Надія Гуменюк — українська поетеса, прозаїк, публіцист та за сумісництвом дружина письменника Володимира Лиса. У десятирічному віці авторка почала публікуватися, але лише через тридцять років по тому побачила світ її перша збірка поезій. Наприкінці 90-х Надія Гуменюк дебютувала як дитяча письменниця. Наразі має чимало творів для дітей шкільного віку: зокрема, «Чапики-Чалапики», «Білий вовк на Чорному шляху», «Чупакабра і чотири «мушкетери». Популярності серед дорослих набули її романи: «Янгол у сірому», «Коханий волоцюга», «Енна: дорога до себе» і «Вересові меди».«Поетом народилася, а прозаїком стала»

— Пані Надіє, ви починали як поетеса. Що стало поштовхом до написання «дорослих романів»?

— На літературний шлях виходила з поезією. Мені здається, що я народилася з віршенятком у серці. Римувати почала раніше, ніж виводити в зошиті літери. Не розуміла, звідки це «наслання», чому, навіщо і що з ним робити. Тож перші вже записані вірші надіслала до Києва, у шкільну газету «Зірка». Завдяки цьому виданню за три роки по тому стала і переможцем всеукраїнського літературного конкурсу. Нагорода була просто фантастична — два місяці перебування у міжнародному таборі «Артек», де проходив зліт юних кореспондентів. Хоча, по суті, там працювали різні творчі лабораторії — із журналістики, літератури, малярства, музики, акторської майстерності.

Отож ранній старт, активне «сходження» на літературні шпальти в юності, а потім довга перерва. Перша моя поетична збірка побачила світ у видавництві «Каменяр» аж 1992 року. Слідом за поетичними збірками з’явилися книжки для дітей — вірші, казки, оповідання, повісті. А тоді вже — «дорослі романи». Що підштовхнуло до них? Саме життя. Зібралося чимало цікавих образів, історичних і психологічних фактів, з яких можна було «викроювати» прозові полотна.

— Скажіть, як сьогодні складається ситуація з дитячою літературою?

— Цікава, обнадійлива й абсолютно інша, ніж в якій розпочинала писати я. На початку дев’яностих був справжній голод на українську книжку для дітей. Прикро було бачити на книжкових розкладках сірі, часто суржикомовні, з комп’ютерним автоперекладом (звісно ж, із російської) книжечки, іноді навіть без авторства. От я й сказала тоді собі: а спробуй-но сама, все-таки за плечима чотири роки навчання у педучилищі, добра домашня практика (я завжди перед сном щось придумувала для своїх дітей). Із того все й розпочалося.

Сьогодні в Україні є і чудові видавництва дитячої літератури, і талановиті письменники. Хоча, як на мене, спостерігається й інша крайність: за цю справу беруться всі, кому не ліньки, вважаючи, що нічого простішого немає, як написати книжку для дітей. Не завжди кількість пишучого люду збiгається з якістю книжок. Не завжди привабливі ілюстрації доповнюють гарні тексти.

— У вас журналістська освіта, довгий час працювали за професією. Як журналістська діяльність вплинула на вас як письменника?

— Безперечно, вплинула. Якщо поетом я народилася, то прозаїком стала, і стала саме завдяки журналістиці. Власне, прозові тексти виникли з потреби сказати об’ємніше — більше, глибше, колоритніше, з психологічними деталями — про те, що не вміщалося у рамки журналістських матеріалів. Це інша мова, динаміка, стилістика, образність, але теми перегукуються з тими або й продовжують ті, які цікавили і хвилювали під час роботи в редакції.

— Ви працюєте в різних літературних жанрах. У якому почуваєтеся найкомфортніше?

— Люблю всі. Дуже цікаво переходити від одного жанру до іншого. Скажімо, після тривалої і досить виснажливої роботи над романом писати веселі вірші для дітей — це просто кайф! Я трудоголік (син каже: невиправний трудоголік), зміна жанрів іноді замінює мені відпочинок.

