Він — один із найпомітніших молодих українських письменників. Можна сказати, що він дебютував тричі. Спочатку Ушкалов показав себе талановитим поетом (чимало публікацій плюс книжка «Перипатетика-блюз»), потім видав цікаву збірку абсурдної драматургії «Esc», а ще пізніше став автором гучної та веселої повісті «БЖД». Більшість його творів подобається доволі широкій публіці. Але останнім часом Сашко Ушкалов трохи «притих», друком вийшли тільки кілька його оповідань в антологіях. Також тепер його частіше можна зустріти в Харкові, ніж у Києві. Словом, є багато причин поспілкуватися — як живе і що цікавого готує один із улюбленців читацької молоді (та й не лише молоді) України?

— Після твого гучного «БЖД» багато читачів давно вже чекають нової книжки Сашка Ушкалова. Коли вона вийде й що це буде?

— Після виходу «БЖД» я довго носився з ідеєю нового роману, скажу більше, навіть написав його. Але в останню мить текст перестав мені подобатися, тому я вирішив відкласти його до кращих днів. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, бо й «БЖД» свого часу пройшов щонайменше чотири редакції, змінившись до непізнаваності, якщо порівнювати кінцевий результат із першою версією. Тож зараз я вирішив перейти до малої прози — цілком імовірно, що наступна моя книжка буде збіркою оповідань, проте прогнозувати, коли саме вона з’явиться, не візьмуся. Які прогнози взагалі можуть бути в літературі, адже письменник — це не фабрика зі встановленими обсягами виробництва. Принаймні про мене так точно не скажеш.

— А що зараз пишеш?

— Я паралельно працюю над трьома оповіданнями — «Сява», «Єнот» і «Призолов». У першому йтиметься про одного цікавого ялтинського персонажа, про його викрутаси в бізнесі й про те, чим усе це скінчилося. Два інших оповідання допоки волів би не чіпати — надто сирий маю текст, гадаю, попереду будуть солідні зміни, тож не хочу нікому забивати мозок зайвою інформацією.

— Розкажи про свою участь в антологіях «Декамерон» і «Письменники про футбол».

— До першої антології увійшло моє оповідання «Панда», до другої — «Бутси». Між іншим, деякі журналісти закидають мені, ніби «Бутси» — найменш футбольне оповідання в усьому проекті. Зрештою, це нормально. Адже не всі журналісти мають розумітися на футбольній «жесті», головне — порахувати, скільки разів у оповіданні зустрічається слово «футбол». Загалом, це дуже непогані антології. Презентабельні в усіх сенсах. Принаймні людина, яка не знайома з сучасною українською прозою, прочитавши одну з цих книжок, уже матиме про неї певне уявлення.

— Часто говорилося, що українській літературі бракує сюжетності, захопливості. А чи не є ці антології свідченням якраз протилежного?

— Гадаю — ні. Вони в цьому розумінні традиційні. Кожен автор працював у власній стилістиці, що передбачає свої стосунки з сюжетністю.

— Як почуває себе літературна футбольна збірна?

— Попри невдалий старт, непогано. Ми зіграли вже чотири матчі. Найяскравіший, певне, був із музикантами Дніпропетровська. Проти нас вийшла доволі сильна команда, але нам вдалося переграти її з рахунком 6:1. Наш капітан, Жадан, робить наразі все можливе, аби навесні ми могли взяти участь у міжнародному турнірі — нашими суперниками будуть збірні Росії, Німеччини й, якщо не помиляюся, Італії.

— Я знаю, що ти тепер частіше буваєш у Києві, ніж у Харкові. Чи впливає цей факт на твою творчість?

— Суттєво — ні. Я завжди лишатимуся харківським письменником, а пишеться мені, як показує досвід, скрізь.

— Узагалі, нинішня концентрація письменників, особливо молодих (до того ж лише українських), у Києві — як тобі здається, вона може дати такий собі «ефект Парижа», плавильного котла, в якому народжується щось нове, цікаве, чи це просто банальна трудова міграція, котра лише витягує соки з інших регіонів?

