Літературних конкурсів в Україні не так багато. «Книга року» від ВВС є одним із найпомітніших, і я не пам’ятаю, чи хоч один вибір журі не покликав за собою запальних обговорень. Однак цього року події Майдану відсунули на другий план усі інші інфоприводи, тож задоволення від дискусії про те, чому cаме він, шановна громада не мала.

Ім’я переможця вже фігурувало у коротких списках «Книжки року» ВВС, коли 2012‑го Ярослав Мельник, який уже багато років живе в Литві, повернувся у ролі письменника в українську літературу, де колись був відомий як критик. До збірки малої та «середньої» прози автор включив, як можна припустити, усе, що було надбане за роки творчості. Унаслідок цього книжка «Телефонуй мені, говори зі мною» не залишала цілісного враження. Тексти, що увійшли до неї, були дуже різнорідними. Що ж до змісту, то в контексті окремих інтерв’ю автора стало цілком зрозуміло: Ярослав Мельник належить до тих письменників, котрі жодним чином не комплексують через стилістичну, художню, граматичну невправність своїх творів. Для них головне – прихований філософський, ба навіть сакральний сенс, який міститься буквально у кожному непереконливому для невтаємниченого читача сюжетному повороті чи пунктуаційній помилці. Реальна дійсність письменника не цікавить; хвилюють його тільки питання трансцендентні та метафізичні – у тому вигляді, як він їх собі уявляє. Такі автори, як показує досвід, дуже ображаються, коли їхні тексти намагаються прочитувати як літературні, адже вони – послання з іншої, вищої сфери.

У тому ж дусі, вочевидь, варто сприймати й книжку Ярослава Мельника «Далекий простір», що здобула перемогу на цьогорічному конкурсі від ВВС. Як і згадана вище збірка, вона хибує на ті самі недоліки: вправно вибудувавши експозицію та зав’язку, автор «загрузає» у розвитку дії, надуживає відступами, діалогами, монологами, «віршами, витягами з книг, повідомленнями, щоденниками, листами та наказами». Та якби ми не знали, що Ярослав Мельник – письменник-медіум, «Далекий простір» цілком можна було би кваліфікувати як середньої художньої вартості антиутопію, щедро замішану на громадсько-політичних алюзіях. Тобто як таке собі невибагливе чтиво для масового читача… Утім, боюся, таке визначення авторові б не сподобалося.

В основі сюжету лежать старі-добрі опозиції «світло-темрява», «сліпота‑прозріння», «честь-зрадництво», а дія відбувається у вигаданому світі, який виник, звісна річ, унаслідок згубних глобалізаційних процесів. Головний конфлікт точиться між спільнотою сліпих, котрі орієнтуються лише у «ближньому просторі» і не можуть вийти поза межі штучно створеного мегаполісу, та спільнотою зрячих, котрі й тримають у руках усю цю систему, насолоджуючись у власному затишному куточку спогляданням сонця, неба, моря. Проміжне становище займає група терористів – колишніх зрячих, котрі були осліплені системою, а тому хочуть помститися, зруйнувавши підвалини існування мегаполісу. Знаряддям їхньої помсти стає Габр – сліпець, який прозрів. Драма Габра – типова для романтичної особистості: він не може жити, як раніше, побачивши «далекий простір», прекрасний світ, на тлі якого реальний вигляд мегаполіса – це нескінченні поверхи механічних конструкцій, а люди – закошлані, брудні і геть позбавлені громадянських свобод істоти; однак він не може й зруйнувати несправедливий лад, як того жадають терористи. Тоталітарна система намагається спокусити головного персонажа різними благами, але він обирає шлях в нікуди, аби лише не зрадити своєї совісті…

Ще раз нагадую: якщо вам здалося, що все це ви вже неодноразово читали, бачили і чули, і вам це не подобається – ви просто глухі до трансцендентного! Задоволення від «Далекого простору» Ярослава Мельника гарантоване тим читачам, які мають час і натхнення відчитувати, а якщо вже цілком відверто – то власними інтелектуальними зусиллями наповнювати метафізичним сенсом примітивну фабулу та шаблонові метафори. З іншого боку, якщо вам здалося, що все це ви вже неодноразово читали, бачили і чули, і вам це подобається – не виключено, що ви просто любите фантастику, нехай навіть це не «1984» чи «451° по Фаренгейту».

Не запитуватиму, чи справедливо, щоб відверто жанровий і вторинний на образно-мотивному рівні твір здобув високе звання «Книги року». Вибір журі ВВС 2013 року був не з найлегших, і до коротких списків потрапили тексти приблизно рівноцінної художньої якості. А дискусія на тему: «Чому саме він?» – можливо, ще попереду…

Тетяна Трофименко