«Усі факти підказані журналістською практикою»

— Цього року ваша книга «Вересові меди» отримала першу премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Як народився задум роману? З кого писали персонажів?

— Головна сюжетна лінія — історія дівчини, яка кидає виклик долі (досить сміливо на той час): втікає з власного весілля, щоб не зрадити своєму коханню і не вийти за нелюба. Вона покидає рідне село, щоб здійснити свою мрію і стати актрисою. Цей складний шлях Дани Ясницької з карколомними поворотами, загадками і випробуваннями накладається на історичне тло, яке охоплює період від Першої світової війни і до наших днів.

Серед персонажів є історичні постаті. Скажімо, подружжя Певних — Микола і Ніна, які приїхали на Волинь і створили тут 1928 року перший український театр. Театр Миколи Певного, не маючи ні приміщення, ні нормальної платні, ставив українські вистави і мандрував із ними містечками і селами — на фурманках, запряжених кіньми, під дощем і снігом. У цього унікально театру були хор, оркестр і навіть хореографічна трупа. 1939 року радянська влада заборонила театр, Миколу Певного розстріляли, а Ніну відправили в невідомому напрямку. В середині дев’яностих я писала про жінку, яка відбувала покарання в селищі Перегрьобноє Ханти-Мансійського національного округу, і вона розповіла, що працювала на рибному заводі разом з актрисою Ніною Певною.

— Звідки брали фактаж?

— Усі факти у книзі — із життя, підказані журналістською практикою. Скажімо, 2005 року я їздила до містечка Турійськ, щоб написати про жінку, якій виповнювалося сто років. Бабуся виявилася надзвичайно цікавою, з дуже ясною пам’яттю, у якій чітко зафіксувалися не тільки історичні події, а й дуже колоритні деталі. Бабуся розповіла, як під час Першої світової солдати генерала Брюсилова виселяли місцеве населення, відправляли на схід України і в Росію. Люди опиралися, і в тих, хто чинив спротив, спалювали хати. Так реалізовувалася брюсиловська тактика «випаленої землі», за якою ворогам (австрійцям) мали б дістатися мертві села. Розповідала баба Ганна і про те, як люди ховалися в лісі, за непрохідними болотами, пройти потаємними стежками чужинцям було зась. До речі, і під час Другої світової ті рідні болота рятували селян.

Десь за рік після цього відрядження до нас приїжджав посол Росії пан Черномирдін. Під час відзначення у Луцьку ювілею Брюсиловського прориву він наголошував, що Росія була визволителькою Волині під час Першої світової війни. Мені згадалася розповідь бабусі Ганни, і я вирішила написати так, як було насправді.

— Як народилася назва роману?

— Ви, звісно ж, знаєте баладу Стівенсона «Вересовий мед» — про корінний народ Шотландії пиктів, які мали велику силу саме завдяки напою з вересу. За легендою, коли король знищив останнього медовара, рецепт цього трунку було втрачено назавжди. Років три тому я дізналася про те, які дивовижні трунки робили з вересу в нас на Поліссі. І після цього не написати цей роман уже не могла.

— У багатьох ваших книгах читаємо про Волинь.

— Та майже у всіх! І це закономірно. У Луцьку я давно живу (вже понад тридцять п’ять років), тут виросли наші діти. Об’їздила всі волинські міста і містечка, побувала в багатьох селах, просто закохана у поліський фольклор і діалект. Написала про сотні людських доль, через які пізнавала історію — і героїчну, і трагічну, але справжню, якої не знала з підручників. Дуже люблю Волинь, вона особлива — зі своїм характером, зі своєю магією природи.

Якщо на Херсонщині, в степовому Каланчаку (ми з чоловіком працювали в тамтешній районці у сімдесятих роках) треба було адаптуватися, то тут зразу відчула себе, як удома. Адже ментально я волинянка, народилася в тій місцині Хмельниччини, яка завжди належала до історичної Волині.

