2013 року львівський письменник Іван Байдак видав дебютну книжку з інтимною назвою «Особисто Я, особисто Тобі» — і влучив у десятку. Як запевняє двадцятип’ятирічний автор, він не чекав успіху, тому надрукував цілком символічний наклад — 300 примірників. Однак на «Форумі видавців» у Львові роман Байдака буквально «вибухнув», видавництво збільшило наклад до тисячі, а потім ще повторило так п’ять разів. Нещодавно, 26 березня Іван у своєму літературному пабліку підсумував: «Сьогодні рівно півроку, як роман не полишає списку бестселерів. Дякую, що ця історія досі жива...» А на поличках «Книгарні Є» його книжка поруч зі Шкляром, Лисом, Костенко, Жаданом. І друга, до речі, теж (збірка оповідань «Рольові ігри», 2014).

Сам Іван Байдак родом із Тернопільщини, у Львівському національному університеті ім. Івана Франка здобув дві вищі освіти — філологічну та юридичну. Був учасником міжнародних стажувань, друкувався в українських ЗМІ, а тепер викладає в alma mater англійську на факультеті іноземних мов. Також Іван Байдак виявився чи не першим українським письменником, який використав у своєму романі техніку нелінійної прози або гіпертексту. Сьогодні Івана впізнають у кав’ярнях і просто на вулиці, а він уже готує третю книжку — нову збірку оповідань. В інтерв’ю «Дню» молодий літератор розповів, як «розкрутити» книжку невідомому авторові.

— Іване, перша ж ваша книжка «Особисто Я, особисто Тобі» стала бестселером 2013 року й досі не зникає з поличок українських книгарень. Як молодому авторові вдалося так швидко знайти свого читача?

— Усе доволі просто. Щоби книжка стала відомою, треба обрати популярну тему, розкрити її у форматі, в якому люди сприймають зараз літературу, і як-небудь трішки завуалювати, як це сталося, скажімо, з гіпертекстом — дати читачеві загадку. Все це я використав у романі «Особисто Я, особисто Тобі» і зрештою отримав хороший результат. Але універсального рецепта немає. Тему, за яку я взявся, вподобала молодь. Журналіст, котрий писав рецензію на книжку, сказав, що цей роман — «підручник зі стосунків», мабуть, у цьому і криється відповідь. Там не так багато месиджів чи якихось натяків, радше — прямі відповіді, які шукає молодь десь із 18 до 25 років. Читачеві, гадаю, полюбилися не так герої, як ситуації, в яких люди впізнавали себе, бачили своїх знайомих і завдяки цьому розуміли, що все роблять правильно.

— Про вашу книжку сказано багато. Відгуки переважно схвальні. А як ви сприймаєте її зараз?

— Я вже й забув про цю книжку. Вона була готова років зо п’ять тому, і я про неї не згадую, не пам’ятаю навіть більшої частини моментів, які є в сюжеті. Якщо брати з літературного погляду, мені було не важливо, хто що казав, бо я занадто самокритичний, маю філологічну освіту і краще від рецензентів можу зрозуміти, на якому рівні текст і в якому руслі мені розвиватися. Зараз чітко бачу, що роман «Особисто Я, особисто Тобі» — це відсотків десять від того, що я можу написати. Книжка далеко не досконала в літературному плані, і, можливо, тому вона й «вистрілила» — адже молодь здебільшого, не маючи потрібної освіти і грамотності, сприйняла її як текст, поданий саме на її рівні.

Батьки й друзі не дуже цікавляться моєю творчістю. А от незнайомі люди часто залишають свої оцінки, і це для мене навіть цікавіше, бо вони сприймають текст якось об’єктивніше. А ще зараз завдяки «Особисто Я, особисто Тобі» я отримую десятки повідомлень від молодих жінок. Там, звичайно, про об’єктивну критику говорити не доводиться. Запам’ятався також випадок, коли в лютому на презентації в Івано-Франківську до мене підійшов чоловік років 45, котрий воював у зоні АТО. Він прочитав дві мої книжки і написав величезну рецензію, буквально розклав усю мою творчість по поличках. Це мене дуже вразило. Люблю, коли пишуть серйозні професіональні відгуки, ціную в цьому змістовність, підхід.

