нічо) я просто скопірую історію аськи

і зроблю книжку))

Цю «Людину в [м]асьці», «книгу без автора», яка має 256 сторінок, я «проковтнув» за три години. Зрештою, такі книги читаєш на одному подихові. Раз — і вже кінець. Але що це за «книга без автора»? Як — без автора? Він що, помер, мов ніцшеанський бог, чи розчинився, мов середньовічний міннезінгер у своїх «топосах», а який–небудь постмодерніст — у своїх «симулякрах»? Чи його просто нема в сенсі грецького «ук он» — нема взагалі, «ваш­шє». Але як же «нема»? Якщо є story, повинен же хтось її розказати! Ясна річ. Тим паче що тут love story. Не будете ж ви думати, що цей загадковий «хтось» — сама аська? Сто пудів міфологія. Навіщо перетворювати милу слухняну аську на монстра, котрий водить рукою свого користувача? Тоді, може, у ролі автора виступає загадковий резонер, що час від часу подає в тексті свої рефлексії з приводу того, що відбувається? Вони поетичні, глибокі, немарудні, парадоксальні — просто розкіш, як саме життя! Відкриваєте, наприклад, сторінку 194, а там таке: «Дивно, але якщо ти ділишся з кимось своїм брудом, то ця людина стає або твоїм ворогом, або твоїм другом. Принаймні вона не може залишитись байдужою. Людське сміття — річ зворушлива». Так–так. Може, якраз тому я ніколи й не ділився ні з ким своїм «сміттям». Моя територія інтиму — безмежні прерії... Але це так, репліка вбік. А все–таки, хто ж він, отой мудрий резонер? Хто–хто в книжці живе? Господь Бог? Хор грецької трагедії? Не схоже. А він, хитрун, і сам удає, ніби не знає. Інакше навіщо б він питав: «І хто взагалі я такий?» Скажу по секрету, що наприкінці книжки ви таки довідаєтесь, що резонер — не хто інший, як сам головний герой. У масці коханця його ім’я звучить коротко й промовисто: Кай (Kaj). Кай? Це як в Андерсена? Та майже. А його пасія — Снігова Королева, чи то пак Ice Queen. Усе начебто більш–менш просто. Хоч і не зовсім. Не знаю, чи відав про те автор Sneedronningen, але ім’я «Кай» означало колись у логіці «людина», «хтось», «ось цей». Словом, «людина вашшє», смайлик. За пару десятків років до того, як в Оденсе народився Андерсен, якийсь студент–шибеник у моєму рідному Харкові (таких, як він, тут називали «раклами») навіть придумав смішну епіграмку про опанування «науки»: «Кай в мифологии искусен без примера, / Понеже испытал, что Бахус, что Венера». До речі, Кай із «Людини в [м]асьці» міг би запросто сказати про себе те саме, бо, надіваючи маску PASTO, він тільки те й робить, що завзято «опановує» як не «Бахуса», так «Венеру». Ось, наприклад, «опанування Венери». PASTO: я із п’ятниці на суботу всю ніч прогуляв із Оксаною. Ми навіть світанок зустрічали =) а потім я спав. Pipiska23: харашо, а неділю шо? PASTO: гуляв із Аньою)) потім ми пішли до неї... Pipiska23: неужелі ти познал радость секса? :) PASTO: дада. несколько раз)) Аня воопше така чувствітельна =) Pipiska23: тобі пора писать мемуари Дон Жуана :D Ось тут наш герой і настукав своє сакраментальне: нічо) я просто скопірую історію аськи і зроблю книжку)) Так ось він хто, цей таємничий автор! Kaj–PASTO! Романтичний герой–коханець, ракло й «людина вашшє» в одній особі! Значить, «книга без автора» — це «мемуари Дон Жуана» мережі! Мабуть, що так. Трохи дивні, звісно, мемуари, якщо ти любиш звичайну літературу non fiction. Зате які вони органічні! А яка мова! Це вам не графоманія за словником Грінченка... А поезія! З одного боку, Sturm und Drang: «Я одвіку такий нічий, / Я од вітру такий шалений... / Подивися ще раз / На мене... / Причаруй мене, / Примовчи», а з другого — солодко–пресолодко–імажиністська, як перестигла баргамота: «Твій запах залишився на моїх руках світлими слідами небесного кольору», — про яку іронічний Pipiska23 каже: «Боже, как єто міло»... Але ні! «Дон Жуан мережі» — це надто просто. Тоді хто ж вони, усі ці герої–маски–автори? З ким вони розмовляють, сидячи перед екраном? Кого чи чого вони шукають у цих розмовах? І навіщо? Може, ви скажете, а я не знаю... Надто багато питань, як для однієї love story. Шкода тільки, що вона має трохи сумний кінець. Хоч, зрештою, всі людські історії мають трохи сумний кінець. Та хіба в цьому справа! «Головне, — як каже мій улюбленець Pipiska23, — це не паритися і насолоджуватися життям, бо воно сука проходить». Розділові знаки в цій геніальній сентенції нехай розставить сам читач, а я тільки скажу: «Правда–правда, Pipiska23».

Леонід УШКАЛОВ