— Як на мене — це трудова міграція. І ми маємо бути зацікавлені в тому, аби кожен автор, який потрапив до столиці з іншого міста, зберігав свою літературну, регіональну автентичність. Київська «переплавка», на моє особисте переконання, нікому на користь не піде.

— Чи продовжуєш ти писати поезію та драматургію?

— На жаль, ні. Працюю в прозі, паралельно покладаю великі надії на роботу з кіносценаріями. Вже за кілька місяців має з’явитися короткометражка «Ключик», а після нового року хочу дати ще кілька робіт. Не виключено, що підготую повнометражний сценарій за мотивами «БЖД». Тим, хто любить мою поезію, раджу не засмучуватися. Я обов’язково до неї повернуся, коли мені обридне проза.

— Чи корисним для тебе був досвід перебування на літературній стипендії в Польщі?

— Це, хоч як це дивно, був узагалі мій перший закордонний досвід, тож кілька тижнів забрала акліматизація. Я взагалі доволі повільно пишу. Довго розігріваюся, довго налаштовуюся, довго виходжу на той рівень письма, що мене задовольняє. Словом, із трьох місяців, проведених у Кракові на Віллі Деціюша, мені вдалося плідно попрацювати 3—4 тижні. Привіз звідти 30 — 40 непоганих прозових замальовок. Кілька з них, між іншим, увійшло до оповідання «Бутси» з футбольної антології. В усякому разі — це чудові умови для творчої праці, а акліматизація, довготривалі «розігріви» й налаштування — це вже виключно мої проблеми.

— Більшість читачів знають Сашка Ушкалова як прозаїка, поета й драматурга. Але є ще й Олександр Ушкалов — літературознавець. Розкажи про свою роботу над архівами Розстріляного Відродження.

— Моя робота в цьому проекті більше журналістська, ніж літературознавча. Свого часу я ставив за мету розшукати в усіх харківських архівах матеріали судових справ письменників доби Розстріляного Відродження. Цією ідеєю я поділився з паном Осипом Зінкевичем, директором МБФ «Смолоскип», та з Ростиславом Семківим, виконавчим директором вищезгаданої структури. «Смолоскип» підтримав мене науковою стипендією, тож я мав більше вільного часу, який присвятив роботі в архівах. За рік я приніс до видавництва «Смолоскип» рукопис книжки «Архів Розстріляного Відродження», яка є для мене надзвичайно дорогою вже бодай завдяки тому факту, що це перша потужна книжка, видана в співавторстві з моїм батьком, доктором філології, професором Леонідом Ушкаловим.

— Авжеж, твій батько — відомий дослідник барокової української літератури, професор філології. Як воно — почуватися представником «династії»? Чи траплялися через це курйози? Я, наприклад, чув від когось із твоїх читачів, що, мовляв, Сашко змінив ім’я на Леонід Ушкалов і став писати серйозні наукові книжки...

— Я пишаюся своїм батьком і завдячую солідною частиною свого філологічного багажу саме йому. Тим часом нас у династії троє — моя матінка, пані Олександра, напрочуд вправний редактор і перекладач навчальної та дитячої літератури. Скажу більше, зі шкільної лави терпіти не міг всілякі мовні правила, тож те, що я більш-менш грамотно пишу, заслуга саме моєї матінки, за що їй низький уклін. Скажу по секрету, вона ще й досі бере на вичитку кожен мій прозовий текст, нерідко сварячи мене за «проколи». Щодо курйозів, то насправді вони трапляються вкрай рідко, бо ми з батьком працюємо в різних ділянках. Хоча дехто зі студентів Ушкалова-старшого таки справді вважав, що «БЖД» належить його перу.

— Можливо, мені лише здається — хоч я й непогано знаю твої тексти, — але в мене складається враження, що з часом твори в тебе стають веселішими, світлішими. З чим це пов’язано?

— Я пишу так, як мені пишеться, тобто якоїсь спеціальної установки на «світліше» письмо в мене немає. Можливо, це якась підсвідома відповідь на збільшення «чорнушних» мотивів у нашій літературі. Проте мені вкрай важко давати коментарі щодо власних текстів. Бути автором і літературознавцем водночас — це якась така філологічна шизофренія чи що.

Олег Коцарев