Харків, 25 жовтня, 9.30 ранку. Виборча дільниця на території політехнічного. Саме тут минулого року на парламентських виборах переміг єдиний "демократ" - Кірш. Перед входом товчеться з десяток виборців. Вік різний, молоді немає. Між ними снує хлопчик, років десяти.

- Ну шо, за кого проголосував? - питає в нього фарбована на жовто тітка.

- За Росію, - відповідає хлопчик.

- Ну, - стримано, але не надто боязко обриває його тато в парадному спортивному костюмі, - ми сьогодні не за це голосуємо.

По обіді телефонують із однієї партії. Говорять, може ти пост у Facebook напишеш, щоби на вибори йшли? А то явки немає. "Та я вже писав", - кажу. Що тут ще писати?

Український виборець схожий на футбольного вболівальника - навіть якщо наперед бачить, що улюблена команда не має шансів, все одно підтримує її до кінця, у сподіванні на диво. Так і тут - ще кілька тижнів тому соціологія показувала підтримку Г. А. Кернеса в 60 відсотків. А коли він на виборах ці 60 відсотків таки отримав, усі раптом запанікували - мовляв, як же так? Звідки, мовляв. Як тепер бути і як далі жити? Так, ніби раніше нам усім тут жилося без Кернеса. Так, ніби ще вчора в місті при владі були просвітники й гуманісти, а тут їм на зміну прийшов ГАК. Так, ніби не було минулорічних парламентських виборів, так, ніби там були якісь кардинально інші результати. Так, ніби місто мало за цей рік змінитися саме собою. Так, ніби варто було завалити Ілліча, і над містом мали розступитися хмари. Але хто на це зважає? Простіше тепер робити здивовані очі й поливати східну столицю брудом за легковажність та несвідомість. Мовляв, ніколи не знали, що тут живуть такі, м’яко кажучи, недалекі люди, такі, м’яко кажучи, психічно неврівноважені й такі політично, м’яко кажучи, пасивні.

Робота з електоратом

Натомість, що сталося? Сталося те, що й мало статися згідно всіх опитувань. ГАК мобілізував свій електорат, а всі інші свого електорату просто не мають. Оскільки електорат - він як футбольний, знову ж таки, газон - сам навесні не виростає, його потрібно довго й ретельно поливати. ГАК поливав. Не даючи при цьому останні десять років поливати комусь іще. І те, що кандидат від "Самопомочі", прізвища якого ще два місяці тому не знав ніхто, набрав, за попередніми даними, близько 12 відсотків - слід розглядати не як "поразку демократичних сил", а як незаперечну цих сил присутність або як цілком реальний стартовий капітал, із яким і потрібно працювати ближчим часом. 12 відсотків - не така й мала кількість. Головне, дає чітку й однозначну відповідь на питання - наскільки змінився Харків останнім часом. Ось на ці 12 відсотків і змінився.

Поза тим, слід не забувати просту річ: вибори - це не лише початок чогось нового, а й наочна фіксація того, що вже є. А наразі є саме це - відсутність альтернативи ГАКу, про що говорилося багатьма харків’янами останнім часом і в що не вірилося тими, хто не ознайомлений зі специфікою суспільно-політичного життя нашого чудового міста. Альтернативи йому не було, й ніхто її, за великим рахунком, не готував. Оскільки ніхто в її можливість не вірив. Замкнуте коло. Можна тепер скільки завгодно істерити й посипати голову попелом, а можна далі робити свою роботу, думаючи про те, що це далеко-далеко не останні вибори в історії міста і що на нас попереду чекає багато цікавого.

В цій ситуації найбільше дратують саме істерики. Ну справді, що значить найняти ще одногоснайпера? Що значить посадити? Он його саджають уже півроку, і що? У нього від цього лише росте рейтинг. Рейтинг ГАК - це загалом як свиня в сільському господарстві - чим не годуй, усе одно росте. Тому скільки не кричи "ганьба", бабусі все одно прийдуть і проголосують за стабільність. Оскільки у 80 років стабільність цінуєш куди більше, аніж у 18.

Загроза "Харківської народної республіки"

І ще, якщо вже говорити про загрозу "ХНР". Зрозуміло ж, що голосуючи за Кернеса, харківські пенсіонери голосували саме за Кернеса. Не за "русский мир", не за відновлення СРСР, не за ВВП врешті-решт. Вони голосували за двірників, які щоранку виходять на роботу, за ліфти, які працюють (подобається це комусь чи ні), за центральні вулиці, які щороку (так-так - щороку) покриваються свіжим асфальтом. Пенсіонери погано знаються на геополітиці, їх мало турбує інвестиційний клімат і культурний потенціал. Їх не цікавлять соціальні ліфти. А ось ліфти у їхніх власних під’їздах - цікавлять. Вони за них і проголосували. Не певен, що їх, пенсіонерів у сенсі, слід після цього називати сепаратистами.

Сепаратисти на вибори не ходять. Вони сидять удома й дивляться телевізор.