Один із найсамобутніших наших літературознавців — Леонід Ушкалов. Автор надзвичайної ерудиції, любитель несподіваних поєднань та порівнянь, перекладач, поет, словом, людина вельми універсальна. Не так давно «День» писав про його яскраву книжку «Моя Шевченківська енциклопедія» (див. матеріал «Нові профайли на Шевченка» у № 155 від 21 серпня 2014 року), аж ось нещодавно він упорядкував вибрані твори Сковороди, а тепер побачила світ книжка есеїв Ушкалова «Що таке українська література». Ми вирішили скористатися цією нагодою, щоб поспілкуватися з паном професором, послухати його думки про літературу давню та сучасну, про життя, культуру, про улюблені місця й міста...

— Пане Леоніде, розпочнімо з вашої нової книжки «Що таке українська література». Зроблена у формі таких собі альтернативних лекцій-есеїв енциклопедичного плану, вона, звісно, служить популяризації української літератури. Особисто в мене кожен есей викликав бажання що-небудь перечитати. Скажіть, що і як, на вашу думку, потрібно змінити у викладанні літератури в наших школах та університетах, щоб учні й студенти хотіли читати, щоб їх тягло до книжок?

— Що змінити? Найперше, мабуть, призматику, бо, мені здається, ми ще й досі дивимось на літературу  — і взагалі на життя — крізь чорно-білі окуляри. І картинка виходить якась маніхейська. А життя насправді барвисте й прекрасне... Які тут реальні механізми?.. Це мають знати Сергій Квіт та його команда. Колись, ще в 1990-х Квіт писав, мов, коли я читаю книжки Ушкалова, то думаю: чи не занадто просто ми розуміємо нашу літературу? Словом, геть оцю ілюзорну «простоту»!

— Взагалі яка мала би бути головна функція цього предмета?

— Як на мене, у школі слід привчати дитину до читання, тобто робити так, щоб гарна книжка стала для неї однією з найбільших насолод, які тільки є в житті. Принаймні навряд чи варто виховувати з дітей маленьких істориків літератури. Істориків літератури виховують в університетах.

— І як ви охарактеризували б сьогоднішнє покоління студентів-філологів?

— Днів десять тому я згадав чогось на лекції Дмитра Чижевського. Мовляв, йому свого часу дуже не сподобалося в Гарварді. Що саме? По-перше, не було книжок зі славістики. А по-друге, нетямущі студенти... І тоді одна юна леді збентежено глянула на мене й запитує: «А ми які?» «Ви, — кажу, — класні». Таке моє враження. Може, мені просто щастить. Не кожному ж випадає нагода вчити Сергія Жадана, Ростислава Мельникова, Катрусю Борисенко чи Олену Рибку. Я вчу їх, вони вчать мене. Мабуть, оце і є те, що споконвіку називали universitas.

— А популяризація літератури поза стінами навчальних закладів? Яких заходів тут, на вашу думку, бракує? Нинішній рівень уваги суспільства до літератури — це, звісно, проблема. Але, з другого боку, чи немає в цьому й позитиву? Адже письменник опиняється в просторі дуже широкої свободи творчості...

— Звичайно. І «популяризація»    — це теж його клопіт. Перформанси, фестивалі, ярмарки, слеми, презентації, скандали... Словом, усе-все, що тільки може привернути увагу людей. А вийде чи не вийде, то вже інше питання. Свобода — це територія ризику.

— У книжці чимало згадок про твори зовсім різних століть. Якою для вас постає сучасна українська література на тлі літератури попередніх епох? Із цього приводу є чимало відомих стереотипів: від «сьогодні відбувається деградація» до «раніше література була нудною».

— Я поділяю думку, що кожна епоха перебуває на однаковій відстані від Господа Бога. Інакше кажучи, немає епох поганих чи гарних — вони просто різні. Це стосується і літератури. А стереотипи... Колись я написав чималу статтю під назвою «Бароко сексуальне». Прочитавши її, Неля Ваховська казала мені, що «Пози» Аретіно порівняно з нашою старою еротикою, мабуть, «відпочивають». І вже напевно «відпочиває» сьогоднішня українська еротика. Ото вам і «деградація», і «нудна»...

— На сторінках книжки «Що таке українська література» часто зустрічається ім’я вашого сина — письменника, есеїста і дослідника Сашка Ушкалова. Що означає і як утверджується «літературна династія», «родинна культура» в країні, де послідовно нищили пам’ять і тяглість, де люди часом ледь знають імена своїх бабусь?

— Сашко, як ви розумієте, — мій улюблений автор. Принаймні коли їду в підземці, то часто повторюю, як мантру: «Знаєш, без тебе я буду ненавидіти метро. / Мені й так остогидли ці довбані метровагони. / Я не люблю, коли нічого не видно за склом, / Коли стрибає тиск і напинаються венами скроні. / Тоді мені враз бракує повітря, / Тоді мій мозок вибухає травами, / І падають з неба крилаті скити, / А на устах запікається карма...» Але ми ніколи не думали про династію чи щось таке. Ми просто так живемо... Любимо Харків, любимо ті містечка, в яких жили наші рідні. Хоча б моє Краснопілля. Розкішна природа, спокій, сільська тиша. А скучив за містом    — іди на стадіон і дивись, як місцевий «Явір» грає з київським «Динамо»...

— Любов’ю до Харкова сповнена майже кожна ваша сторінка, і це, звичайно, дуже гріє мене як харків’янина. А який опис, коротка характеристика нашого міста в літературі для вас найулюбленіша, найвиразніша, така, що нею можна представити Харків тим, хто в ньому не бував?

