Італійська Болонья — світова столиця дитячої книжки. Будь-яка національно-приємна новина звідти — ексклюзивний знак якості. «Видавництво Старого Лева» отримало перший лист щастя з Болоньї торік — за книжку Романи Романишин та Андрія Лесіва «Зірки і макові зернята». Цього року нова книжка цих авторів «Війна, що змінила Рондо» знову дістала відзнаку, а також потрапила до світового пропозиційного каталогу дитячих видань, який виходить що два роки. Результати рекомендації блискавичні: за півроку «Рондо» вийшло словацькою, французькою, іспанською, корейською.

Вперше, очевидно, дитячо-книжкові експерти відзначили графічну вигадливість авторського тандему: символізм малюнків, танго геометрії і пластики, експерименти з кольоровими акцентами; цифрові, картографічні, зіркові коди, спрощені на дописемне сприйняття. То була, сказати б, чиста презентація потенційної художньої амплітуди.

Вдруге, думається, преміювали вже успішне застосування заявленої авторами майстерності. «Зірки» були ніби етюдом на тему дитячого сприйняття абстрактних понять. 2014-го вийшла ще одна книжка Романишин-Лесіва «Антоміми» — такий собі блокнот ескізів образів-емоцій. В «Рондо» все це поєднано в подієву оповідь про брутальну конкретику, абстрактних причин котрої людство дошукується, скільки живе, — про війну. Тож назва казкового міста, де все й відбувається, не випадкова: рондо — циклічна повторюваність. Повторюваність Добра (пряма авторська алюзія на Моцартову п’єсу) і повторюваність Зла — символ зазвичай замкненої на коло психосвідомості людини.

Витіснення Добра Злом оприявнюється у книжці насамперед змінами у графіці (гострі кути замість плавних овалів; байдужа аморфність площини проти мініатюрної калейдоскопічності) та в колористиці (червона фарба на жовтому чи оливковому «мирному» тлі зовсім інша, ніж на аґресивному чорно-фіолетовому). На темному тлі, що під кінець оповіді розливається усім сторінковим простором, спалахують лише невеличкі малинові акценти. Байдуже, чи це свідоме колористичне рішення, а чи інтуїтивне: малиновий одяг у християнській традиції — знак віри і зцілення.

Не менше символічних опозицій та кодових розв’язок у самому тексті. «Медальйон був важкий і масивний, а Фабіян ніколи не знімав його з шиї, тому впевнено тримався землі і Рондо», — це, звичайно, про колективну пам’ять, котра визначає самоідентифікацію та пов’язує (віддаляє?) особистість із загальнолюдськими цінностями. Тут же — проблема Іншого, визначальна у конфліктології: «Ретельно вивчав за атласом їхні довгі назви латиною, бо хотів знати й розуміти, котра квітка чого потребує найбільше». Ясна річ, збагнути всі ті приховано-складнющі механізми можна лишень «роздобувши давню книгу».

Є у книжці й загадки, що не мають однозначних «дорослих» розв’язань. До прикладу: «До Війни у Рондо росли маки різних кольорів — рожеві, жовті, фіолетові, пурпурові, білі, але таких червоних не було ніколи. Тепер усі маки були тільки червоні». Це парафраз на тему «Поезія після Освенціма неможлива». Ну, так — формально все відживає, і не лише в кольорі маків. Але й досі не зрозуміло, як нації, що постачають світові поетичні перли, водночас вітають Гітлера–Сталіна–Путіна.

В абстрактній книжці про війну все, між тим, конкретно-упізнавано. Ось, наприклад, такий новий для нашого суспільства феномен, як волонтери. І хоч слова цього у «Рондо» не знайдемо, непомильно впізнаємо поміж маленьких героїв волонтерку, яка «могла виконувати складні фігури вищого пілотажу. Шурхотіла паперовими крильцями десь там, угорі, а потім списувала їх нотатками і замальовками зі своїх мандрів». І яка ж, коли вдуматися, містка характеристика!

«Рондо» — це не дидактика зразка, а педагогіка вибору. Не так на вербальному, як на символічно-візуальному рівні. Тут аж проситься до порівняння недавня книжка Умберто Еко та Евдженіо Кармі «Три оповідки» (К.: Laurus, 2013), що містить одну «мілітарну» казку. За всієї відмінності технік італійського та українських художників, вони, вважай, однаково вирішують свої візуальні завдання: експансія бруду в царину чистих кольорів; витончені міські плани-гравюри, загрожені безладним розповзанням не окультурених фарб; локальне використання у малюнку шрифтової графіки.

Умберто Еко, звичайно, не дитячий письменник, та, як кожний потужний мислитель, здатен лишити упізнаваний слід на будь-якій інтелектуальній поверхні. От, приміром, «коротко, сильно і страшно» про «гонку озброєнь»: «Бо як можна не стати лихим, коли маєш під рукою стільки бомб?» Та як подумати, це ж загальна характеристика влади з її непогамовним потягом до диктату.

