Видавництво «Ніка-центр» презентувало книжку «Первый олигарх. Михаил Иванович Терещенко (1886-1956). Необычайная история жизни моего деда, как ее рассказала бы мне бабушка». Ці псевдомемуари, по суті, вигадані (щоправда, на солідній документальній основі) онуком видатного мецената й фінансиста, стали приводом для зустрічі з автором.

...Важко передати відчуття, коли сидиш віч-на-віч з онуком людини, яка останньою з міністрів Тимчасового уряду залишила Зимовий палац - заарештована п´яними матросами Леніна; людини, яка товаришувала з Блоком і Шаляпіним, принцом Рене де Монако та банкіром Ротшильдом, яка змовлялася з великим князем проти чинного царя, яка втратила все і знову піднялася від жебрака до банкіра міжнародного класу; нарешті, людини, предки якої звели в Києві чимало знаменитих споруд. Зізнаюся, подих перехоплювало.

Мішель Терещенко - колишній підводник, працював у Сполучених Штатах. Пізніше заснував компанію, яка виготовляла обладнання для підводного плавання у Франції й розведення водоростей на Філіппінах і Мадагаскарі. Пізніше пан Терещенко став консультувати великі аграрні компанії Франції та інвестувати в українську землю. Його компанії в Шостці, Глухові, Новгороді-Сіверському вирощують льон і коноплі. Отаке повернення до далекого, здавалося б, українського коріння...

«БАБУСЯ ВИЗВОЛИЛА ДІДУСЯ З ПЕТРОПАВЛОВСЬКОЇ ТЮРМИ»

- Мішеле, ви написали книжку від імені свого діда, найбагатшої людини Російської імперії початку ХХ ст. і найдемократичнішого міністра в уряді Олександра Керенського, близького друга Олександра Блока й улюбленого бізнес-партнера родини Ротшильдів - Михайла Терещенка. Скільки в цій книжці правди і скільки - вигадки?

- Я не претендую на історичну істину. Звичайно, фактів достатньо. Я читав мемуари Керенського, працював у державному архіві тут, у Києві. Але є й легенди. В Україні й Росії збереглося чимало спогадів і переказів про родину Терещенків. Правда це чи ні? Принаймні, не мені це з´ясовувати. Проте я сподіваюся, що все, про що мені розповідали, - правда.

Це не книжка «від імені діда», це, як зазначено в підзаголовку, - «історія життя мого дідуся, як розповіла б її мені бабуся». Зрозуміло, що я знаю не все - адже й моя бабуся знала далеко не все.

- Бабуся й справді розповідала вам про життя дідуся?

- Небагато. Марѓаріт Ное була француженка, зустрілася з дідусем у Парижі 1907 року, вони жили разом аж до революції 1917 року, потім вона визволяла дідуся з Петропавловської в´язниці, вони побралися в Норвегії, а за кілька років розлучилися. Отже, майже 15 років спільного життя. Бабуся багато чого знала про молодого Терещенка, про період Першої світової війни й Жовтневого перевороту та значно менше - про його життя після розлучення. Я також про це знаю менше. Те, що стосується історії родини Терещенків, київського періоду життя дідуся, - це вже з українських архівів.

- Напевно, після Жовтневого перевороту та визвольних змагань в Україні багато з архівів родини було втрачено...

- Ні, архіви Терещенків збереглися. Люди - в Україні й Росії - шанують пам´ять про дідуся. Я їм за це дуже вдячний, зокрема директору Державного архіву Ользі Музичук.

Архіви роз´їхалися по різних місцях - Київ, Санкт-Петербург, Москва, Прага... Є й сімейний архів, та він невеликий - те, що збереглося на борту яхти «Йоланда», колись найбільшої в світі, та на віллі «Маріпоза» у Каннах, в колишньому осередку родини Терещенків та й усього російського beau monde тодішньої Французької Рів´єри. Багато світлин у книжці - саме з родинного архіву.

«БОРГИ РОСІЇ ДІДУСЬ-ЕМІГРАНТ ВІДШКОДОВУВАВ УСЕ ЖИТТЯ»

- А яка доля вілли й яхти?