— Тему роману «Особисто Я, особисто Тобі» можна охарактеризувати як «стосунки на відстані». Вона не нова. До формату нелінійної прози ви звернулися також не першим. Це такий собі римейк на Януша Вишневського і Милорада Павича, чи вас надихав хтось інший?

— Вишневський писав однозначно інше. У нього йшлося про стосунки, заборонені через певні зовнішні обставини. У мене ж люди самі собі створюють проблеми. Це — книжка про те, як небезпечно все ускладнювати. А гіпертекст я «поцупив» у латиноамериканських класиків: Маркеса, Борхеса. Додатково надихався Цвейґом і Кундерою, але це література зовсім іншого рівня, тому мою книжку ототожнювати з їхнім доробком поки що не можна.

— Щодо гіпертексту. Спеціально для читача ви склали своєрідну «мапу проходження книжки», яку розмістили на початку роману. Чи складно було конструювати варіативний сюжет?

— У мене не виходить писати прозу планомірно. Саме тому зараз перейшов на оповідання — в цьому жанрі працювати простіше. У випадку «Особисто Я особисто Тобі» спочатку я написав початок та кінець. Потім розписав дещо стислу сюжетну лінію, вийшла така собі повість. Я розумів, що цього не досить. По-перше, залишилася нерозкритою тема. Та й із погляду перспектив на ринку цього теж було замало. Тоді я спробував проаналізувати, чому доля моїх героїв вийшла саме такою, а не інакшою. Розписав різні варіанти. Таким чином, у романі є спільний початок та єдиний кінець, а але прийти до нього кожен читач може по-своєму. При цьому я раджу читати всі варіанти сюжету. Читач може ознайомитися з будь-якою сюжетною лінією, але в нього залишиться багато запитань щодо мотивації героїв, їхнього внутрішнього світу. Усе це можна знайти, зазирнувши в інші сценарії.

— Ви доволі результативно рекламуєте свої книжки. До кожної з них навіть спеціально відзняли так звані буктрейлери — книжкові промо-ролики. Це зараз тренд на літературному ринку?

— Візуалізація в рекламі — це те, що переважатиме на книжковому ринку ще довго. На мою думку, скоро буктрейлери взагалі масово почнуть знімати в форматі 3D. Але у мене все сталося майже спонтанно. До першого буктрейлера я взагалі не маю жодного стосунку — за мене все зробили. Результатом був незадоволений, але подумав — нехай. Мені тоді здавалося все це чимось несерйозним. Книжка вийшла, але бажання розкручувати її не було. На буктрейлері до моєї другої книжки — збірки оповідань «Рольові ігри» наполягло видавництво «Крок». Вони дали кошти, і ми це зробили — актори й режисер із мого кола спілкування, задум — мій.

— А взагалі наскільки важко сьогодні розкрутитися з обмеженим фінансуванням? Чи рятують соціальні мережі? Ваш літературний паблік — понад десять тисяч підписників...

— Моду на літературні пабліки запровадили молоді автори Леона Вишневська та Андрій Любка. Зараз промоція в Інтернеті такого ефекту, як раніше, вже не дає — я фактично вскочив у останній вагон. Сьогодні у віртуальному просторі з’явилося дуже багато авторів. Наприклад, в Івано-Франківську на одному з фестивалів було 75 авторів, і кожен із них мав свій паблік! Раніше люди не виставляли своєї творчості напоказ. Тепер із цього все й починається. Я ж у цьому плані дуже асоціальний. Раз на тиждень, може, закину який-небудь пост, от і все. Замість мене на образ працює «сарафанне радіо». Люди почали читати, ділитися враженнями. Якби я витрачав час на промоцію, це заважало б мені розвиватися як авторові, а це — набагато важливіше. Для особистого ж спілкування є зустрічі, читання, різні творчі заходи. У мене зараз півтори тисячі непрочитаних повідомлень, але маю такий темперамент, що відповідати не хочеться. Я взагалі сидів би десь у горах і писав. Якщо складається враження, що я люблю публічність, це не так. У мене є робота, особисте життя, а на літературу я витрачаю близько двох годин на добу. Не хочу втрачати цей час на соціальні мережі. Поки що література для мене — це хобі, але я хотів би зробити її професією.

Костянтин ЯНЧЕНКО, Львівський національний університет ім. Івана Франка