Після лекції в PinchukArtCenter мені надійшло багато запитань, серед яких найчастіше повторюване – от уже впродовж місяця! — про «шортлісти» нової української літератури («найкраще за роки незалежности»). Очевидно, що читацька потреба в таких списках, в умовах інформаційно незабезпеченого книжкового ринку (останній український книжковий журнал  – «Книжник Review» К.Родика – сконав у кризу 2009-го), є прегострою, і наскладали їх цього літа, схоже, нівроку, — принаймні я таких бачила аж три. Компетентно (чи хоча б за врозумливими критеріями) складеного з них не було жодного, зате був один із дуже комічно-претензійною шапкою («те, що читали, про що сперечалися і що залишиться» – ага-ага, спробуй перевір!).

Складається стійке враження, що люди насправді згадують не стільки пам’ятні ТВОРИ  –  скільки АВТОРІВ, ЯКІ МЕЛЬКАЮТЬ У ЗМІ. Чи треба пояснювати, що це «множини» хоч частково й перетинні, але все ж таки різні? (Винятком можна вважати перше місце Володимира ЛИСА із «Століттям Якова» у «топі» за читацьким опитуванням у соцмережах, але й тут закрадається підозра: чи це тому, що читачі справді полюбили гарну книжку, чи книжку полюбили тому, що В.Лис також і «народний синоптик»?..)

Тобто, головний дефект усіх цих списків, що найдужче ріже око,  –  то навіть не відверті  « ляпи» та перекручення (хоч і таких є повнісінько), а кричуща ВІДСУТНІСТЬ у них низки дійсно «знакових романів», які й хітами свого часу були ( « читалися-обговорювалися»), і вже й  « залишилися» в літературі  –  справивши вплив на послідовників (а це гіперважливий критерій об’єктивної оцінки  –  чи книжка  « дає потомство», чи була всього тільки  « шумовою одноденкою»!). Принцип один: раз автор зник із медій (перестав писати, виїхав, захворів чи, крий Боже, помер) – то, вважай, автоматично зник і з літературної історії. І ось це вже — вкрай небезпечний симптом, який, серед іншого, може означати, що ми не менш од росіян піддатні на інформаційну маніпуляцію (тьху-тьху, стукаю по дереву, щоб не зурочити!).

Тож не піару ради, а винятково в інтересах істини  –  на заповнення на наших очах штучно творених лакун-«дірок» на тілі нашої багатостраждальної укрліт,  –  додаю тут мої 5 копійок «свідка і учасника процесу». Не кажу, що це мої  « улюблені книжки»,  –  але те, що без них українська література доби незалежности немислима, жодному сумніву не підлягає.

Павло Вольвач,  « Кляса»  –  перший наш пострадянський «індастріел», який по-біблійному «породив» цілий жанр (через 15 років перевиданий  –  непоганий критерій значущости!);

Василь Кожелянко,  « Дефіляда в Москві» – перший хіт «альтернативної історії» (між іншим, гостро актуалізований останніми історичними подіями!);

Євген Пашковський,  « Осінь для ангела» – можете любити або ні, але всі 1990-ті в нас точилась літературна війна «Андрухович чи Пашковський?», і принцип «горе переможеним» у літературі не працює – бодай тому, що без Пашковського не було б і Ульяненка (хвалити Бога, хоч його не забули!);

Василь Шкляр,  « Ключ»  –  ууу, яка була радість і надія на  « інтелектуальний український детектив»! (ще  « Я, зомбі» Л.Кононовича в цьому ряду йшов, але дуже нещасливо в часі «розминувся» з зиґзагами книговидавничого ринку);

Брати Капранови,  « Кобзар-2000»  –  класика сучасного українського масліту, за наявністю чи відсутністю якої «в топі» можна безпомильно судити про того «топу» професійність;

Світлана Пиркало,  « Зелена Маргарита»  –  гучний дебют «покоління українських креаклів», що надовго визначив його стилістику;

Леонід Кононович,  « Тема для медитації» (про цей роман я говорила на лекції в одній зв’язці з  « НепрОстими» Прохаська, але він заслуговує й на окрему розмову, і я щиро здивована, що досі ніхто з критиків не завважив того «великого перелому» 2002-2003-го – коли нова українська література, «набравши тіла», водночас через Прохаська й Кононовича заговорила, за Шевельовим, «власним українським голосом»  — і цим, сама того не знаючи, на 5 років випередила головний європейський романний тренд, що тільки зараз стає мейнстрімом… а як ще додати, що того самого 2002-го я почала писати остаточний текст «Музею», то й геть цікаво наш сучасний «європейський профіль» вимальовується – за теорією відсилаю, знов-таки, до Шевельова, два обов’язкові есе з теми: «Від Коцюбинського до Росселіні, від Росселіні до Коцюбинського» та «Дон Кіхоти проміж нас («Народний Малахій» Жана Жіроду)», — а про «європейського Фортінбраса» після 2007 р. шукайте на відео лекції, коли його викладуть).

Ну й нарешті, бонусом, — хоч і не романи, але куди ж без них: Лесь Подерв’янський ( « Герой нашого часу») іБогдан Жолдак ( « Прощавай, суржику!») — батьки нашої «мовної революції» та української інтернет-літератури (вся вона — з їхньої  « шинелі», і нема на те ради!).

А кого всерйоз цікавить,  « що читали, і про що сперечалися» за період 1992-2002 рр. – ласкаво прошу до нашого з Юрієм Володимировичем Шевельовим  « Вибраного листування на тлі доби»: цілий культурний (і суспільний) процес  « першої половини доби незалежности» там задокументовано in fluenti — куди краще, ніж я нині можу розказати хоч би й за 10 відкритих лекцій.

Словом, шановне панство, побільше читайте – і не лише з інтернету! Тільки так можна виробити собі власний «навігатор» у нашому книжковому морі – котре насправді значно глибше й цікавіше за те болото, яким воно може здатись на поверхневий погляд.