Формувало, аналізувало, пропонувало наукові дискурси. Навряд чи хтось міг припустити, що колись його читачами стануть діти (хіба окрім якихось зовсіммегавундеркіндів із МАНу). Кілька років тому продовжувати мамину справу взялася юна випускниця закордонного університету Богдана Павличко. Вона сміливо й упевнено заявила про нові основи видавничої політики, здивувавши як книгоманів-традиціоналістів, так і покупців дитячої книжки.Вона не боїться втілювати нестандартні задуми, запрошувати невідомих художників, видавати Лесю Українку і Тараса Шевченка для школярів, вона мріє про реформи в освіті й знає, як їх упровадити. Про це – читайте.

– Чим Вас зацікавила дитяча література як видавця?

– Я завжди її дуже любила, досі нею цікавлюсь, купую, читаю, а також я вважаю, що з погляду комерційної діяльності – це дуже вигідна сфера.

– Тобто ви підійшли до переформатування «Основ» як бізнесмен … А що з нещодавно виданого дитячого купували (з українського, зарубіжного)?

– Із зарубіжного – на подарунок. Величезну книжку атласів для дітей, надруковану у Великобританії. Це всі карти світу величезного формату, близько 100 сторінок акварельних малюнків. У ній дуже детально намальовані люди, звірі, риби…

– В Україні можливо таке видати?

– Поки що ні, дуже дорого. Робота з художником, друк, дизайн роблять цю книжку надто дорогою. Ми намагаємося зараз робити дитячі книжки, які будуть за собівартістю такими, щоб їх могли купити.

– Що діти-гуманітарії можуть і що їм варто отримати за кордоном?

Фото: Марго Овчаренко, Facebook

– Насправді у мене немає орієнтира на іноземні видання. Мені цікаво робити українські видання з українськими авторами, ілюстраторами і дизайнерами. А на західному ринку мені подобаються їхні маленькі дитячі видавництва. У них часто з’являються філософські дитячі видання, є цікаві ілюстратори. Нам поки що цього не вистачає.

– Не вистачає ідей та авторів чи то редакторів, які б «підштовхнули» авторів у правильне русло?

– Ні, у нас не розвинений у цій сфері ринок. Видавці не хочуть ризикувати, сміливих текстів та ілюстрацій мало. Відповідно, не з’являється нестандартного продукту.

– А Ви готові ризикувати?

– Готові. Ми щойно видали «Лісову пісню» з ілюстраціями Поліни Дорошенко, для мене особисто не ризикованими, а цікавими. Для багатьох, думаю, таке бачення несподіване. Цю художницю ніхто не знає, я знайшла її дипломну роботу в Інтернеті й запросила до співпраці.

– Текст твору адаптовано для дітей?

– Ні. Це просто художнє видання.

– Чи збираєтеся Ви й надалі видавати класичні твори?

– Так! Аня Копилова запропонувала це зробити як серію української класики, шкільна програма, але з дуже крутим дизайном, ілюстраціями і т.ін.

– Уже відомо, хто буде в цій серії?

– Хочеться зробити дуже класного Шевченка, у гарному дизайні вибіркові вірші.

– Що саме, на Вашу думку, школярам цікаво почитати в Шевченка?

Редакція БараБуки (Ольга Купріян – ліворуч, Тетяна Щербаченко посередині) розпитує Дану Павличко про все-все

 – Усе цікаво. Але коли в школах подають, що Тарас Григорович – мученик, що у нього шапка, вуса, що його треба вчити – Шевченка намагаються нав’язати як якусь релігійну особу. Цей підхід треба осучаснити. Плюс Шевченка в тому, що там усе в риму. Його дуже легко читати в будь-якому віці й легко розуміти. Шевченко – це класика для будь-якого віку.

– Ви плануєте надалі працювати з молодими художниками?

– Звичайно! Дуже багато талановитих людей, яким можна і треба давати шанс.

