Що спільного між виставкою харківського авангардиста Бориса Косарева, що відкривається 3 грудня в Українському музеї в Нью–Йорку, і двотомником Катерини Білокур, який презентують 7 грудня в Музеї українського декоративного мистецтва? Лідія Лихач — директор «Родоводу»–журналу, «Родоводу»–видавництва і «Родоводу»–галереї, вродлива жінка, успішний видавець і ефективний культуртрегер.

Це ж треба було їй, тоді молодій журналістці, так чітко сформулювати свою життєву програму, давши назву видавництву — «Родовід». Наступного року однойменному видавництву виповнюється 20 років, і всі 20 Лідія Лихач досліджує родовід українського мистецтва, народної культури. Добровільно зваливши на свої плечі надзавдання — заповнити лакуни в історії вітчизняної культури, вона добре розуміє, що українське мистецтво над усе потребує комунікації зі світом, тому й робить виставки народних і професійних художників, українських старожитностей за кордоном, залучає іноземних мистецтвознавців до дослідження українських митців, возить їх на власній машині по великих музеях і віддалених містечках. Її романтичне ставлення до культури у поєднанні з раціоналізмом західного маркетингу дає дуже добрий результат: кожна книжка «Родоводу» стає подією в культурному житті. І каменем у фундамент майбутнього почуття повноцінності «пересічного українця».

Директору Лувру дуже сподобалася «Вишивка козацької старшини»

— Лідіє, чи не здається вам, що час братися за історію українського мистецтва — повну і модернову?

— Ми не перший рік декларуємо велику мрію — видрукувати історію українського мистецтва, але поки що не вдається. Не тільки через масштабність задуму, причина складніша — ця праця не написана. Розмови з істориками, мистецтвознавцями переконали нас іти до мети, друкуючи окремі дослідження ключових і вершинних здобутків українського мистецького процесу різних століть, з яких і складеться родовід українського мистецтва. Цій меті підпорядковані видання «Родоводу» останніх років: «Українські мистці Парижа. 1900—1939 рр.» (2011), «Сорочинський Іконостас» (2010), «Давня скульптура і пластика. Доба бронзи» (2009), «Давня українська ікона» (2008), «Козак Мамай» (2008). Контекст харківського авангарду перших десятиліть ХХ століття — «Борис Косарев» (2009), попередні харківські мистецькі десятиліття — в «Харківській пейзажній школі» (2009), останні — в альбомі «Віталій Куликов» (2009). «Катерина Білокур» (2009, 2010), «Марія Примаченко. Дарую Вам сонце» (2008), «Панас Ярмоленко» (2007) — імена цих мистців є вершинами українського наївного/народного мистецтва, як і «Наталка Гусар» (2009) — сучасного мистецтва. Хоча, звичайно, є й інші шляхи. Зокрема, Ростислав Забашта має гарний план створення такого видання.

— Видавництво «Мистецтво» є вашим конкурентом?

— В українському мистецтві так багато роботи, що конкурентам треба приплачувати, щоб вони трималися і видавали книжки. Наприклад, недавно вийшли дві книжки про Катерину Білокур — одна за редакцією доктора Олександра Найдена і наша, але це — крапля в морі того, що треба зробити про Білокур. У видавництва «Мистецтво» славна історія, і якби вони думали, що я їм конкурент, мені було б дуже приємно.

...У нас були справді великі мистецтвознавці: Павло Жолтовський заслуговує на окремий томище — його дослідження і про нього; Стефан Таранушенко так само. Маю велику пошану до Стефана Таранушенка і вважаю, що слід перевидати його «Історію української лівобережної архітектури» та море всього, що він написав. Історик Сергій Білокінь, який був душеприказчиком Таранушенка, передав нам деякі його оригінальні праці, і ми готуємо їх до друку в кількох томах.

Нещодавно купила на базарі книжку про Порфирія Мартиновича, його розкішні портрети є в Харківському художньому музеї — це рівень Шевченка. Він учився в петербурзькій Академії мистецтв, талановитий і красивий юнак, як Сковорода — схожий один до одного, революціонер, але негнучкий, і врешті–решт не витримав, збожеволів. Майже забутий. Це все до того, що конкурентів треба якнайбільше, щоб повидавати хоча б найбільш значиме.

— Ваше видавництво, здається, чи не єдине, яке видає книжки англійською і французькою мовами, і це найважливіша стратегія сьогодні. Бо варитися у власному соку — означає назавжди залишитися радістю для купки місцевих фахівців. Яка була ваша перша книжка англійською мовою і яка доля таких книг за кордоном: хто це купує, де продається?

— У 1999 році був наш перший двомовний альбом — українською і англійською — «Ікона Шевченкового краю» (селянські ікони з Черкащини, Київщини — колишньої Шевченкової округи), потім був дуже успішний проект — наш бестселер «Вишивка козацької старшини» — французькою і англійською, який успішно продався і ще продається за великі гроші, якщо знайдеш. Ми друкуємо невеликими тиражами — 1000 +500 екземплярів, так що з роками починається приємне — книжки стають дорогими, дослідники роблять ксерокопії, шукають їх. До вишивки у багатьох художників і мистецтвознавців поблажливе ставлення, а це була інша вишивка, яку ніхто не бачив. Валеріан Антонович із Канади написав мені: нарешті ви той чорно–червоний хрестик перемогли. Англійська версія розійшлася дуже швидко, а французька продавалася повільніше, аж поки її не відкрив посол Франції в Україні пан Везіан — купив решту. А йому відкрив це видання директор Лувру, який сам цікавиться вишивкою і текстилем, йому цю книгу подарували в Чернігівському історичному музеї кілька років тому, коли він оглядав там експонати до виставки Свята Русь. Сергій Лаєвський, директор музею, розповідав мені, що той не міг повірити в існування такої книги. Приємно, що пан Везіан та його дружина Елен були нашими прихильниками, правда, із «заувагами», що більшість видань «Родоводу» перекладені англійською і рідко які французькою. Напевно з тієї причини вони ініціювали створення книги «Гуцульська вишивка» і переклад «Українських мистців Парижа» французькою мовою. Ми безмежно їм вдячні, як і Французькому інституту та пані Анн Дюрюфле, культурному аташе посольства.

Ми менше друкуємо французькою, бо не знаємо французького ринку збуту. З англомовними виданнями нам легше — багато замовляють університетські бібліотеки, які є чи не головними покупцями книг і мають на це кошти, українські книгарні, музейні крамнички, індивідуальні замовники.

Вже кілька років думала, аби робити електронні версії наших книжок, шукала співпрацю. Але якраз на цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку до нас підійшов співробітник компанії Pocketbook, сказав багато гарних слів про видавництво, і ми домовилися розпочати співпрацю.

— Раніше «Родовід» друкував ще й художні твори, а тепер — чистий арт?

— Ми робили книжки прози, поезії, спогадів тим, хто до нас звертався, але вони у нас чомусь погано продаються. Книжки Юрія Тарнавського, якого я вважаю сильним письменником і люблю його прозу, у нас на рік продавалося кілька примірників. Твори Віри Вовк ішли трохи краще, але коли вона хотіла ще видаватися у нас, я чесно сказала: «Віро, спробуйте десь в іншому видавництві».

— Ви принципово ставитеся до відбору дизайнерів?

— Ні, з великою шаною. Вишукуємо їх скрізь, особливо в Харкові, і вони нас знаходять. Ми маємо двох головних дизайнерів — Ірину Пасічник і Миколу Штока, обоє з харківської Академії дизайну та мистецтв. Микола тепер працює у Москві, тому більшість — на плечах Ірини Пасічник, нашого арт–директора. Додалося молоде харківське подружжя дизайнерів Ілля Павлов («Вишивка східного Поділля», «Козак Мамай» і монографія про Бориса Косарева) і Маша Норазян. Ілля як художник і дизайнер любить зробити книжку, щоб вона гарно презентувала і тему, і його, щоб можна було в ряд поставити його книги на поличку. Іра Пасічник трохи менше думає про себе, а тільки, як зробити гарну книжку.

— Що зараз лежить у вашому видавничому портфелі?

— Переповнений і не закривається. Особливо, багато проектів про початок ХХ століття. Відомий мистецтвознавець з Москви Григорій Коваленко, який багато писав про Олександру Екстер, запропонував нам українською мовою книжку про київський період Екстер. Мирослава Мудрак з американського Огайо Університету готує свою книжку «Нова ґенерація» і мистецький модернізм в Україні», яка давніше була надрукована англійською. Думаю, це була перша книжка на Заході про український авангард, Богомазова, «Нову генерацію». Працюємо над перекладом книги Жан–Клода Маркаде «Казимир Малевич». Готуємо видання про Єрмилова і Богомазова. Це ніби один період. З іншого часу і теми — великий проект про народне вбрання — разом із Музеєм Гончара і Російським етнографічним музеєм. Є й інші...

— Яка у вас найбільша видавнича амбіція?

— Видрукувати історію українського мистецтва кількома світовими мовами.

Мандрівна галерея і «заморожений» журнал

— Лідіє, яка доля журналу «Родовід»?

— Недавно хтось у мене хотів його купити — як лого, бренд, і я не змогла продати. Все сподіваюся загітувати молоду редакцію, яка б робила журнал на межі між National Geographic і «Культурным наследием» — з розкішними фотографіями, не дуже великими і не занадто науковими текстами. Мені здається, на красивий продукт був би попит. Мені б хотілося його продовжувати, бо матеріалів багато, а журналів мало. Ми припинили вихід журналу у складні часи — пам’ятаю, співробітниця художнього музею на презентації останнього номера влаштувала скандал: ви його продаєте за 10 гривень, та хліба ні за що купити. Роботи над ним багато, друкувати дуже дорого, а продати — взагалі неможливо. І складалося враження, що я його друкую, аби написати, хто головний редактор.

— Третє ваше дітище, «Родовід — галерея», що з нею?

— У галереї був дуже гарний початок: у 2001 році на відзначення 10–річчя «Родоводу» ми зробили розкішну серію виставок «Українська старовина із приватних колекцій». Музей Гончара запропонував приміщення, в якому роками чекали на ремонт, і ми розгорнулися — це був прекрасний час, чудове подвір’я, кожні два тижні нова експозиція — ой! Так багато всього відкривалося. Багато виставок ми зробили спільно з Музеєм Гончара, а які й самостійно, то люди все одно сприймали нас як Музей Гончара. Ми розвішували красиві афіші, писали «Родовід–галерея» на всіх запрошеннях, а на відкритті люди на камеру сказали: «Музей Гончара стає все кращим і кращим». Навіть Віктор Ющенко, який часто оглядав наші виставки, якось привів Анатолія Мельника (директор Національного художнього музею. — Авт.) на виставку «Гуцульщина». І, мабуть, Анатолій Іванович розповів мені, що Віктор Андрійович каже йому: «Поїхали, я покажу тобі найкращий у Києві музей!» — «Який це найкращий у Києві? Мій — найкращий» — «Ні, Музей Івана Гончара», маючи на увазі «Родовід–галерею». Після тих слів я перестала ревнувати, бо марка Музею Івана Гончара така велика і славна, що з ним важко змагатися. І не варто, тим більше що «Родовід–галерея» за своєю колекцією чи виставками близька до тематики музею, до колекції Івана Гончара. Я дуже люблю цей музей і я би терпіла, я навіть пропонувала, щоб вони мене зробили частиною — віддали галереї «клуню», що на вході, а я їм — колекцію «Родовід–галереї» в державну власність, тільки, щоб була окремою галереєю, але Петро Іванович Гончар не хоче. Мені здається, він міг би мати кілька таких колекцій, якби прилаштував їх у рамках Музею Івана Гончара. Але, певно, йому і своєї колекції вистачає. На часі сьогодні навіть не збирати колекції, а правильно представляти, просувати назбиране.

Ми ж тепер займаємося виставками, що подорожують, — зробили національний тур майже через всі музеї з виставкою «Кольори і мелодії українського Різдва», 3—4 виставки в Канаді й Америці, виставку селянських ікон та скульптур із колекції Президента Ющенка в Пушкінському музеї в Москві, спільний проект з Павлом Гудімовим «Народне. Актуальне» в Києві. Готуємо виставку Бориса Косарева і харківського модернізму у Нью–Йорку. Має відкритися 3 грудня. Запрошуємо!

Від селянської ікони до народної картини і кітчу

— Лідіє, як ви прийшли із журналістики в мистецтво і книговидавництво?

— Щось вело. Після закінчення факультету журналістики я рік працювала у Миколаєві, а тоді щасливо переїхала до Черкас і вела сторінку «Спадщина» у газеті «Молодь Черкащини». Їздила у відрядження по незвичайних місцях — Умань, Канів, Кам’янка, Золотоноша, Звенигородка, і кожен раз, коли писала на ту «Спадщину», поміщалося далеко не все, і я думала–мріяла: от якби був журнал. Коли стало можливо робити щось своє, я в перший же рік зареєструвала журнал «Родовід», який об’єднав молодих черкаських архівістів, музейників, археологів, етнографів... Насправді це дуже важливо — друкувати дослідження. Є велика різниця працювати на культурній ниві погодинно (з 9–ї до 18–ї) і працювати осмислено — досліджувати, думати, писати. Це стає надбанням історії і контекстом творення тієї ж культурної історії. З роками, друкуючи журнальні статті, ти бачиш, скільки всього недослідженого навколо, і кожна стаття проситься на монографію, книжку. Була така органічна потреба — збільшити формат.

— Ви, як і раніше, по суботах їздите на колекціонерські базари?

— То ціла драма. Їжджу, і з усіх сил стараюся нічого не купувати. Влітку чернігівські хлопці продавали розкішну картинку на фанері 20–х років — портрет Михайла Коцюбинського. Якраз підійшов Петро Андрійович — порадила йому купити для портретної галереї, щоб самій не купувати. Проте трохи шкода того портрета. Такі зустрічаються рідко: не найкрасивіший, але дуже емоційний.

— Тобто колекцію ви поповнюєте?

— Потроху, часом не можу щось обминути. Моя колекція починалася з селянської, народної ікони. Працюючи в «Молоді Черкащини» в комсомольсько–комуністичні часи, я познайомилася зі співробітниками Черкаського краєзнавчого музею Миколою і Галиною Корнієнками, які були справжніми знавцями ікон і мене зацікавили цим ділом. А черкаські села надзвичайно цікаві — я ще купувала «богів» у бабусь з усіма приказками, примовками, я мала ніби ті первинні знання і розуміння їх побутування. Потім мене перевело на народні картини — вони легші і чарівніші, тепер повертає на кітч. Гарний кітч — це для мене суцільний чар. Як каже Наталка Гусар, сучасна канадсько–українська художниця, просто лизати хочеться. Дуже часто той самий майстер, що робив скрині, малював і ікони, і картини. Взагалі селянське малювання дуже цікаве.

У другій книжці «Катерина Білокур» є інтерв’ю Ірини Славінської з театральним режисером Олександром Білозубом, який порівнює Катерину Білокур із Фрідою Кало в своїй виставі. Шукаючи ілюстрації до цього інтерв’ю, я натрапила в книгарні американського музею на цілу поличку видань про Фріду. Одне із них — Фріда і народне мистецтво того часу. Валентино, там такі самі кавунчики, як наші, і ікони такі самі, і малюнки. Один час — один стиль, незважаючи на різні країни. Під впливом усього хочемо зробити ще одну книжку про Білокур — про неї можна скільки хочеш видавати. Все одно так чи інакше Білокур залишилася трохи іконною, правда? А хочеться більше відкрити двері її хати, показати прості фотокартки сусідів, села того часу, тим паче багато архівного матеріалу залишилося невикористаним. У мене ніяк не поєднується в голові, що Панас Ярмоленко малював у ті самі роки, що й Катерина Білокур починала, жив через кілька сіл від неї: ну як вона могла не бачити його картин? А якщо не знала, що дуже ймовірно, то як це могло бути, що вони такі однакові на початку? Так що ми хочемо зробити ще таку просту просвітницьку книжку про Катерину Білокур — з її сімейними фотографіями, на зразок родинного альбому.

— Ваша колекція народної ікони перегукується з тим, що збирає Ольга Богомолець і називає хатньою іконою?

— Думаю, що Ользі хотілося придумати свій термін, і, зрештою, це не заборонено. Її Музей ікон — грандіозна затія в доброму сенсі слова. А термін «хатня ікона», як на мене, суперечливий хоча б тому, що багато з тих ікон були і в хаті, й у церкві. І трохи дратівливий, бо нагадує про одну загальну тенденцію в сучасному культурному контексті. Як би її окреслити? Наприклад: голосно і з розмахом анонсується виставка Пінзеля. Відкривається. Ті, кому не вдалося бути на відкритті, кидаються в інтернет — подивитися Пінзеля, дизайн експозиції, бо спробуй уявити, як подати Пінзеля у виставковій залі. А що показують із відкриття? Дизайнерські сумочки і їх власниць. І це цікаво, але не аж так, як Пінзель. Моя така нехитра мораль, що мистецтво важливіше, ніж ми в ньому. Звичайно, важливо сказати своє слово в усьому, але важливіше, щоб слово професійно відповідало суті.

— Мені здається, що найпублічніші колекціонери в Україні — ті, що збирають українські старожитності. Чи залишається на ринку ще щось цікаве і цінне в цьому плані?

— Я думаю, що залишилося. Коли я роздивляюся на антикварному базарі, то трапляється досить багато гарних речей. Люди або старішають, або ще щось змінюється, і якщо б хтось хотів збирати, то не треба втрачати надії: можна купувати колекції, можна збирати щось на межі, тобто нестандартні теми.

— Наскільки подорожчали такі речі з того часу, як ви починали збирати свою колекцію?

— Все росте в ціні. У мене довго була зарплата в журналістиці 120 гривень — як тоді грошей не вистачало, так само й тепер не вистачає. Але є такі тихі, сухуваті колекціонери, що живуть, умовно кажучи, на воді, але купують найцінніші речі. Мені залежить, щоб річ, яка подобається, була моєю, але не просто захованою на поличці. Хочеться, щоб мала своє життя, якого заслуговує. Наприклад, як картини Ярмоленка чи Ксьонза.

— Ви як компанія, яка продукує книги, виставки, що презентують українські культурні цінності, відчули якісь зміни після того, як Віктор Ющенко перестав бути чинним Президентом?

— Звичайно, цікавіше працювати відповідно до «головного курсу партії». Гуманітарна політика була в центрі політики Президента Ющенка. Були досягнення, навіть практичні здобутки. Те, що торкнулося нас безпосередньо, — це програма «Українська книжка — українській бібліотеці», яка діяла чи не аж два роки. Міністерство культури і туризму закупило в нас, здається, 200–300 примірників одного року, і 300–400 другого року, але і на ці кошти видавництво могло видати пару нових книжок. На жаль, це і вся державна підтримка. Проте важливішим було усвідомлення, що працюєш із темами, які є важливі для державного гуманітарного напряму. Особисте зацікавлення Президента Ющенка українською старовиною і його колекція культури українського побуту сприяли тому, що починаючи з 2002 року українське мистецтво виростало в ціні, продавалося–купувалося, хоч якось набирало своєї природної вартості і гідності. Проте я оптимістка, і думаю, що і для теперішньої політики українського уряду в гуманітарній сфері теми національної культурної спадщини надважливі, незважаючи на смаки чи приколи деяких урядовців.

Мальви в Америці

— Лідіє, це правда, що ви під впливом білокурівських квіток насіяли й собі такі в Америці?

— Не прямо після книжки, але вона підсилила кількість кущів. Мені завжди хочеться мати в хаті і біля хати щось «своє». Тобто, мальви цікавіші, ніж заморські квіти, хоча і вони ростуть.

— В американському домі у вас є речі з колекції — ікони, народні картини?

— Ми домовилися з чоловіком, що в американському будинку буде його інтер’єр, а в київській квартирі — мій. Щоб зайвий раз не сперечатися. Правда, кілька робіт Марії Примаченко мені вдалося розвісити, і вони всім подобаються.

— Як ви ділите час між Америкою й Україною? Таке враження, що люди, які живуть тут, менше встигають і роблять, ніж ви, мотаючись між двома країнами?

— Час підпирає, і це допомагає чи змушує встигати більше.

— По Фейсбуку я бачу, що ви часто буваєте у Метрополітен–музеї?

— Соромно не зайти. Мені багато дала Наталка Гусар — її ритм, її бачення. Коли в тебе є дві години у Нью–Йорку, думаєш, чи випити каву, чи сходити в музей, а вона за цей час встигає оббігти три музеї. Тоді вже наступного разу мене мучить совість, і я теж оперативно йду в музей.

— Хто цікавиться мистецтвом, що його представляє Український музей у Нью–Йорку?

Природно, українська діаспора чи діти–внуки українців. Але також американці, які цікавляться мистецтвом чи яких дістане реклама, або українські друзі. На мій погляд, американцям цікаве щось унікальне — на етнографічні виставки приходить більше, ніж на історичні чи навіть мистецтвознавчі. Моя приятелька, американський мистецтвознавець зізналася: «Картин різних багато, а от плахта для мене — відкриття». На виставку «Запрошення на весілля», яка тепер з успіхом проходить в Українському музеї, ходить багато американців. А українцям, особливо тим, що у Нью–Йорку, цікавіша тема українських мистців Парижа або щось подібне.

ДОСЬЄ «УМ»

Лідія Лихач — засновниця видавництва «Родовід», галеристка, колекціонерка. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, працювала журналістом у Миколаєві і Черкасах. У 1991 році заснувала культурологічний журнал «Родовід», 1992–му — однойменне видавництво, що спеціалізується на мистецьких виданнях і працює з провідними музеями України, у 2001 — «Родовід–галерею». Працювала радником трьох міністрів культури. Заміжня за американським етномузикологом Вільямом Ноллом, автором книжки «Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920—30 років».  Мешкає в Україні й Америці, має двох дітей — сина Луку і доньку Стефанію.

Валентина Клименко