У видавництві «Грані-Т» з’явилася нова книжка з серії «Путівник». Це цікаве видання під назвою «155 польських замків і резиденцій в Україні». Автор – відомий краєзнавець, спостережливий хронікер мальовничих вітчизняних шляхів, Дмитро Антонюк. Йому належить чимало путівників із цієї серії, що їхнє значення важко переоцінити, зважаючи на брак туристичної інфраструктури (зокрема, й інформаційної) навіть у найгарніших куточках нашої країни. Не завжди-бо знайдеш одразу потрібний населений пункт, не завжди місцеві мешканці зрозуміють, що міфічний палац, який ви шукаєте – це насправді те, що для них «просто школа», і то ще в кращому разі.

Нинішній путівник сформовано за вельми специфічним змістовим, часовим і регіональним принципом. Сюди Антонюк залучив опис тих замків, палаців і подібних об’єктів, власниками яких були представники польської шляхти, а збудовано їх до другої половини XVIII століття (тобто закінчуючи бароковим періодом). Відтак, у книжці маємо пам’ятки восьми областей – Вінницької, Житомирської, Хмельницької, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Волинської та Рівненської. В інших регіонах, на переконання автора, польських замків і резиденцій такого віку не збереглося.

Насправді, виникає запитання: за яким принципом замки й маєтки діляться на польські й не польські? Скажімо, луцького замку в книжці немає, бо його «звели не поляки, а литвини», натомість кам’янець-подільський замок почувається цілком упевнено на сторінках, присвячених Хмельницькій області. А чому серед польських пам’яток опинився замок в Острозі?

Саме по собі накладання нинішніх національних означень на реалії Середньовіччя чи доби бароко – неминуче проблематично. Особливо якщо одні покоління власників пам’ятки сповідували умовно українську (в нинішньому розумінні) ідентичність, інші польську, ще інші литовську, а будували все це діло, наприклад, українці під керівництвом італійського архітектора.

Це, звісно, не означає, що архітектурні перлини минулого не можна «впускати» до культурної спадщини тих чи інших народів. Дмитро Антонюк має повне право на свою версію такого віднесення, але вона обов’язково виглядатиме сумнівно, на чию б «територію пам’яті» він не відніс би, скажімо, Острог. Мені доводилося спілкуватися з литовцями, котрі з таким же успіхом зараховували майже всі фортифікаційні споруди України до литовської архітектури.

Якою б насправді не була їхня «національність», пам’ятки, про які йдеться в «155 польських замках…», сьогодні почуваються дуже тяжко. Антонюк порівнює їх з «літніми людьми, які доживають свого віку в геронтологічному закладі, про котрий забули як відвідувачі, так і персонал». Більш, ніж влучне порівняння. Недобиті у війнах, по-варварському оббиті плиткою, закинуті чи перебудовані за радянських часів, сьогодні вони розбираються на будівельні матеріали, просто забуті або зазнають безумних «реставрацій». Утім, різні будівлі мають різну долю. Олеський чи Кам’янець-Подільський, Золочівський замки перебувають у непоганому стані, тут відбувається якесь культурне життя, реставрації мають осмислений характер. А, наприклад, у частині палацу в Шпикові на Вінниччині люди мають свої квартири. Дмитро Антонюк, можливо, дещо гучно вживає щодо цієї будівлі слово рококо.

Про те ж, у якому стані перебувають інші пам’ятки і про те, як їх знайти, прочитаєте в путівнику самі. Гадаю, найцікавішою ця книжка буде або тим, хто збирає краєзнавчу літературу (тим паче, у виконанні Антонюка вона завжди має не лише інформаційні, а й стилістичні достоїнства), або тим, хто захоче організувати тематичну екскурсію. Наприклад, для друзів поляків, у тому числі прихильників «ностальгійного туризму». Чекаємо й на продовження книжки, а її авторові можна побажати в другій частині звернути більше уваги на діставання до описуваних об’єктів не лише приватним автотранспортом, а й громадським. Адже чимало українських любителів старовини користуються автобусами та електричками.

Олег Коцарев