– Ви готові, що це будуть роботи, до яких ще не звикли батьки, виховані на кліше радянської літератури, як то «Абетка»?

– «Абетка» дуже часто незрозуміла для батьків, але це просто мінус нам, нашій країні. Вони вважають, що ця книжка вже для дорослої дитини.

– Берете на себе місію виховувати покупця, піднімати його естетичний рівень, вимоги?

– Так.

– Хто у вас керує редакційними процесами?

– Я приймаю остаточне рішення. Але у мене є колега Анна Копилова, яка взяла на себе керівництво в редакційній політиці щодо деяких дитячих книжок. Це була її ідея – зробити «Абетку», «Лісову пісню», видати маленьку «Червону книжечку» (ілюстратор Олена Васик), яку ми презентуВАЛИ на Книжковому Арсеналі.

– Ким Ви мріяли бути в дитинстві?

– У дитинстві я мріяла бути політиком. Коли була зовсім маленькою, хотіла бути істориком.

– Ви виїхали за кордон ще зовсім юною. У чому була різниця між українськими підлітками і підлітками Європи?

– Спочатку я поїхала до Італії, потім у Бельгію, а потім уже була в Британії на магістратурі. Усюди відчувалася прогалина в нашій освіті – у нас усе за шаблоном. Там люди відкриті до досвіду, аналізу, нам цього бракує. Дуже вразила відмінність у підходах до середньої освіти. А щодо людських стосунків, то люди скрізь однакові.

– Ви легко там адаптувалися? Що можете порадити підліткам, які виграють стипендії і виїжджають за кордон?

– Дуже легко. Раджу не боятися й отримувати світовий досвід. Тобто якщо є така можливість, треба їхати. Я вже декілька років як випускниця школи United World College. Нині я в комітеті з добору стипендіатів серед школярів на ці стипендії. Голова комітету дванадцятий рік поспіль – Олена Росава. Цього року у нас є чотири стипендії для дітей 16-17 років на дворічне навчання (три стипендії до Вірменії, одна до Канади). Для мене дуже важливо просувати подібні ініціативи. Тож якщо є така можливість поїхати і навчатись, треба їхати.

– Які діти йдуть здобувати ці стипендії?

– Дуже часто до нас приходили техніки, але в останні два роки ми помітили серед учасників, по-перше, більше хлопців, а по-друге, більше гуманітаріїв. Тобто діти вже і математики, і грають на гітарі, і малюють, дуже універсальні діти. І це – світова тенденція.

– Що діти-гуманітарії можуть і що їм варто отримати за кордоном?

Фото Наталії Іщенко, Facebook

– Уміння вчитися. У нас весь час учать: «запам’ятай», «вивчи», «дай відповідь: так чи ні», і переконані, що у нас геніальна середня освіта. Це неправильно. Треба вчити дітей уміти вчитись, аналізувати, не казати, коли почалася Перша світова війна, а чому. За кордоном треба вміти давати розгорнуті відповіді і пояснювати, а нам цього катастрофічно не вистачає.

– Останніми роками серед молоді з’являються думки, що вища освіта необов’язкова, натомість треба займатися самоосвітою. Однак батьки вважають, що диплом все одно потрібен хоча б якийсь.

– Вища освіта потрібна. Просто Радянський союз і 22 роки нашого сучасного хаосу зруйнували підхід і любов до освіти. Освіта потрібна просто заради освіти. Ми живемо одне життя, і якщо ми не будемо вчитися, читати, отримувати знання – це великий мінус для самої людини. Але нам потрібна реформа освіти. Наприклад, навіщо вчитися на бухгалтера 5 років? У всьому світі можна піти в ПТУ, а у нас зробили з ПТУ якийсь сором і в результаті бракує робочих спеціальностей. ПТУ треба однозначно реабілітовувати.

– Яке місце дитячої книжки в освіті? Чому дітям варто читати?