Письменники по-особливому відчувають

— Яка нагорода є найважливішою для письменника? Яку літературну нагороду ви мрієте отримати?

— Сам процес писання — це і є найбільша нагорода для письменника, адже вона від самого Всевишнього, з нею нічого не можна порівняти. Коли мені не пишеться, стаю сама не своя, наче втрачаю щось, що тримає мене у цьому житті. А от премії і мрія — поняття навіть не суголосні. Для мене, як для людини, яка сумнівається у собі, премія — це тільки спосіб самоствердження і нагода зрозуміти, чи в правильному напрямi я рухаюся.

Скажімо, досить складним був перехід від поезії до прози, сумнівалася, чи треба це робити, боялася, що не впишуся у новий жанр. Перший мій великий прозовий твір — роман для дітей «Таємниця Княжої гори». Надіслала його рукопис на конкурс «Золотий лелека» для проби. Коли присудили першу премію, зрозуміла: варто за це братися. Так було і з «дорослим» романом «Янгол у сірому», який на «Коронації слова» у 2011-му посів четверте місце. Наступного року в п’ятірку кращих увійшов і роман «Енна», а за третім разом «Вересові меди» визнали найкращим романом.

— Митці тонко відчувають усі суспільні події. Як змінилася ваша творчість впродовж бурхливих двох років?

— Думаю, не треба бути надто тонкошкірим, щоб відчувати той час, у якому ти живеш, події, які відбуваються. Найгостріше і найболючіше вони зачепили тих, хто втратив рідних, хто залишився калікою на все життя, хто став сиротою. Це не може не боліти. До цього не можна звикнути. Гріх робити вигляд, що тебе це не стосується, бо ти живеш в іншому регіоні, у затишній квартирі, куди не долітають кулі. Це окрема тема для розмови, можливо, не стільки навіть про літературу, скільки про мораль.

— Чи не маєте задумів творів, присвячених подіям останніх років?

— Письменники, які досліджують людську душу, по-особливому відчувають суспільні події саме у цій площині. Як можна в той час, коли йдеться про долю твоєї країни, коли за неї гинуть люди, брати хабарі, напихати грошима вже й не кишені, а торби, вагони? Звідки ця страшна патологія, ця корозія душі? Як можна витрачати сотні тисяч на такі речі, як дамська сумочка чи дорогоцінний камінець в оправі, якщо за суми, викинуті на них, можна врятувати людське життя? Чому одні віддають найдорожче — своє життя, а інші роблять бізнес на крові? Можливо, саме про це напишу прозу. Поки що ж написано низку віршів. Поезія — найемоційніша і найшвидша реакція на те, що відбувається. Головне, вважаю, не опускати рук, працювати. Кожен має робити те, що він вміє і може.

— Шукаючи в iтернеті відомості про вас, вашу творчість, часто натрапляю на тезу «дружина відомого волинського письменника». Як ставитеся до такого порівняння (якщо можна так сказати)?

— Я б не назвала це порівнянням. Швидше, фішка, яку використовують при укладанні енциклопедій. В енциклопедичному словнику України є процитована вами фраза щодо мене, але і в тексті про Володимира зазначено, що він чоловік письменниці Надії Гуменюк. Ставлюся до цього нормально — це ж правда. Володимир Лис дійсно відомий і дуже талановитий український письменник (а не тільки волинський).

— Як двом письменникам ужитися під одним дахом?

— Головне, щоб під одним дахом і при «сімейному єдиномислії» у кожного був і свій особистий простір. Це потрібно, мабуть, кожній людині, а творчій — особливо. У нас це святе правило — не посягати на право іншого бути самим собою, мати свою індивідуальну творчу манеру. Дотримуємося його ще зi студентських часів, коли стали подружжям.

 Олена КАПНІК