Це були збройні сили Західно-Української Народної Республіки, які вели бойові дії на польському, більшовицькому та денікінському фронтах упродовж 1918–1920 років.

УГА (така усталена абревіатура цього війська) овіяна міфами та легендами, але всі вони постали все ж на реальному фактажі. Саме про фактаж і реалії ми дізнаємося з довідника сумлінного історика Василя Кучерука «Українська Галицька Армія».

Спершу про назву цього війська. До угоди з Денікіним галицьке військо офіційно називалося Галицькою Армією, а по тому – Українською Галицькою Армією. Під час тимчасового об’єднання з Червоною Армією виникла назва ЧУГА. Від початку до Галицької Армії увійшов легіон Українських Січових Стрільців і став її Першою бригадою. Про це та інші нюанси можна дізнатися з передмови до довідника, в якому вміщено біограми багатьох вояків УГА, командирів більшості куренів та інших підрозділів, командувачів і начальників штабів армії, корпусів, бригад. Приділено увагу також організації армії, озброєнню, бойовим діям, таборам інтернування тощо. Не оминув автор-укладач увагою й інших діячів українських визвольних змагань, причетних до дій УГА, інших доречних осіб і навіть ворогів, так чи інак причетних до розглядуваної теми. Словом, це важлива, вивірена інформація, цікава не тільки для істориків чи військових, але й для посполитих реципієнтів.

Автор довідника у передмові наполягає на тому, що в сучасній українській армії не повинні панувати традиції та термінологія, залишені вчорашніми колонізаторами. Тому у відповідний час таки мусить бути запроваджена в українському війську традиційна українська військова термінологія, яка й відображена у цьому довіднику. Багато питань і проблем виникають при ознайомленні з довідником, про кожну з них можна було б розповісти стисло або обширно, але я зосереджуся зараз лише на одному аспекті, а саме на участі в УГА вельми освічених людей, інтелектуалів, а теж митців і людей, причетних до культури – і до участі у війську, і після неї.

Позаяк сам довідник, як і належить, витриманий в абетковій послідовності, то і я її логічно дотримуватимусь, але погрупую персоналії по відповідних категоріях. Хоч інформація, незважаючи на вимушену довідниківську сухість, є доста емоційною, все ж я абстрагуюся від емоційності й засушу себе на деякий час. Вибірково згадаймо інтелектуалів із лав УГА, людей непересічних, із вищою освітою. Антін Артимович закінчив гімназію в Премишлі та Високу технічну школу в Празі, був директором «Української щадниці» в Перемишлі. Павло Баб’як навчався у Тернопільській гімназії, Львівському таємному університеті, закінчив філософський факультет Ягеллонського університету у Кракові. Іван Боберський навчався у Львові, Відні та Ґраці, очолював Письменний відділ Державного Секретаріату Військових Справ, який укладав словники української військової термінології, започаткував видання топографічних карт ЗУНР, розробив проект однострою УГА авторства Льва Лепкого. Петро Бубела студіював право у Львові. Микола Вишиванюк закінчив учительську семінарію у Станиславові та філософські студії в Люблінському університеті. Дмитро Вітовський навчався на юридичному факультеті Львівського університету, закінчив Краківський університет. Ярослав Воєвідка закінчив юридичний факультет Львівського і Празького університетів, доктор права. Стефан Волинець навчався у Львівському таємному університеті та Віденському університеті, посол до польського сейму, редактор газет «Українські вісті», «Батьківщина» та «Перемога». Михайло Галущинський закінчив університети у Львові та Відні, директор гімназії. Іван Карпинець навчався уЛьвівському таємному університеті, історик, викладач української та німецької мов, працівник бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, засновник і керівник музею історично-воєнних пам’яток. Степан Клочурак закінчив Віденський університет, голова Гуцульської народної ради, журналіст (до слова, його донька – відома чеська письменниця Галина Павловська). Василь Кучабський навчався на юридичному факультеті Львівського університету, співзасновник «Пласту». Олександр Марітчак закінчив правничі студії у Львові та Ґраці, філософські студії – у Відні. Осип Станимир вивчав право у Львівському університеті, закінчив Торгову академію у Відні. Олена Степанів навчалася в Українському вільному університеті у Відні, доктор філософії, викладач історії та географії, ініціаторка створення Географічної комісії НТШ тощо. Іван Тиктор, власник видавничого концерну у Львові «Українська преса», відомий видавець. Петро та Тарас Франки, без коментарів. І таких в УГА було багато, ім’я їм – «легеон».

Згадаймо і про митців. Були причетні до музики. Михайло Гайворонський був диригентом хорів «Бандурист» і Львівського товариства «Боян». Володимир Котович був викладачем Музичного Інституту у Львові, учасником «Бояну», заступником диригента, організатором оркестрів. Омелян Нижанківський був композитором, музикознавцем, професором музики у Відні та Мюнхені, професором музичної консерваторії в Каїрі, де лікувався від туберкульозу суглобів. Були і театрали. Режисер і актор театру та кіно Амвросій Бучма відомий, либонь, найбільше. Теодор Гоза був співзасновником театрального товариства імені Лесі Українки, ще й професором грецької та латинської мов в Академічній гімназії у Львові. Іван Рубчак працював у театрі Начальної Команди Галицької Армії, режисером якого був Гнат Юра. Були в лавах УГА й письменники Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, Роман Купчинський, Остап Луцький та ін.

Бачимо, що Українська Галицька Армія була військом інтеліґентним, що не завадило їй бути й дієвою мілітарною потугою.

Кучерук В. Українська Галицька Армія : довідник / Василь Кучерук ; Львівський історичний музей. – К. : Київська нотна фабрика. 2010. – 448 с. : іл.

Іван Лучук