– Світова статистика і досвід свідчать, що дитина, яка читає змалечку, і діти, з якими читають батьки з нуля рочків, завжди отримують вищі оцінки, краще сприймають інформацію, у них завжди більший шанс бути успішним у житті. Що більше з дитиною читають, що більше їй показують книжки, то розумніша буде дитина.

– Для багатьох книжка залишається дорогою. Як цю ситуацію виправляти?

– Книжки справді дорогі. Це факт. У країні страшна криза, батькам треба дітей готувати, одягати, вчити. На книжки часто грошей не вистачає, а якщо ще й немає розуміння, навіщо ті книжки, то і не підуть купувати. Звідки воно могло взятися, якщо 22 роки у нас не займалися пропагандою книжок, літератури та освіти. Якщо у нас буде краща ситуація і буде легше жити малому та середньому бізнесу, то дорослій людині буде легше погодитися виділити гроші на книжку.

Ось тут знову постає питання бібліотек. У всьому світі є бібліотеки, у нас фактично їх немає. Кожна влада однаково знищувала бібліотеки. Люди повинні мати доступ до бібліотеки як приємного місця, там повинні бути нові книжки, затишок – і тоді батьки самі будуть вести туди дітей.

Фото: Василиса Врублевська, VOGUE.UA

– Розкажіть про свою домашню бібліотеку.

– У мене дуже велика домашня бібліотека. Я її успадкувала. І я собі теж весь час купую книжки. Дуже багато книжок із мистецтва, дуже багато рідкісних видань, які замовляю в Інтернеті. Дещо з цього раритетне, а дечого у нас просто неможливо купити, або воно є дуже дорогим.

– Яку найдорожчу книжку Ви купували?

– Я досі жалкую, що не купила книжку, вона коштувала 300 доларів. Це було антикварне видання Архипенка, його графіки, саме його замальовок власної скульптури. Це видали в Америці 100 років тому…

– Що Вас у житті найбільше смішить і найбільше засмучує?

– Наша країна. І сміюсь, і плачу кожного дня.

– Не хочеться втекти від цього?

– Хочеться і є можливості. Можливо, утечу колись. У будь-якому разі видавництво нікуди не дінеться, навіть, якщо я поїду і буду частково жити не в Україні.

– Яке місце всередині займає поняття патріотизму? Де корені патріотизму?

– Я патріот і сама цьому є доказом, бо після 6 років за кордоном повернулася в Україну. Корені в тому, що ти тут живеш, і тут усе твоє, і ти все розумієш, це на генетичному рівні.

– Ви зараз із «Основами» почуваєтеся конкурентоспроможними серед дитячих видавництв?

– Ми тільки починаємо робити дитячі книжки, виходимо на новий для нас ринок і конкуруємо з видавництвами, які займалися цим 20 років. Ми – маленьке нішеве видавництво, яке має свою аудиторію.

– Як би Ви сформулювали цю нішу?

– Це оригінальні видання. Наприклад, наша «Лісова пісня». Вона комусь не сподобається, хтось її не зрозуміє. Але у нас є свій покупець, якому це подобається.

– Ви збираєтесь виходити на закордонний ринок?

– Так. Уже. «12 місяців» є в «iBooks» і скоро буде на «Амазоні». Ми плануємо викласти всі книжки українською мовою для українського читача, який живе за кордоном. Йому легше купити в Інтернеті, і ми будемо рекламувати книжки в електронному форматі. А згодом перекладатимемо. Наприклад, «12 місяців» є англійською мовою.

– Коли у Вас буде власна дитинка на руках, яку першу книжку хотіли б їй прочитати?

– Це дуже складно. Вони маленькі, їм треба давати щось різне. Мені дуже подобаються книжки, які поки що є тільки в російській версії – це Ерве Тюлле. Я б хотіла мати дитину, хоча б тому, щоб із нею цими книжками бавитись.

Розмовляла БараБука.

Решту розмови – про підлітків та книжки для дівчат, про патріотизм – слухайте в подкасті.