а ці вже по 90 років збирали пилюку.

Коли купувала зібрання творів Еміля Золя в українському перекладі — як ці книжки смерділи старим салом ! Жесть. Я не знаю, що власники з ними робили. Ми їх потім довго провітрювали.

Іноді книги смердять бензином: їх довго тримали десь у гаражі поруч з мотоциклом, щоб звільнити житлоплощу.

Я закладаю в книжки напахчені парфумами паперові смужки-закладки.

Якось купила одразу чимало книжок у знайомого букініста. Він попередив, що книжки вологі, і порадив удома порозкривати їх і розкласти десь на сонці, щоб просушити, а то може грибок завестися. Ми на кухні всю підлогу встелили тими книжками.

Як формуються ціни на антикварні видання?

- Продавці оцінюють книги по-різному. Знавці хочуть дуже дорого. А є люди, які торгують усім підряд, вони продають дешевше.

Якось на інтернет-аукціоні продавалася книжка — збірник творів українських письменників, найцінніше в ній — багато фотографій. Власник просив за неї 90 тисяч гривень. Я його перепитала, чи він не помилився з нулями, бо за такі гроші можна ціле село в Україні купити. Продавець відповів, що книжка суперрідкісна і її немає в жодній бібліотеці світу. Ще й додав, мовляв, нині книжка може коштувати як ціле село, просто кожен вибирає, що йому потрібніше.

Я негайно знайшла цю книжку в каталозі Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Продавець після того знизив ціну до 30 тисяч гривень, але книжка й того не варта, бо у ній немає перших і останніх сторінок.

Я на аукціонах книжки не купую. Не люблю торгуватися, робити ставки — тут я людина неазартна.

Одного букініста знаю вже вісім років. Він поважає мене за те, що я працюю з книжками, а не купую їх, щоб похизуватися перед гостями і знайомими. Він, буває, каже: "Ой, эта книга дорогая, если у вас сейчас нет денег, вы можете потом отдать, она ведь вам для работы нужна".

Видання, яким майже сто років, мають, напевно, власну цікаву історію?

- Багато антикварних книжок походять із приватних бібліотек, що їх розпродують незацікавлені нащадки. Часто буває, що при цьому нащадки сваряться між собою: хтось успадкував квартиру і швиденько все з неї розпродав, поки інші не заявили свої права на спадщину. Поет Петро Дорошко, який знав особисто Майка Йогансена, помер 2001 року, прожив довге життя. Через десять років після його смерті почали розпродувати його бібліотеку. Я купила з неї дві книжки — останню прижиттєву збірку Володимира Свідзінського (1940) і друге видання "Подорожі ученого доктора Леонардо..." Майка Йогансена (1932).

Автографом Олеся Гончара мене не здивуєш і не привабиш. Натомість я завжди купую видання Максима Рильського і Леоніда Первомайського, бо люблю цих поетів.

Експериментальний роман Дмитра Бузька "Голяндія" (1930) готували до перевидання, ставили в плани добрих п´ять років і так і не надрукували. У мене є саме цей примірник із видавництва "Література і мистецтво", з яким працював редактор.

Роман написано у формі розмови з читачем — це, з одного боку, документальний репортаж про комуну в селі Сокільче на Житомирщині, але його розбавлено роздумами самого автора про те, як писати роман, про літературу взагалі. Автор питається у читачів, чи можлива, наприклад, любов між комунарами Петром і Гафійкою або куди може завести така-то сюжетна лінія. Оці авторські відступи, діалоги з читачем редактор з майбутнього видання повикидав, залишив тільки сюжетну частину.

Книжка Миколи Чернишевського "Очерки гоголевского периода русской литературы" 1909 року видання змінила кількох власників. Спершу вона належала Олексію Гольденвейзеру, юристу, однокласнику Миколи Зерова. Очевидно, він подарував книжку Зерову, а потім уже Микола подарував її своєму брату Дмитру і залишив у книжці дарчий напис: "Любимому нашему брату Димитрию. Июня 19 дня 1909 года. Николай Зеров". У книжці є підкреслення олівцем, але хтозна, кому вони належать.

