Сьогодні пані Наталка - лауреат поважних літературних премій: імені Є.Маланюка, М.Коцюбинського, Наталі Забіли, Марусі Бек (США) і «Благовіст». Вона - гість нашої газети.
Василь Шандро на радіо «Культура» часто запитує своїх гостей: «Якби можна було почати життя спочатку, що змінили б у ньому?..» Я, мабуть, була б уважніша до часу - надто багато викинула його на всіляку суєту й біганину, які тоді, у молодості, здавались мені дуже важливими і потрібними. А Слово, робочий стіл чекали. Час показав: усе минає - прихильність і актуальність, а залишаються тексти, які оправдають нас.
Тепер можу сказати словами В. Затуливітра: «Зостався час лише для праці...»/ Минулий рік був у мене ювілейний. За три дні до дати поповнила армію безробітних - нині нам роблять такі «подарунки». Пенсія ж - невелика, тому, зізнаюся, нешвидко прийшла до тями й виробила алгоритм нового життя - так би мовити, «вільного»...
Колись письменник до свого ювілею, як правило, мав змогу видати в письменницькому видавництві солідний томик - ще й гонорар за це отримував. Нині ж - нуль. Держава вмила руки, а Спілка, на жаль, звелась на пси (дай, Боже, аби її нове керівництво змінило ситуацію, тобто навело лад у письменницькому господарстві і повернуло авторитет як самої організації, так і письменників загалом; а цей авторитет, як на мене, прямо пропорційно залежить від кількості якісних та актуальних видань). Звісно, почуватися зайвим - чи то письменникові, чи іншому громадянинові - дуже кепсько. Стосовно ж працівників пера, то виходить парадокс: не видав нічого - отже, байдикував. А якщо не байдикував, але через фінансові нелади не можеш із напрацьованого народити книжку - то й зовсім зле...
«Поезія стала неприбутковою, не продається», - розводять руками видавці й, керуючись комерційним інтересом, працюють лише з тими авторами, які вже «нашуміли» чи привернули до себе увагу суспільства якимись сенсаціями (технології цього ритуального дійства часом дуже несподівані). Адже існують і ті, хто за відповідну плату й займається розкруткою певних постатей (загляньте лишень в інтернет). А чимало цікавих імен і справді вартісних творів залишаються поза увагою громади, бо їхні автори або гребують сенсаціями-розкрутками, або «не доросли до них». А хто все ж хоче книжки, мусить шукати спонсорів. Цей шлях, до речі, вторували й графомани, і зараз, особливо в дитячій літературі, засилля їхніх творів.
На початку 90-х один знаний на тоді критик прорік, що вся українська література - некрофільська і треба творити нову. У книжку ринула лайка, жорстокість, фізіологія... Світ вироджується, летить у прірву, а література, зокрема белетристика, замість того, аби втримати в людині людське, спам*ятати захланних і опритомнити тих, що втратили моральні гальма, додає градусів, прискорює деградацію «гомо сапієнс». В цьому плані якось не віриться, що так широко розпроданий в Україні «Гаррі Потер» зробив наших дітей кращими...
На жаль, моє літературне покоління залишається непрочитаним: нема кому це зробити, та й запиту суспільства не чути, і воно загалом не знає (за рідкісними винятками), чи твориться в нас зараз якась література, адже жодних критичних та аналітичних оглядів нема; а якщо якісь автори вже апробовані чи засвічуються як неординарні явища, то що загалом відбувається в цій теперішній українській літературі, які в ній нуртують процеси і яку вагу вона має на тлі світової, для суспільства залишається терра інкогніто.
Хоча є ще страшніший спосіб знищення неугодних - ЗАМОВЧУВАННЯ. Часом, грішна, думаю, що якби не прийшла українська незалежність, то і про Стуса знало б лише невелике коло його однодумців (як у 70-80-х роках минулого століття - коло дисидентів). А широкий загал зацитькали б, застрахали і вдовбали б йому картинку-оцінку: антисовєтчик і, на додачу, або ґвалтівник, або ще якась єресь (набір звинувачень - неодноразово використаний), тож - ганьба йому й забуття!.. А без виданих книжок як пізнати автора?
Якщо глянути на ситуацію очима влади, то нібито книжки у нас й видаються, і книжкові ярмарки організовуються, але картина виходить чудна, і про це в пресі вже мовилось. Адже видавці роблять свої накрутки: їм треба не тільки платити податки, а й за щось жити. Аби здешевити видання, автор, обминаючи видавництво, бере на себе всю редакційну підготовку тексту: набір, коректуру тощо, сам наймає та оплачує дизайн і верстку. А вже на друкарські витрати вишукує кошти. Тобто автор працює практично безкоштовно.
А стосовно поетових статків, то ще у 1937 році у листі до своєї знайомої про це написав Володимир Свідзінський: «Сумна альтернатива - або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти й не бути поетом...»