— У мене десь стоїть на поличці антологія поезій, присвячених Харкову. Там, здається, близько чотирьох сотень авторів. Є просто чудові речі. Але найкраща поезія про Харків — перша. Я кажу про «Молитву до Бога за місто Харків» Сковороди. Харків — «сьоме Боже око». Ось найкоротша характеристика нашого міста.

— Сковорода — один із важливих персонажів і цього видання, і вашої творчості як такої. Як його варто було б сьогодні подавати, як і що читати, публікувати й перекладати, щоб виразніше показати його універсальність? Показати і нам самим, і іншим народам.

— Майже всі свої найулюбленіші твори Сковороди я зібрав нещодавно під однією обкладинкою. Це книжка, що має назву «Буквар миру». Мені вже давно хотілося видати Сковороду у власному перекладі. І я дуже вдячний «Клубу сімейного дозвілля», зокрема Світлані Скляр, за те, що ця мрія нарешті збулася. До того ж книга має розкішний формат — книга для сімейного читання.

— А хто із забутих або підзабутих письменників минулого, на вашу думку, найбільш вартий «повернення» сьогодні?

— Ну, таких багато... Ось послухайте рядки: «Висячий сад Семіраміди, / Землі прекрасної приміта. / Сади веселі Алкіноя, / Це образ розкоші земної. / Впаде на вас зимовий іній, / Притлумить колір ніжних ліній, / Те, що буяло білим цвітом, / Змарніє раптом перед світом». Це — «Багатий сад» Івана Орновського в моєму перекладі, 1705 рік. Хіба поет, який вперше змалював Слобожанщину, не вартий того, щоб його знати? Якщо ж брати ХХ століття, наприклад ваш улюблений авангард, то я назвав би Леоніда Скрипника... А хіба не заслуговують на увагу такі неперевершені стилісти, як Дарія Віконська чи Юрій Косач?

— Війна і революція — як ви вважаєте — це поганий період для літератури? Чи навпаки? Бо чимало критиків, читачів та письменників подекуди кажуть, що українська література — хай це не прозвучить цинічно — в трагічні та монументальні дні здатна збагатитися новими темами, наснажитись емоційно, налагодити контакт із ширшим читачем, виявити свої лікувальні потенції тощо.

— Розумієте, чого-чого, а війн і революцій у нас ніколи не бракувало. Колись Драгоманов казав: якщо наш народ за всю свою історію мав бодай двадцять п’ять років спокійного життя, то це ще й добре... А десь у грудні 2013 року я писав своєму колезі з Монпельє Євгенові Вольському, що зараз непросто видавати академічні книги, бо в нас тут «перманентна революція». І знаєте, що він мені відповів? Така у вас земля — в ній неможливий жоден «застій». А потім запитав: чи не здається вам, що вже Київський літопис — це історія перманентної революції? Здається. Зрозуміло, хаос — стихія творча, і зіткнення протилежних сил не раз породжує щось нове. Так було на зламі XVI — XVII століть, коли шалена борня довкола Берестейської унії породила нашу нову літературу... Але для справжнього розквіту потрібен спокій. Що таке розквіт нашого бароко? Два десятиліття спокою часів Мазепи...

— Пригадую вашу дуже жваву та колоритну «Мою Шевченківську енциклопедію». Від славнозвісного ювілею Тараса Григоровича минуло вже два роки. Час озирнутися на книжку, на враження та реакцію й підсумувати, чи навчилися у нас пропагувати і вшановувати Шевченка актуально, динамічно, зі смаком, а не по-чиновницькому, тобто як завжди...

— «Мою Шевченківську енциклопедію» я вважаю вдалим своїм проектом. Якщо такий чудовий поет і перекладач, як Дмитро Чередниченко, каже, що це його настільна книжка, то навіть лише заради цього її варто було написати. Або для того, щоб надихнути нашого живого класика Івана Драча ось на такі поетичні рядки: «А Ушкалов випив шкалик, / Постріляв учених галок, / Про Шевченка він все зна, / Новизна так новизна!» Десь так. А щодо популяризації Шевченка — вчимося потроху... Наприклад, місяців зо два тому побачив світ останній том академічної «Шевченківської енциклопедії». Це славна подія... А днями я підготував для «Видавництва Старого Лева» текстову частину книжки «Шевченко — від А до Я». Така собі абетка-енциклопедія для малюків. Що то буде за книжка — запитуйте в Мар’яни Савки, але, певна річ, щось яскраве.

— Традиційне запитання: які з нещодавно прочитаних книжок ви порадили б читачам «Дня»?

— Я — історик літератури, тому читаю переважно старі видання. Писав нещодавно про футуристів — перечитав Семенкову «Нову ґенерацію». Зараз пишу про Сковороду в жанрі інтелектуальної біографії — пробую «зануритись» у XVIII століття. А з найновішого... Ясна річ, книжки моїх друзів і знайомих: Жадана, Андрусяка, Забужко, Дністрового, Содомори, Старовойт... Часом мені довіряють читати ще недруковані книжки. Дуже різні: від «Апокрифів степу» Мельникова до «Енігми» Остапа Соколюка. Коли з’являться у книгарнях      — почитайте. Вони того варті.

— І наостанок. Як виглядає робочий день професора Ушкалова?

— Дуже просто: сніданок близько дев’ятої, а потім робота десь до півночі з перервами на обід, вечерю та прогулянку. Скажете — буденно. Так. Але мені вже майже шістдесят. І в цьому віці починаєш по-справжньому розуміти, що знання — то єдина насолода без отрути.

Спілкувався Олег Коцарев