Цю книжку купив мій брат Богдан у Києві на антикварному ринку. Свого часу вона дісталася Михайлові Сереженку, другу Миколи Лукаша, директору кролевецької школи. Після смерті Михайла Гнатовича його родина продала букіністам усю його багату бібліотеку.

Ось є збірка віршів Максима Рильського "Мости" (1948) з його дарчим написом (правильно він називається інскрипт) Костянтину Лордкіпанідзе. Я її купила через інтернет у Тбілісі. Тут є друкарська помилка — пропущено рядок у вірші, і Рильський вписав його від руки.

У мене є переклад "Слова о полкові Игоревому" Володимира Кендзерського, видане в Кременчуці 1874 року. Це не 1920-ті роки, звичайно, але цікаве видання. Я закінчила школу в райцентрі біля Кременчука, тому тут іще трохи місцевий патріотизм спрацював.

Кілька книжок придбала через інтернет у Москві. Мені їх привезли друзі, які саме їхали в Київ. Звичайно, якби антикварні видання знайшли, їх просто вилучили б. Зокрема, в Москві пощастило купити том творів Миколи Хвильового, виданий до 15 роковин Жовтневої революції. Їх мало бути два, але другий так ніколи і не вийшов.

Є у мене три книжки Йогансена, які належали відомому російському перекладачеві Ігорю Поступальському. Його репресували 1937 року за створення "української націоналістичної організації" разом із Володимиром Нарбутом, перекладачами Павлом Зенкевичем і Павлом Карабаном та літературознавцем Борисом Навроцьким. Поступальський пережив колимські табори і незадовго до смерті у 1980-х подарував кілька українських книжок зі своєї бібліотеки Миколі Сулимі, а Микола Матвійович — мені.

Маю збірку віршів Василя Мисика "Чотири вітри" (1930), яку він підписав своїй дівчині: "Прими сей вздор, Пушина, он принадлежит тебе по праву. Зам Пушкина".

Тексти 1920-х років — це суцільна словесна насолода. Чим пояснити феномен 1920-х?

- У 1920-х роках стався творчий вибух. У літературу прийшло багато людей, які за царату не мали жодних шансів на освіту. От Йогансен 1917 року закінчив Харківський Імператорський університет, а решта — переважно босяки, вихідці з села. Якби не революція, у багатьох не було б шансів піднятися по соціальній драбині вище, ніж їхні батьки, а тут раптом усі старі схеми зруйновано.

Багато людей сприймали УСРР як українську державу, у цій вірі їх зміцнювала українізація, сприяння влади, яка щедро фінансувала книговидання і мистецтво.

Усе це різко обірвалося. І тепер ми можемо звинувачувати людей, що вони загравали з радянською владою або ж були сліпими кошенятами. Проте це ми такі розумні заднім числом, а подивіться, як часто ми самі міняємо політичні вподобання: учора голосували за одних, а сьогодні це вже зрада. Тичина писав: "Орел, тризубець, серп і молот — і кожен виступає як своє". Людям важко було розібратися, що з цього своє, а ми через сто років вимагаємо від них політичної прозірливості.

Нині культура розвивається, йде вперед шаленими темпами. але однаково повільніше, ніж у 1920-х роках. Думаю, бракує державної підтримки, бо ентузіазму точно достатньо.

Яких жанрів бракує наші літературі зараз?

- Хорошого психологічного роману. Не про плюшеву дівчинку з її теплими історіями до кави, романтичними і нереалістичними, а про чоловіка, який працює на заводі, чи про базарну торговку, — не глузливий, сатиричний, а про звичайних людей і їхні проблеми. Згадується оповідання Іри Цілик про жінку, яка на вихідних провідує сина в колонії. Довкола нас безліч таких людей, але про них не заведено писати. Теплі історії чомусь виходять тільки про вчительок, журналістів, студентів. Герої у нас тепер головно хіпстери і креакли. Що ви читали, щоб дія у селі відбувалася? Хоча б у райцентрі? Усі ж у Києві чи у Львові по кав´ярнях сидять .

Валерія Радзієвська