Як добре, що я тоді працювала у відділі культури, як добре, що зважилася набрати його номер телефону. І що Всеволод Зіновійович не відмовив у зустрічі, і що вийшло цікаве інтерв’ю з моїм найулюбленішим письменником дитинства в газеті «Молодь України».

Понад 10 років минуло. А пам’ятається так, ніби вчора: і перші сутінки у вітальні письменника, і старенька друкарська машинка («не розумію я комп’ютерів, хоча онуки кажуть, що це «круто»), і бібліотечний запах книжок, і меблі, яких уже не виготовляють... І, звісно, вазочка з ласощами на столі. «Беріть цукерку, сонечко, — припрошував Всеволод Зіновійович. — Беріть, не соромтесь!»

Розповідав про важке дитинство, але якось світло так згадував... «Я ж народився у Бердичеві — столиці єврейських анекдотів, — сміявся. — То мені сам Бог велів стати письменником». Пригадував, як постійно отримував мішки з дитячими листами — маленькі читачі писали своєму письменнику звідусіль, і він знаходив час передивитися всі ті послання. «Один хлопчик написав, що завдяки моїй «Одиниці з обманом» став краще вчитися. Дівчинка поділилася зі мною в листі, що батьки її не розуміють, сварять за погані оцінки, а вона мріє, аби їй подарували котика... »

Всеволод Нестайко писав для дітей, любив малечу, розумів світ хлопчиків і дівчаток. «А сучасних дітлахів? Легко писати про них?» — запитала я. «Діти завжди однакові. А що комп’ютери тепер... Ну то онуки мене вводять у курс справи потроху, не відкрутишся», — тепло посміхнувся Нестайко.

Уже проводжаючи до дверей, спохопився: «А цукерочку? Візьміть же ж на дорогу!».

Цукерки від Нейстайка були незабутні. А його особистий напис із побажаннями на буклеті для мене — безцінний. Це вже історія. Цими днями Всеволоду Нестайку виповнилося б 85...

«Першою книжкою, в яку я закохалася, була Нестайкова «У країні сонячних зайчиків», — пригадує моя добра знайома. — Видання 1960-го року, ще мамине, воно таке все в сажі, скільки всього пережило — і переїздів, і будівництв... Так ця книжка мене просто «перевернула». Бо головний герой наприкінці не закохувався, і дівчат там ніяких не було. Він мріяв стати садівником! І це так виділялося серед казок про принцес...»

«Тореадорів» Нестайка я відкрила для себе в п’ятому класі. Це був той світ неймовірних буднів і кумедних пригод, у яких ти почувався своїм. Письменник умів малювати словом різнокольоровий світ. Схоже, він володів особливим секретом. Бо навіть у зрілому віці його книжки я перечитувала з тим самим захватом, що й у дитинстві. Тоді як «Золоту медаль» Донченка вдруге дорослою не змогла подужати — «щось не те». І «Кують зозулі» Збанацького, які так сподобалися в 9 класі, також зараз «не пішли». Забагато кон’юнктури.

Книги Нестайка сучасні діти вивчають за шкільною програмою. І в розмовах згадують його книжки. Бо вони поза часом, вірніше — над часом. Діти — найкращий лакмус щирості. Їх неможливо «змусити» любити те, що їм не до душі. А Нестайка читали і досі читають мільйони дітей. Мабуть, це найкращий пам’ятник письменнику з усіх можливих.

«Як тільки куплю «Тореадорів», — розповідає колега Оля Жук, — завжди в транспорті познайомлюся з допитливим хлопчиськом, який «западає» на мою книжку, тож я не втримуюсь і дарую йому її. Тепер знаю: якщо хочу потоваришувати з дитиною, треба купити Нестайка».

Юлія КОСИНСЬКА