- Продані. Як міністр фінансів у Тимчасовому уряді Росії в березні-травні 1917 року дідусь влаштував так звану Позику свободи - міжнародний кредит, який мав допомогти Росії. Він особисто поручився за Позику. Звичайно, після революції Ленін відмовився сплачувати кредит, і тоді міжнародні банкіри, хоча дідусь був близьким другом багатьох із них і на той час переховувався від радянських агентів у Норвегії, зажадали грошей саме від нього. До речі, Луї Ротшильд, дідусів товариш, зробив те саме для Франції - особисто поручився за міжнародну позику. Але Франція перемогла, повернула кредит, і Ротшильд став мало не національним героєм. А Михайло Терещенко мусив продати й яхту, й віллу, взагалі все. А другий у світі за розмірами синій діамант «Терещенко» бабуся віддала Троцькому, аби той сприяв утечі дідуся з в´язниці.

І навіть після цього борг залишився! Дідусь сплачував усе життя, аж до 1938 року. І дуже пишався потім тим, що таки сплатив без сторонньої допомоги.

- Отже, вигнанець-українець Михайло Терещенко сплачував міжнародні борги Російської імперії й більшовицького Кремля. Оце так історія...
- 10 років тому я з нинішнім міністром культури Росії, а тоді - послом Росії у Франції Олександром Авдєєвим відвідав могилу дідуся в Монте-Карло. Там було зачитано лист Володимира Путіна. Тодішній президент Росії дякував дідусеві за все, що той зробив, за ту величезну суму, яку той сплатив.

- У 1917-1920 рр. в Україні відбулася перша спроба створити незалежну національну державу. Значна частина тієї держави ще перебувала «під знаком» Терещенків. Тут стояли цукрові заводи, фабрики, фільварки, палаци, музеї Терещенків. Десятки тисяч жителів України працювали на вашу родину. Ваш дідусь - одна з чільних осіб у керівництві Росії. Як він поставився до спроб України унезалежнитися?

- У липні 1917 року мій дідусь - депутат Державної думи й міністр закордонних справ Тимчасового уряду - разом з Іраклієм Церетелі й Олександром Керенським відвідав Україну, де щойно вийшов I Універсал Центральної ради - створеної, до речі, за сприяння Тимчасового уряду. Звісно, Михайло Терещенко аж ніяк не був прибічником незалежності України. Вздовж усього кордону Росії тоді простягалась Німеччина - головний супротивник Антанти, до складу якої входила й Росія. Німців Терещенко завжди вважав за своїх головних ворогів. І він гадав, що відокремлення України від Росії буде вигідне німцям, що Росія буде ослаблена, Німеччина отримає шанс виграти Першу світову війну й одразу окупує Україну. Він вважав за доцільніше захищати Україну в складі Російської імперії, ніж залишити її без оборонця. Дивіться: адже після Брест-Литовської угоди одразу почалася німецька окупація.

Родина Терещенків завжди пишалася своїм українським походженням. Згадаймо символічний жест засновників династії - Артемія і Ніколи Терещенків: 1870 року цар Олександр ІІ вирішив дарувати їм дворянство. Дворянам належить мати герб. І герб Терещенків - два леви зі щитом, на якому сніп жита в лев´ячій лапі - було виконано в жовто-синій гамі, незвичній для геральдистів. Уявіть собі здивування царя! Це був сміливий виклик тодішньому режиму.

- Чому саме леви?

- Терещенки вважали левів одним із символів України. Подивіться на фризи теперішнього Національного музею Тараса Шевченка - це колишній будинок Ніколи Терещенка, мого прапрадідуся, - й ви побачите левів. Подивіться на чавунні сходи резиденції Артемія Терещенка в Глухові - на малій Батьківщині родини. Тут також леви! Цей будинок зведено 1855 року. Отже, лев уже тоді був символом нашого роду. Чому так - не знаю.

