Своїми творами «Лев і Левиця», «Маринований Аристократ» письменниця Ірена Коваль не лише поповнила сучасну літературну «полицю», а й збагатила репертуар театру ім. Івана Франка й Молодого театру. Її нова книжка, що «народилася» у видавництві «Дуліби», із парадоксальною назвою «Балерина без пуантів» також заслуговує на театральну інтерпретацію. Жанр твору визначати складно, його бачать і притчею, і казкою, і казкою–новелою. А ось письменниця охрестила творіння фантазією для дорослих дітей й присвятила чоловікові, який «навчив її літати». Гадаю, ширше присвята звучала б так: «Тим, хто в рутині й зрілості втратив присмак вільного і щирого дитинства». Зі слів авторки, «людина така підпорядкована силі земного тяжіння, що не наважується повстати проти неї». Сучасники перетворюються на маятник під час вибору життєвого шляху, занурюються з головою в буденність, шукають щастя в солодощах і пігулках, як і персонажі казки Ірени Коваль.

«Балерину без пуантів» вже встигли ототожнити з «Маленьким принцом» Антуана Сент–Екзюпері. Основна увага в «дорослій» казці прикута до балерини Ґабі — популярної, філігранної, із відточеною технікою і, як колись писав Олександр Пушкін, «покірної чарівному смичку». Однак дівчина позбавлена права вибору, свободи, і вона втратила голод до «свого життя» — танцю. Кажуть, там, де закінчується бажання, закінчується й людина. Так стається з Ґабі: вона не стримувала пристрасті до солодкого, перетворилася, за словами балетмейстера, на сосиску. Але якщо спочатку солодощі були для неї допінгом, то потім стали засобом протесту — демонстрацією своєму наставнику , що вона — не механічна іграшка й має право розпоряджатися власним життям і тілом. У цьому полягає внутрішній конфлікт особистості. І хоча дівчина доводила керівника до істерик, більшої шкоди завдала собі — врешті–решт втратила пуанти. Думаю, цей важливий для балерини «атрибут» можна розглядати як мінімум під двома кутами зору. З одного боку, Ґабі через примхи, зажерливість і хибний пошук щастя віддаляється від мистецтва. З іншого — звільняється від «пуантів» обставин, перед нею відчиняються двері до нових можливостей, покликань. Так, балерина взялася рятувати дітей від «Табору Веселого Балету» подружжя Пановських. Останні є уособленням людей, які зрадили своєму призначенню — бути «бальниками», змінили спосіб життя на паразитичний. Також Ґабі виготовила напій, що «освіжає не тільки піднебіння, а й наші серця і голови». Гідні вчинки допомогли героїні знову повноцінно відчути, як світ обертається під кінчиками її пальців.

Казка для дорослих — це копія сучасного, гламурного зовні, пустого всередині суспільства, яке авторка «просканувала» засобами алегорії. Лев — голова ради директорів компанії «Здоровсвіт», навколо нього вертілися «убрані аж по лікті в самоцвіти та золоті браслети» левиці. Працівники компанії, аби набити гаманці, продають людям напій із горілого бензину й кукурудзяного крохмалю. Однак бізнес занепадає. Засідання «Здоровсвіту» відбувається за добре відомим нам сценарієм: замість того, щоб шукати вихід із скрутного становища, кожен займається своїм. Ведмеденко–Гризлі думає про сплату коштів екс–дружині, пан Шимпанзюк милується годинником на руці, а пан Вовкке помічає «нездоланну силу принад спокусливого задочка пані Лисиці». У цьому епізоді казка нагадує памфлет. Ці персонажі відгукуються на прохання Ґабі звільнити дітей від псевдобалетників Пановських лише з практичних міркувань — навзаєм героїня створить для них новий ефективний напій.

У творі бачимо образи, що відображають моральні «касти» суспільства: добрі й лихі, щирі й підступні, сильні й слабкі духом, гуманні й байдужі. Авторка протиставляє місту хмарочосів, залізна рука якого тисне на людей, територію чарівного лісу. Тут звучить мотив єднання людини з природою, що дозволяє особистості збагнути себе й набути справжності.

На окрему увагу заслуговує оформлення видання: промовиста графіка Сергія Маслобойщикова переплітається з сюжетом i слугує «прологом» до частин «Балерини без пуантів».

Дарина ФІАЛКО