Однак цікаво інше: поети в Україні багато що бачать раніше за політиків, попереджають про це суспільство, проте хто до них дослухається? Політики досі не виробили ні чіткого розуміння ситуації, ні стратегії розвитку для держави. Хіба створили матеріальний рай для своєї КАСТИ. Хоч твердять, що володіють істиною і дуже захищають народ. А ціль мають одну - утриматися при владі. Все, що поза цим, - їм чуже і зайве. Звісно, політикам потрібні рупори. І поки інтелігенція, зокрема літератори, є чиїмсь рупором, поти на неї ще звертають сяку-таку увагу. А перестає ним бути - все, не вештайся під ногами. Ось така гірка правда.
Письменницької думки сьогодні справді майже не чути (або точніше - на неї не зважають), а з іншого боку - впала й самооцінка письменника. І не дивно: книжки видаються важко, виходу до людей нема. Як казав Ю.Іллєнко, живемо в інформаційному просторі, який можна назвати блокадою. Це, безумовно, дуже пригнічує, а багатьох і ламає. Держава покинула українську культуру напризволяще, а тим часом буйним цвітом озвалось малоросійство: коли ще зовсім недавно люди різних професій полювали за новими поетичними виданнями, то сьогодні так звана сільська інтелігенція каже: «А чого це ми маємо шанувати того поета? Що він зробив для села: може, газ провів, чи дорогу відремонтував, чи комп*ютера купив для школи?..»
Серед загалу процвітає конформізм. Причина - і засіяний минулою системою страх, і невитравна байдужість, і... знищена традиція тримання честі. Є добренькі (як каже Біблія, «ні гарячі, ні холодні»). А ще є стереотип - усім усміхатись-кивати і від усіх щось брати. Як та бабуся в співомовці Степана Руданського - ставила свічку і Миколі-угоднику, і чорту: бо хто зна, як там далі поверне життя. Власне, саме ці принципи (висловлені вустами Карнегі) сповідує капіталізм: зиск понад усе, тож, шукаючи цього зиску, зігнешся перед будь-ким... А мені більш до душі слова Василя Симоненка: «Любов без ненависті - все одно, що людина без статі».
Ювілей треба зустрічати достойно. В умовах, що склалися, надзусиллями (і то зовсім не перебільшую) та допомогою добрих людей вдалось цього року видати збірку дитячих віршів, щоденникові записи «У всесвіті Івана Гончара», невелику збірку вибраних і нових поезій «Німбом золотим» (із передмовою Бориса Олійника) та трохи більшу - «Голос криці». Але на цю справу пожертвувала все літо і добрячий кусок нервів. Коли починала - думала: в мене багато друзів, а ще ж є Спілка, разом щось придумаємо. Однак виявилось, що довкола - безповітряний простір, і нема до кого, як казав Шевченко, заговорити. Готуючи «Голос криці», зверталась до депутатів, фондів, аби знайти потрібну суму (вона, між іншим, дорівнювала місячній депутатській зарплаті), та все марно. Тож настрій був відповідний... А врешті-решт частково допомогли Вінницьке земляцтво й завод «Оболонь». Гарне оформлення до книжки зробила дуже талановита й світла Катя Міщук - художниця й поетеса. У магазині «Сяйво» днями відбудеться презентація збірки «Німбом золотим», а 25 січня в Будинку літераторів - збірки «Голос криці» .
Ще у 90-х якось передзвонив мені зі Спілки Євген Гуцало: мовляв, створений такий письменницький фонд «Скарбниця», будемо збирати кошти, тож якщо є якісь ідеї, прилучайтесь... Голос - НЕ ЙОГО, не того письменника Гуцала, якого я знала. Безвихідь загнала тоді Євгена Пилиповича зайнятись НЕСРОДНОЮ справою... Щодо мене, то я і в страшному сні не бачила себе продавцем своїх книжок. Та ось часом доводиться це робити, бо держава книгорозповсюдженням не займається, лише накручує податки, і книжка стає дуже дорогою. А самі письменники, зокрема київські, власної системи ще не вибудували. Правда, про це вже заговорили, та й маємо добрий приклад: при кількох обласних письменницьких організаціях успішно зорганізовано культурні центри, в структурі яких є й книжкові лавки...
Колись давніше моя землячка й подруга Наталя Ткаченко, полемізуючи із стереотипом, який у нас склався, що жінкам випадає писати лише на певні - так би мовити, ліричні - теми: інтим, родина, природа тощо, свою рецензію на одну з моїх книжок назвала іронічно «Пиши, жінко, лірику...». Адже я своєю громадянською лірикою, зачіпаючи гострі соціальні проблеми, цей стереотип постійно руйнувала. Проте й сьогодні знову чути роздратований чоловічий голос: «Поетам не потрібно бути трибунами - перебудовуймо світ винятково метафорою...»

Наталка Поклад