Любомир Госейко — французький кінознавець, чи не найвідоміший у Західній Європі дослідник українського кіно, автор «Історії українського кінематографа», що була надрукована французькою та українською мовами. П’ять років тому щирий популяризатор українського кіномистецтва, укладач ретроспектив українських фільмів для кінофестивалів і кіноклубів, Госейко став директором «Українського кіноклубу» в Парижі. На кінофестивалі в Одесі кінознавець очолював журі українського конкурсу.

— Пане Любомире, чи може український кінематограф похвалитися якоюсь особливістю, фактом, традицією, яка вирізняє його в контексті кінематографа світового?

— Українське кіно я досліджую вже більше тридцяти років. Як на мою думку, вирізняється воно одним–двома фільмами, а ще — вторгненням у кіносвіт вашого велетня Олександра Довженка. Я думаю, що коли б Довженко жив сьогодні і знімав кіно, то він би був дуже розгублений... Із сучасних режисерів, які репрезентують українське кіно за кордоном, назву Криштофовича з його «Приятелем покійника» та Сергія Лозницю, автора фільму «Щастя моє». За останні двадцять років Україна не заявила жодного потужного режисера. Знімати величезну кількість короткого метру — це, звичайно, добре, це можна робити і за копійки... Але ж мусить хтось урешті–решт «вибухнути»! А так наче й потенціал є, а результату немає...

— Наскільки корисною для українського кіно, на вашу думку, є копродукція? Чи не загрожує вона його автентичності?

— Давайте пригадаємо фільм Міхаль Боганім «Земля забуття», який був знятий у копродукції з Україною. Що він приніс Україні? Поки що нічого. Його висвистали, не прийняли. «Розпад» Михайла Бєлікова, що також розповідає про Чорнобильську трагедію, був значно потужніший. А у Франції картину Міхаль Боганім сприйняли дуже добре. Не тільки французи, а й сама українська діаспора. І на прикладі цього фільму ми можемо говорити не стільки про збереження автентичності українського кіно, а про те, що «Земля забуття», яку знімали на українській землі, спрацювала для її популяризації. У тому числі й через персонажів цієї драми, згадайте, що наприкінці картини героїня вирішує залишитися тут. У нашому кіноклубі ми покажемо цей фільм наступного року паралельно з документальною стрічкою режисера Шевченка «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів».

— Чим найбільше грішить сучасне кіно, яку з його ланок ви б назвали найслабшою?

— Нещодавно на мене вийшла продюсер Марія Бараз, яка живе зараз у Франції. І попросила допомогти обрати кращий сценарій, який потім буде екранізований у рамках певного франко–українського проекту. Разом зi ще одним режисером, Ігорем Мінаєвим, який також з України, а нині мешкає у Франції, я став членом журі цього конкурсу. Ми переглянули сорок сценаріїв короткого метру. Було дуже непросто, але ми обрали, врешті–решт, матеріал, який ліг в основу фільму «Жовта квітка для месьє Бурійона». І вже переглянувши цю картину на фестивалі, я можу сказати: тут є праця режисера і є дуже слабкий сценарій. Тому я, як і багато моїх колег, вважаю, що ахіллесова п’ята українського кінематографа — це саме сценарій.

— Якось ви сказали, що українським режисерам пора забувати про існування Мінкультури і не покладати великих надій на державні кошти для кіновиробництва. Але ж і черги потенційних спонсорів біля цих режисерів поки що не видно...

— Міністерство, звичайно, надає субсидії, контролює процес, але, як на мене, віддати увесь річний кінобюджет фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» — це була величезна помилка. Такі речі не повинні траплятися в майбутньому. Державних грошей у бюджеті тієї чи іншої картини має бути 10—15 відсотків. Іншу частину повинен знайти продюсер. А часто буває так: у понеділок продюсера призначили, а до п’ятниці він уже кудись зник. Це така ж професія, як і будь–яка інша, це не хобі й не аматорство. Потрібно вміти переконувати не лише банкірів, а й директорів кінотеатрів, прокатників, зацікавити їх сюжетом, довести, що глядач проголосує за майбутній фільм своїми коштами... В Україні зараз близько трьох сотень сучасних кінокомплексів, для такої території це мало, потрібно щонайменше тисячу.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА