Написав знайомий із Мюнхена. Розповів про вчорашній телеефір на одному з німецьких каналів. Там один, як він сам назвався, "Putinvesteher" (якась нова модифікація доволі популярних у Німеччині "Russlandversteher"ів) заявив дослівно таке: "Україна не може бути єдиною хоча би з огляду на те, що частина її користується кирилицею, а інша частина - латинкою".

В студії його чомусь не виправили – можливо, не встигли, а можливо, погодились. Адже така чітка й зрозуміла паралель із Югославією – різні народи, різне написання літер, несумісність в одних кордонах. Навіщо шукати ще якісь приклади чи пояснення, якщо чітко говориться, що на проведеному на Донбасі референдумі 90 відсотків проголосували за від´єднання, навіщо щось уточнювати – і про легітимність цього референдуму, й про особливості його проведення, і особливо – про загальну кількість тих, хто взяв у ньому участь.

Усім нам звично підганяти нову інформацію під звичні для нас шаблони. Усім нам, говорячи про нове, простіше проводити паралелі з чимось добре відомим. Ось і частина західних інтелектуалів (особливо лівих, як це не прикро), проводять свої паралелі й підганяють усе під свої шаблони – участь Америки, сплеск націоналізму, тиск на російську мову, різна ментальність, несумісна ідентичність. Тим більше, що ображатись на європейських лівих, коли багато українців самі цьому підіграють, виплескуючи в соціальних мережах на голови мешканців Донбасу весь свій патріотичний запал. Ну, але мова все ж не про це.

Мені складно зрозуміти, що керувало згаданим вище знавцем, коли він розповідав про латинку в Україні. Можливо, в нього така інформація. Можливо, таке завдання. Час від часу трапляється перетинатися з подібними експертами, що знаються на Росії, Україні чи проблемах кримських татар. Тоді розумієш, що їхня експертність полягає перш за все в любові та інтересі до об´єкта досліджень. Зазвичай, вони люблять те, про що говорять. Втім, любити – не значить знати. Іноді навіть навпаки.

Пам´ятаю, як навесні, саме в день проведення ще одного, кримського референдуму, ми дискутували з колишнім німецьким генералом, так само експертом, так само прихильником ВВП. Власне, не дискутували: генерал проголошував завчені монологи, жодним чином не реагуючи на закиди та контраргументи. Ну, справді, які можуть бути контраргументи, коли все можна звести до умовних кирилиці та латинки, не надто переймаючись достовірністю та адекватністю сказаного. Те саме стосується й багатьох європейських ліваків – навіщо розбиратися в ситуації й ставити самому собі незручні питання, коли є зручна риторика та бронебійні кліше, які зазвичай допомагають триматися в будь-яких, навіть доволі некомфортних умовах.

До чого я веду? Постійно доводиться стикатись із доволі різкою та жорсткою реакцією співвітчизників на ставлення Заходу (офіційного, чи такого ось – на рівні "експертів") до подій в Україні. Мовляв, нас зливають, нас продали, за нашими спинами вже все вирішено. Тож щоби не було подібної реакції, краще наперед бути уважними та тверезими в сподіванні на когось іншого, не вибудовувати особливих ілюзій щодо того, що хтось вирішить за нас наші біди. Ілюзії загалом шкідливі. Вони дезорієнтують і роблять вразливими. Адже ми кожного разу неприємно вражені, побачивши, із ким саме обіймається німецька канцлер чи почувши відомості про турецькі лайнери в Криму, чи не так?

Ну, ось щоби не розчаровуватися, краще не зачаровуватися взагалі. Нам усім хочеться бути почутими та зрозумілими. Нам усім здається, що справедливість нашої позиції є очевидною. Тим більше ми обурюємось та нарікаємо, коли цю очевидність ставлять під сумнів. Особливо, коли при цьому не зважають на логіку та правомірність. Просто не слід ні на кого, крім себе, покладатись. Не слід бути надмірно довірливими. Все, як завжди – не вірити, не боятись, не просити. Розумію, що нічого нового не говорю. Просто деякі твердження є настільки давніми, що їх можна й нагадати.