"Щось у цьому є", - думаєш щоразу, як хочеться відкласти книгу "Рабині і друзі пані Векли".

Із перших сторінок все швидко заплутується. Часом доводиться продиратися крізь закапелки двох сюжетних ліній.

Щойно розповідь велася від імені Артема, аж раптом з’являється Тома - із Артемом зовсім не пов’язана. І лише цікавість – а що ж буде, коли ці дві лінії перетнуться - змушує тебе читати далі.

І зрештою про це ніби й не шкодуєш.

Далі всього так багато, що в якийсь момент думаєш, що із цього б гарно було зробити книжку коміксів. Вкласти всі вигадки автора не в слова, а в картинки.

Це хочеться побачити.

Довгоносих дівчат, яких відбирають для втаємничених справ.

Або метеликів, яких ліплять до тіл цих довгоносих дівчат.

Або ось цю сцену біля озера. Вона кладе "свої прохолодні груди на його заплющені очі", він "гладить їй ясна", потім вона сідає йому на обличчя і плює йому в пупок. А він у цей час думає про клеймо для їхньої цегли!

У світі "Векли" - не місце чоловікам, які не обожнюють жінок і їм не підкоряються. Здається, що вони і є тими "рабами", а не "рабинями", як у назві книжки.

Жінки тут переважно успішні, гламурні, їздять по Лондонах-Парижах, будують котеджні містечка та керують успішними проектами. Ну й, звичайно, їздять на позашляховиках.

Я б не здивувалася, якби одну зі своїх героїнь Олег Поляков відправив у космос.

Але він всадив її у інвалідний візок. З якого вона продовжить керувати успішним проектом.

Увесь світ "Векли" скидається на матрицю, в якій навіть вітер не дихне – таким штучним і вигаданим все видається. І люди, і місця, і емоції.

Модні покази, дорогі заклади змінюються психіатричною лікарнею та закинутою хатою десь в селі, де п’ють віскі зі старого залізного кухля (який десь там валявся) і заїдають це все солоними огірками із банки.

Читаєш і думаєш – а що ж усім цим автор хотів сказати?

Відчуття, ніби карколомним сюжетам у "Веклі" бракує гарного клею, аби все це трималося купи.

Марта Шокало