Нині з’явився перший «воєнний» комікс для малечі: «Українські супергерої. Випуск 1. Врятувати жайворонка» (Чернівці: Букрек). Тут віднаходимо практично той самий комплекс абстракцій, що і в «Рондо»: самоідентифікація (кулон «Вірне серце», що оберігає в лиху годину): колективна пам’ять (зілля спогадів); вигулькує і розгнуздана пропаганда (дворли, що виїдають серця) та її результат — виродки-колоради з чотирма розфокусованими очицями.

До речі, про пам’ять: авторка тексту Леся Воронюк уводить складнішу символічну конструкцію, що виникає внаслідок ґвалтування масової свідомості отою пропагандою — розуміння Іншого, що був позбавлений нормального розвитку. Розуміння як милосердя. А це вже чисто Еко: «Колупни глибше єресь — і знайдеш прокаженця» («Ім’я рози»).

І, нарешті, ще одна новинка дитячої літератури, що заторкує тему війни: Ева Гата, «7 таємниць королівства Красолі» (Л.: БаК), де остання казка — про Перемогу. Тут чимало подібностей до попереду оглянутих книжок, починаючи з хворобливо-ламаних ліній супроти релаксивних заокругленостей в ілюстраціях Ігоря Біликівського (чорно-біла графіка). Але «Красоля» орієнтована вже не на дошкільнят, а на самостійне читання, тож абстракції — складніші, мають розлогіше пояснення і виводять безпосередньо в українське сьогодення.

У «дорослих» творах Еви Гати інтрига завжди витікає з таємниць герменевтики: з мітології (від грецької до Толкінової), астрології, алхімії, нумерології, містерій (від єгипетських до середньовічних) та неканонічних легенд різноманітних релігій. Не диво, що й у її дитячій книжці усе це присутнє на рівні адаптації. Взяти, скажімо, відому формулу, яка викорінюється саме з герменевтичних вчень: краса врятує світ. У «Красолі» протиотрута Злу — чарівна Фіолетова Мальва, «у сяйві цієї диво-квітки вмить розчиняється все лихе», що автоматично веде до «зростання Простору Любові». А далі пасаж, що знову нагадує міркування У.Еко: «Найнещасніший злий чарівник у світі, бо ніколи не знав, що таке Простір Любові». І ще далі: «Подумай сама, як не жаліти того, кого впродовж віків не любили і лише проклинали».

Але потреба зрозуміти Іншого аж ніяк не скидає відповідальності з того злодія — заручника обставин. Він принаймні мусить покаятися. І тут виходимо на ідейне роздоріжжя. Зла країна Морокія (з історії її постання цілком зрозуміло, що йдеться про Московію) — має два сценарії розвитку й обидва погані. Перший — «матеріалістичний», зовнішній: знищення цього уособлення Уробороса («зло завжди породжує зло») світовими силами Простору Любові. Другий — «ідеалістичний», внутрішній: «Тепер їм (читай: найманцям Мора-Путіна) залишається розкаятись, бо в іншому випадку Морокія приречена». Дуже схоже на сподівання російської опозиції щодо можливості демократичного переродження Росії.

До речі, ілюзій щодо першого сценарію (читай: військове втручання НАТО-США) немає навіть у казкових героїв Еви Гати. Небожителів «верхнього світу» її Королівства Красолі легко ідентифікувати з політпровідниками Заходу, які одверто відмовляють посланцеві з Підсоння (читай: Президенту України) робити за нього його ж роботу: «Не можемо нічого вдіяти, бо зараз уся сила і міць передана людям… Визначальною є лише твоя воля і віра у власні сили». Сила і міць — це, звичайно, не «джевеліни», а лишень філософський консалтинґ, який підштовхує до безальтернативного висновку: перемогти Морокію, що напала на Підсоння, Українець «зможе, якщо знайде в своєму серці правильні слова».

А слова ті вже давно укарбовані в усіх націоналістичних маніфестах від Міхновського до Бандери: опора на власні сили. Зрештою, це відомо і з давніших, фольклорних часів. Ева Гата інструментує відому тріаду Перемоги: «Віра в Правду, Надія на власні сили і Людов до рідної землі».

«Воєнна» казка Еви Гати має виразно терапевтичний, автотренінґовий вектор. «Лише зі світлими думками можна відшукати правильний вихід зі складного становища», — повчає Королева маленьку героїню-волонтерку, наділяючи її кількома помічними мантрами, здебільшого надійно-гарантованими, та інколи й ризиковано-дозованими (як-от, рекомендуючи чарівні ягоди, що «позбавлять тебе почуття провини, це дуже корисно»). І додає генеральний припис щодо очікуваної ефективності всіх диво-ліків — застереження супроти крайньої небезпеки медіа-маніпуляцій: «Чим більше дивитися в задимлене скло, тим більше потрапляєш у залежність від темних сил».

Словом, «Красоля» — символічний коментар до історії України часів останньої російської навали.

Костянтин Родик