З одного боку, в останньому романі - той самий легко впізнаваний Кожелянко. Такий собі альтернативно-історичний епічний анекдот a la «Енеїда» Котляревського. Сюжет цього твору - як і хрестоматійної поеми - неважко викласти хоч би й в одному абзаці. Як-от: дрібний шляхтич Петро Павло Горностай-Лазаревський погорів був на одній оборудці й змушений тікати від покари на Запорозьку Січ. Записаний до Коша під простецьким іменем Павла Лазаренка і тут знаходить способи до стяжання добра й чинів. На обрії вже маячить посада отамана, коли у сутичці з турками П.Лазаренко потрапляє в полон. Рабство на галері, бунт веслярів, втеча до Ефіопії, звідки родом більшість повстанців-галерників. За порогами Верхнього Нілу наш підприємливий герой засновує Ефіопську Січ - «за образом і подобієм». І таке інше.

Кожелянко належить до вкрай обмеженого кола майстрів сміху. Й не лише через власну психічну конституцію, а й завдяки добре засвоєній традиції. Тут тобі й комічні прізвища персонажів у дусі раннього Чехова; і нескінченна вервечка веселих трафунків, як в О‘Генрі; і вивертання - абсурдом назовні - звичок і традицій, як це робив Чорногуз часів «Аристократа з Вапнярки». Та й наскрізна Кожелянкова тема така ж, як і в більшості літераторів, наділених гумористичним світосприйняттям: конформізм як трилер.

Проте «Ефіопська Січ» таки неабияк різниться від попередніх творів письменника. По-перше, 200-сторінкових творів він раніше не писав. Василь Кожелянко - майстер короткого жанру, оповідання й невеличкої повісті, котрі найкраще пасують анекдотичній стихії. Навіщо йому знадобився романний формат?

Усе, написане В. Кожелянком, припадає на часи Кучмівського застою, коли суспільні обрії облягав густий туман невизначеності. В літературі протиотрутою цьому слугували різні форми карнавалу й маскараду; у Кожелянка вони реалізувалися у вигляді веселої апатії. А потім була Помаранчева революція і - небачене зневірення в усьому. Саме в ті роки й писалася «Ефіопська Січ».

Можливо, тоді письменник збагнув, що хоч сміх і є чудовою анестезією, але ж сам по собі нічого не пояснює й не лікує. Чеслав Мілош, розмірковуючи над «карнавальними» періодами в літературі, дійшов висновку: «Мати іронії - безпорадність». Якщо письменник справді прагне в чомусь розібратися, веде далі Мілош, йому не уникнути писати про «весь бруд наших страхів і соромів» (Чеслав Мілош, «Велике князівство літератури» - К.: Дух і Літера, 2011). Схоже, за цією Мілошевою схемою і трансформувалася проза Василя Кожелянка. «Отож поки що все йде добре, але що буде завтра, страшно подумати. Страшно то воно страшно, але подумати треба», - заходить до голови персонажеві «Ефіопської Січі», тоді як героям його ранніх творів такі інтелектуальні подвиги були геть не властиві.

Отже, шахрай і пройдисвіт Павло Лазаренко, життєвим кредо котрого є «мати і зраджувати», а інструментарієм досягнення «похіть і жадоба» - часом впадає у гнітючі роздуми. Його опановує «страх смерті» - не загибелі у черговій збройній сутичці чи за вироком від ефіопського царя, а страх позбутися, хай і решток, але людського в собі. Цей, на сучасну мову, депресивний стан ускладнюється ще й тим, що «тепер не хотів нічого». І тут відбувається дивна річ. Усі попередні Кожелянкові персонажі - це просто персоніфіковані ідеї. Тепер же перед нами реальна людина, варта співчуття.

Василь Кожелянко відніс рукопис до видавництва перед самим відходом, а лежав він в його шухляді майже два роки. Щось його в цьому тексті не задовольняло. Тепер видно, що роман розпадається на три частини, які так остаточно і не «зрослися» в ціле. Перша частина характерна для Кожелянкового «астрального» циклу, з його вигадливим плетивом часів і постатей (тут, зокрема, подибуємо і Гітлера, і Боба Марлі). Заключна частина, написана у кращих традиціях Кожелянкової антиутопії, показує далекого нащадка козака-отамана Павла Лазаренка, що волею свавільної геополітики змушений мешкати у Київському халіфаті: «Мустафа Лазарли, як завжди, прокинувся від пронизливого тягучого сумовитого співу муедзина, що линув з найвищого в Києві мінарету, висвяченого з колишньої лаврської дзвіниці... Мугикаючи якусь гяурську мелодію, почуту по як слід не заглушеному радіо «Свободная Сібірь», що транслювало заборонену світську музику і проповідувало християнство загальнодоступною китайською мовою (зовнішньомонгольський північно-західний діалект)... озирнувся, чи нема десь поблизу патруля Талібану».

Кожна з цих орнаментальних історій надається на приємне самостійне читання, але найцікавіша, все-таки, серединна частина. Її композиція та засоби письма дуже нагадують один з останніх романів Умберто Еко «Баудоліно». Обидва автори звертають увагу передовсім на те, що події Середньовіччя (як в італійського письменника) чи XVII століття (як в українського), за своїми причинами, механізмами й наслідками мало чим відрізняються від того, що бачимо сьогодні в телевізорі. Схеми збагачення, коли придивитися, точнісінько ті самі; злодій з битого шляху як тоді міг стати імператором, так і нині - президентом; а PR - він у всі часи PR. Все залежить тільки від називання, від Слова. І це Слово творить міфи. А вже міфи ставлять людину перед вибором. Власне, і Еко, і Кожелянко про право вибору і можливість його реалізації.

Нехай iз формальної літературознавчої точки зору «Ефіопській Січі» можна закинути певну невідшліфованість, а проте саме цей роман - за часом написання - означує перехід нової української прози від оборонного блазнювання до психоаналітичного самоосмислення.

Кость Родик