Тексти до цієї збірки писалися протягом 30 років, і поки вони, наче «червоне сухе», вигравали для однойменної передачі на радіо «Свобода», емігрантський світ повнився відповідними зразками літератури. Отже, за той час, коли автор «Винарень», радянський дисидент, поет і публіцист Ігор Померанцев дегустував біля мікрофона свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, були опубліковані такі споріднені за еміграційним жанром книжки, як «Їдло» Лева Лосева і «Російська кухня у вигнанні» Вайля та Геніса. Утім для автора «Винарень» приватна світобудова пов’язана не з гастрономією, а з бакалією жанру. «Для мене досвід еміграції, — якось значив він, — це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей — абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури — одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції».

І нехай на початку автор цитує Ортегу–і–Гасета, мовляв, «вино уявляється мені справжнісінькою космічною проблемою», а наприкінці дивується — «сидіти на веранді / з видом на ультрамаринове, /потягувати / місцеве бренді / з виноградного жмиху, / дихати інфекційними пахощами / смажених бичків, / та ще й про це писати?!» — але збірка «Винарні» вийшла на славу. Вино при цьому, звісно, не винне, а завдячує справа видання невтомній упорядниці Діані Клочко. Ну а пише автор надзвичайно спокусливо — і абстинентам, як сам радить, краще не читати, і з еміграцією в нього далеко не «свійські» стосунки. Та що там еміграція, навіть iз близькими буває не все гаразд у такому «винному» розкладі!

Ось нібито звертається автор до самого себе у поезії «Синові, якби він писав вірші»: «У пам’яті від батька — / відбиток круглої, / винарної душі його. / Впізнаваніший, аніж / почерк або підошва». Але тут–таки з’ясовується, що «еміграційні» діти не пишуть віршів, асимілюючись у своєму власному бутті — без келиха, без шаблі та Вітчизни, як сказали б наші патріоти. До того ж, як зазначає сам Померанцев щодо свого сина, «він їв, як місцеві: м’ясо не наколював виделкою, а насаджував його на спинку виделки і допомагав собі не ножем, а вказівним пальцем. Я зробив зауваження. Він, очевидно, переплутав мене з учителем і механічно сказав: «Вибачте, сер». Чужинець якийсь!». У цих дрібничках, завдяки яким розкривається різниця еміграційних культур і поколінь, полягає суть прозового стилю Померанцева — це публіцистика, але надміру художня, з вибагливою метафорикою, і часом «голос у неї був хрипкий, як молодий коньяк».

А ще річ у тім, що сибарит Померанцев завжди гребував емігрантським відчуттям сирітства. Так, йому притаманна самотність, але саме в родині світових культур, куди він занурюється у своїй книзі по самі журналістські вуха, починаючи від служби в лондонській редакції «Свободи». «У підвальній їдаленьці Радіо я відсів від колеги, який снідав у пальті, — згадує автор «Винарень». — Намагався триматися подалі від старого друга Маноліса з грецької редакції, тому що він їв просто з консервної бляшанки». Так само, будучи безперечним космополітом, Померанцев оздоблює згадані світові культури «тілесністю» рідних рефлексій: «Тепер я намагаюся жити відразу в різних країнах. Гадаю, це форма географічного неврозу. Я навіть виявив і виплекав у собі кілька хвороб. Відтак регулярно вожу свій плеврит в Альпи, геморой — на води в Бат, екзему — на Адріатику».

Що ж до літературної природи цього епікурейства, то автор збірки аж ніяк не скидається на Пантагрюеля, як може видатися з його кулінарних пасажів, натомість дуже нагадує невгамовного мандрівника Тартарена з романів Альфонса Доде. Хоч у випадку із сюжетним часом і простором у «Винарнях» суворий Хронос розміняний на Бахуса, і тому місце дії не дуже важить у цих нотатках радіожурналіста, оскільки вони щедро зрошені спогадами саме про «випиті», а не «проїдені», чи пак «прожиті», роки. Загалом структурована збірка Померанцева досить невибаглива — три частини, що поєднують, відповідно, есеї, художню прозу та вірші, але наприкінці з’ясовується: саме така конструкція єдино можлива для автора, що вирішив у такий «винний» спосіб впорядкувати спогади про власне життя.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО