Почнімо з найголовнішого: через понад 110 років після своєї появи книжка Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» нарешті з’явилася в українському перекладі (К.: «К.І.С.», 2011 — 240 с.). З’явилася, не маючи жодних шансів викликати читацький ажіотаж з однієї простої причини: абсолютна більшість українців ніколи й не чула про відважного американця, який у 1895—98 роках уперше обійшов сам–один навколо Земної кулі на самотужки відбудованій ним яхті «Спрей».

А тим часом, якби людство вирішило створити алею пам’яті тих, хто силою свого духу розширив уявлення про можливості людини, в ній напевно знайшлося б місце американському капітанові, який, маючи вже понад 50 років віку (і не вміючи плавати!), рушив у свою знамениту й апріорно безнадійну подорож трьома океанами на кораблику трохи більше 11 метрів завдовжки.

Подвиг Слокама можуть уповні оцінити лишень досвідчені яхтсмени, до яких автор цієї рецензії (дарма що байдарочник із досвідом сплаву порожистими річками Карелії й Сибіру) не належить. Проте йому, авторові, пощастило здійснити (в почесній ролі кока) три різної тривалості і довжини виправи на яхті «Лелітка» під орудою Валерія Петущака, який у 1994—98 роках першим з українців повторив подорож Слокама (хоча й у дещо полегшеному, але теж сповненому небезпек варіанті) і теж написав про свої пригоди захопливу книжку «Солоний гопак».

Тож можу засвідчити: навіть звичайний нічний шторм у Чорному морі справляє на мореплавця–початківця достатньо сильне враження. А я ж був за якихось півсотні кілометрів від берега, на яхті з рацією та джипіескою (наше розташування на карті було відоме з точністю до кількох десятків метрів). На «Лелітці» були електричне освітлення й 10–сильний дизель (який дуже допомагав при маневруванні в порту). Всього цього Джошуа Слокам не мав. А головне — серед безмежного океану він був сам і міг розраховувати лише на власні сили.

Книгу Слокама (сьо­годні її вважають за класику жанру) написано з неабияким літературним хистом і почуттям гумору. Автор чесно розповідає про психологічні проблеми плавання наодинці — але при цьо­му зовсім не прагне показати себе героєм. Більше того, він ніби хоче заспокоїти читача: мовляв, під час переходу через Індійський океан під ходовим вітром стернувати йому довелося якихось кілька годин, а решту часу «Спрей» сам слухняно тримався на курсі. (Це справді так, але за тим стояла філігранна мореплавська майстерність капітана. Втративши через 100 років стерно в 11–бальному штормі в Тихому океані, Валерій Петущак вижив, бо пам’ятав відповідні рецепти Джошуа Слокама).

Про небезпеки Слокам воліє писати жартома: «Цього дня «Спрей» намагався стати сторчголов і в мене були всі підстави очікувати, що перш ніж поночіє, він опанує цю штуку» (це — про страшний шторм біля Мису Доброї Надії). Навіть у розповіді про неймовірно виснажливий перехід Магеллановою протокою, де доводилося боротися не лише з вітрами й течією, а й підступними дикунами (протоку Слокамові довелося долати двічі, бо першого разу його відкинуло штормовим вітром назад до лиховісного мису Горн) автора не зраджує м’який гумор. Як не зраджувала його під час походу й людяність — навіть потрапляючи в критичні ситуації, він стріляв нападникам–дикунам лише під ноги. Бо взагалі вважав за неприпустиме позбавляти життя живі істоти. Навіть цапа, необачно взятого на борт на острові Святої Єлени (тварина пожувала всі мапи й одяг, до яких зуміла дістатися), Слокам чесно допровадив до острова Вознесіння. І тільки там «він потрапив до рук справжнього шотландця, від якого, сподіваюся, вже не зміг відкараскатися».

Ініціатором україн­ського перекладу книги Слокама став наш найцікавіший сьо­годні письменник–мариніст, випускник Херсонської «мореходки» Антон Санченко. Переклад з’являвся на сайті, і в його створенні взяли участь дев’ятеро перекладачів: Антон Санченко, Володимир Чернишенко, Галина Михайловська, Ірина Семигаленко, Василь Чумак, Дмитро Струнін, Захар ван дер Бюйтен, Сергій Мисько та Олесь Бережний. Їхні доробки звела докупи редактор Євгенія Гринь (і результат виявився цілком стравний — а узгоджувати довелося купу морських термінів, у нашій мові не надто поширених). Ілля Стронговський створив для книжки вишукане оформлення. А наважився все це надрукувати керівник видавництва «К.І.С.» Юрій Марченко, відомий своєю пристрастю до якісних (нехай навіть «некомерційних») книжок.

...Джошуа Слокам не відкрив під час подорожі нових земель (хіба що малий острівець у Магеллановій протоці, який доти вважали частиною суходолу). Його гасло було інше: «віднайти свій власний шлях до вже відкритих земель». Він вважав своїм головним відкриттям те, що «навіть найгірше море не таке вже й страшне для добре спорядженого суденця». Досвід цього відкриття Слокама пізніше врятував життя багатьом мореплавцям, які мали приклад: слід боротися й перемагати навіть за, здавалося б, цілком безнадійних обставин.

І все ж, за логікою жанру, капітан Слокам не повинен був умерти на суходолі. 14 листопада 1909 року він вийшов на «Спреї» (як це неодноразово робив і перед тим) у бік Вест–Індії та Південної Америки. Більше про його долю нічого не відомо. Чи 65–річний моряк раптово помер під час подорожі і його ще довго носило хвилями, а чи курс «Спрея» перетнув уночі великий пароплав, який і не помітив, що потопив маленьку яхту, — назавжди залишиться загадкою.

А книжку Слокама, на моє глибоке переконання, бодай раз у житті мусив би перечитати кожен. Особливо той, кому його життєвий тягар здається заважким. Прочитавши розповідь про неймовірну подорож наодинці трьома океанами, він зможе по–новому поглянути на багато цілком звичних речей.

Максим СТРІХА