«ПРИВАТНІ МУЗЕЇ ТЕРЕЩЕНКІВ ФІГУРУВАЛИ У ФРАНЦУЗЬКИХ ПУТІВНИКАХ 1902 РОКУ»

- Увесь «п´ятачок» навколо нинішнього Шевченківського парку належав колись родині Терещенків, у тому числі нинішній Музей Ханенків, адже Варвара Ханенко у дівоцтві мала прізвище Терещенко, й Музей російського мистецтва, бо це колишній палац Федора Терещенка. Чи не було ідеї створити «музей Терещенків» - в Україні або у Франції?

- У Франції такого музею просто не може бути, бо картин там не було. Гадаю, музеїв достатньо.

Дійсно, всю цю землю придбав Нікола Терещенко. Тут оселилась уся родина, кожен збудував собі по будинку. Володимирський собор також зведено на землі мого прапрадідуся, і його коштом.

Треба сказати, що в кожному будинку був музей, зимовий сад, багата приватна колекція. Зберігся французький путівник «Бедекер» по Києву 1902 року. Всі ці будинки в ньому вказані, й написано, що там містяться приватні колекції пана Терещенка, які можна подивитися, але для цього треба зателефонувати за таким номером і влаштувати зустріч. Це були приватні музеї.

Варто сказати, що доля більшої частини цих зібрань - дуже сумна. Під час змін влади в Києві загинули картини Врубеля, Репіна, Маковського, Щедріна, Верещагіна, Мурашка та багатьох інших видатних художників. Це була справжня катастрофа для Києва. Терещенки збирали картини не для себе, а для людей, російських і українських художників, аби вони могли подивитися, аби мали на що взоруватися...

- Родина взагалі дуже багато віддавала на благодійність. Десь 80% прибутку від підприємств, які належали Терещенкам, ішло на благодійні цілі. Це мода була така?

- Ні. Таким було рішення Артемія Терещенка. Свій бізнес, як сказали б тепер, цей нащадок чумаків починав у 1855 році. В 1870-му мав уже три цукрові заводи й трьох синів. Артемій вирішив дати кожному синові по заводу, але поставив одну умову: 80% прибутку йде до сімейної фундації, яка займатиметься меценатством. Відтоді фундація Терещенків збудувала чимало лікарень, сирітських будинків, гімназій, консерваторій, музичних зал, храмів. Усі нащадки Артемія поважали його бажання.

- Чи вписалися би, на вашу думку, тодішні Терещенки в коло нинішніх українських олігархів? Чи знайшли б вони спільну мову?

- Звичайно! Є традиція, яку шанують і в Росії, і в Україні - люди, які отримують багато, віддають також багато. Бюджет мізерний, тож, коли є можливість, обов´язково треба людям допомагати. Я особисто знайомий із людьми, які чинять так само, як колись чинили Терещенки. Їхні прізвища невідомі простим людям, бо реклама їм не потрібна. Олігархи - це не лише дві-три особи, які знімають уряди й приватизують землю. Є інші, які шанують традиції.

Дідусь багато вклав у демократію в Росії, хотів визволити її від царського тоталітаризму, та натомість отримав тоталітаризм іще гірший. А потім півжиття боровся з боргами. Але для нього головне було не це. Він працював для людей, для громади, й у цьому бачив своє призначення.

- Ваше життя - не менш карколомне. Франція, Сполучені Штати, Мадагаскар, Філіппіни, тепер от Україна...

- Не бачу нічого дивного. Світ маленький. У людей і більш незвична доля буває...

- Скільки ви вже в Україні?

- Сім років. Мені тут дуже цікаво. Цікавіше, ніж на Заході. Україна - дуже перспективна країна. До комунізму Україна була найперспективнішою країною світу. Населення було найосвіченішим в Європі! Багатюща земля, яка годувала пів-Європи, багато ресурсів. Дуже підприємницькі люди. Україна могла стати новою Америкою. На жаль, історія склалася по-іншому...

- І маємо зовсім іншу картину...

- Зараз людей менше, земля «втомилася», шахти потребують інвестицій. Проте успіх України все ще можливий. Ви, українці, досі тут, земля - тут, шахтарі - тут. Потрібні нормальний менеджмент, потужні інвестиції, позитивний імідж. Для молодої людини зараз більше шансів зробити кар´єру, зреалізуватися в Україні, ніж у Франції.

Іван Рябчій