Є відомий український анекдот про те, чому на різдвяні свята горілку неодмінно слід закушувати вінегретом. «Бо воно ж, куме, таке потім гарне на снігу - як вишиванка!».
Власне, в ці два рядки цілком можна було б умістити рецензію на новий роман Віктора Пелевіна.
Урочистий задум. Змістовний, у всіх значеннях слова, результат.
Снафф - це понюх, доза, спочатку - тютюнова. Це також кіно- або відео­запис справжнього вбивства людини (зазвичай жінки), зроблений з метою подальшого розповсюдження з розважальною метою. Іноді - зняте випадково. У романі це абревіатура - Special Newsreel Universal Feature Film.
Головний герой - Дем´ян-Ландульф Дамілола Карпов - балакучий і незграбний товстун, дистанційний відеооператор, що майже не залишає стін своєї кімнати, але себе називає «бойовим льотчиком» корпорації, яка знімає новини і снаффи. Збоченцем його назвати важко, тому що секс із пластиковою комп´ютери­зованою лялькою - одна з норм зображеного Пелевіним світу, таких людей там величають «пупараси».
Саме людей, бо живуть вони у підвішеному над поверхнею землі велетенському місті-кулі, «офшарі» (свіфтівська Лапута). Місто називається Бізантіум.
Унизу живуть орки, які раніше називалися урками, тому що жили в Уркаїні. А потім усе переплуталося остаточно, поки не зрівноважилося у вигляді відносин: метрополії - нагорі, колонії - внизу. Люди й орки влаштовують щорічні ритуальні войнушки в Цирку, де орків справді масово вбивають виряджені в людей і чудовиськ роботи, керовані людьми, а люди все це знімають з допомогою літаючих відеокамер. Використання газу прирівнюється до використання урану з усіма відповідними наслідками.
Такий оригінальний двоєдиний світ. Шкода навіть, що Веллс своїх «морлоків» та «елоїв» вигадав 1895 року.
Дві любовні лінії. Перша - молодий орк Грим з його дівчиною Хлоєю. Автор скромно натякає на один з п´яти канонічних грецьких романів «Дафніс і Хлоя», нагадуючи, що він теж класик, не гірший за Лонга, і заслуговує анналів (з двома «н»). З подібних міжрядь, власне, роман і складається. Але про це трохи згодом.
Друга - згаданий відеооператор зі своєю лялькою-«сурою». Surrogate wife «западає» на орка й тікає з ним із невблаганно деградуючого матричного «офшару» на повітряній кулі зай­матися сексом у незаймані ліси й степи, які, виявляється, вже не радіо­активні (як у польській фантастичній комедії 1983 року «Нові амазонки»). Хлоя, підібрана в «офшар» респектабельним піарником, швидко стає успішним стервом, а тому красиво гине. Даміола Карпов готується впасти на Землю і загинути разом з усім «офшаром». Така Росія майбутнього, або, кажучи пелевінськими мовними викрутасами, «Сросія».
Герой думає і розмовляє, як рефлексуючий підліток, що компенсує пубертатну пристрасть до відеоігор і порно­графії щедрим цитуванням «Лурк­мора» і «Баш.орга». Його найближче оточення схоже на тимчасово вдягнених персонажів «хентай». Словесність орків, які визначають майбутнє за священною книгою «Дао Песдин», чимось нагадує одночасно Сімпсонів і «Південний парк». Окре­мою рожевою ниткою в книжці - постійний стьоб над вічно підстаркуватими феміністками.
«Дуже своєчасна книга», як сказав Ленін про роман «Мати» Максима Горького. Словник «крилатих» висловів стверджує, що так говорять «іронічно про скоростиглий кон´юнктурний твір».
Але книжка справді дуже своєчасна. Якщо той-таки Ленін говорив про Льва Толстого як про «дзеркало російської революції», то свіжий твір Пелевіна - безсумнівні «друзки» російської політичної, художньої та моральної культури.
Колись, як член Science Fiction Research Assotianion, я читав в Оксфордському університеті лекцію про динаміку соціально-політичних аспектів у радянській фантастиці. Мене запитали про коріння її дисидентства. Я відповів, що у двадцяті роки ХХ століття освічені люди, які полінувалися емігрувати (на кшталт графа Олексія Толстого, видатного російського інтелектуала, поета, драматурга), змушені були піти на літературну службу до нової влади. Того ж таки Толстого, поза сумнівами, згноїли б на Соловках, якби не написав він «Аеліту» і «Гіперболоїд інженера Гаріна», які закінчуються всесвітніми революціями під проводом російського пролетаріату. Євгену Замятіну пощастило більше. Після критики, яка не забарилася після опублікування 1929 року в емігрантській пресі фантастичного антикомуністичного роману «Ми», що призвело до виключення зі Спілки письменників СРСР і заборони публікуватися, Сталін дозволив йому емігрувати. В історії жанру є ще подібні приклади.
Усе це сьогодні не втратило актуальності. Навпаки - тенденція ще яскравіша. З одного боку, Пелевін написав талановиту кремлівську «заказуху» з необхідною ритуально-політичною канвою. Жоден хоч трохи помітний твір у Росії не обходиться сьогодні без «хохлосрачу». Раніше не могли обійтися без реверансів у бік компартії та її вождів. А тепер презирливе спльовування у бік хутора Михайлівського - така сама обов´язкова ознака благонадійності російського письменника.
З іншого - це розпачливий здавлений крик інтелектуала, котрий не бажає розділити сумну радянську долю своїх попередників. Котрий натякає вільнодумним людям - «я свій, просто так склалося, що мені запропонували хорошу ціну». І котрий водночас розуміє всю безглуздість таких виправдань. Від цієї здавленості духовність виривається назовні через найрізноманітніші отвори. «Сумно, коли улюблений автор любовно обприскує мозок читача сечею», написала одна з російських блогерш.
Пелевін - характерний приклад російської інтелектуальної істерики в довгому переліку різних імен. Тут і талановитий Микита Михалков, і чудовий фантаст і українофоб Сергій Лук´яненко, і навіть «сірий кардинал» Кремля Владислав Сурков (з його «Околоноля»). Ці й подібні до них «воцерковлені гівнометарії», удаючись до пелевінського порівняння, передчувають і передбачать неминуче «закручування гайок» у нинішній Росії, самі безпосередньо беруть у цьому активну участь. І начебто іноді гірко журяться від такої «маяковщини», але стрілятися точно не будуть. Не в пошані така самодіяльність, знадобиться - влада пришле кого треба.
Звичайно, в романі Пелевіна іронія дуже щільно переплетена з само­іронією, і зажерливі «бізантійці» у тво­рі аж ніяк не миліші за тупих «орків».
Роман треба обов´язково читати, бо як мінімум - ненудний, як максимум - багаторівневий. Безліч прихованих і прямих алюзій перетворюють книжку на цікавий інтелектуальний квест. Єхидні й дошкульні зауваження про справжню природу стосунків між чоловіком і жінкою - фактично окремий
філософський трактат, гідний Отто Вейнінгера. Чудовий стиль та оригінальні постмодерністські вигадки (словом «маніту» у світі Пелевіна позначається одночасно верховне божество, монітор і гроші). Це й лубочна пародія на весь жанр постапокаліпсису в цілому.
Текстом можна захоплюватися. Авторові треба щиро співчувати.
Але споживаючи цей культурний продукт, важливо пам´ятати: одного разу його вже їли.

Олег Покальчук