Із переїздом до Києва авторка цього роману остаточно відійшла від «народного сюрреалізму», яким були сповненні всі попередні збірки її прикарпатських оповідань, заповзявшись розробляти урбаністичну тему вже у новій жанровій якості. Роман «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук — це новомодна проза з–під пера наївної оповідачки, яка вперто дотримується кінематографічного образу Амелі.

Типологічно ж героїня цього роману — таке собі дурнувате дівчисько з комплексом героїні, дулею в кишені та безліччю химерних ідей у голові, якими вона псує життя муніципальним службам. Рятувати бездомних тварин, філологічних пияків і решту подруг–інвалідок — ось у чому бачиться сенс життя нашій героїні, що родом iз попереднього «Звірослова» Малярчук. «Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне», — значила з цього приводу авторка роману, вже розробляючи у вищезгаданій збірці тему сільського аутизму, чи пак народної мудрості, в умовах міської культури. До речі, сьогодні вже багато хто підсів на цей безпрограшний — бо блаженних у нас люблять і не займають — різновид тексту ніби як з–під автобіографічного пера селюка, що потрапляє у місто, стаючи там не «маленькою людиною», а, наприклад, пророком, ясновидцем і мало не Божою матір’ю, як у романі «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук, або хоча б європейською художницею, як у романі «Дивна така любов» Анни Багряної. Таке, признатися, міг би написати будь–хто з наських філологів, для чого треба лише згадати всі свої дитячі ігри, підліткові забавки і юнацькі пустощі. І нехай героїнь цієї прози часом називають відьмами — зокрема за те, що вовкувато на людей зиркають — утім, як ще в селі дивитися? Дитяча інфантильність — це для міського контексту, а тут звичайнісіньке куркульство, передане у генетичний спадок.

У контексті згаданої «спадковості» також варто зазначити, що «Біографія випадкового чуда» — це, по суті, намагання авторки переказати мовою сільської інтелігентки загальновідомі епізоди зі Святого письма. Те, що ці епізоди декому з читачів не дуже відомі — проблема не авторки і навіть не видавництва, яке через згадану неосвіченість вітчизняного споживача наліплює на саморобні апокрифи Тані Малярчук марку «Зіркова проза», Так само, здається, не винна сама авторка, бо в який ще спосіб вона мала б транслювати те, що, припустимо, чула в дитинстві, і, лише згодом опанувавши почуте, висловила у «цивілізований» спосіб? Тобто склала конспект iз почутого, сподіваючись, що скоромовкою викладений у романі бізнес–план дій головної героїні — перетворити воду на вино, ходити по воді, воскресити мертвого — буде сприйнятий безпам’ятним читачем за сучасний роман на тему «чуда», а не лише осягнення авторкою «Біблії для дітей». З іншого боку, може, саме у такий примітивний спосіб християнські ідеї сьогодні спроможні пробитися до збайдужілого люду?

Можливо, хтось із критиків–скалозубів iз часом перейменує «Біографію випадкового чуда» на «Типологію виняткової дури», і буде правий, оскільки героїню цього роману саме так і називають геть усі її друзі–коханці, систематизуючи і аналізуючи наприкінці твору її буденні «подвиги» і безпробудний «героїзм». Що ж до ідеї самого твору, то вона, крім самодостатнього у жанровому сенсі переінакшення авторкою біблійних притч на «муніципальний» копил, залишається, по суті, класичною. Ідею цього роману взагалі важко відокремити від хрестоматійних текстів української літератури, оскільки хоч до якого з першоджерел ми звернемось, все одно зітнемося з тим самим бажанням використати «народну мудрість» як текстовий конструкт. Причому без уваги на те, що ця сама «народна мудрість», як значив ще у 1920–х роках упорядник чергового тлумачного словника українських приказок, завжди виказувала лише класову ненависть до пана і більш нічого. Панів, як знати, із часом змели до одної ями, а згадана «мудрість» все одно ґрунтується на класовій ненависті, оскільки сільська психологія не здатна сприймати веселку ліберальних кольорів, і завше тлумачить світ лише за чорно–білою гамою почуттів. Казку про Мальчиша–Кібальчиша і пригоди бравого вояка Швейка під це діло ще можна написати, сплутавши патріотизм і національну свідомість з куркульським світоглядом і селянською пришелепкуватістю, але видавати такі тексти за «сучасний роман» стає дедалі важче. Тут уже без пари–трійки зірочок на флаконі чергового чтива не обійтися.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО