Нещодавно в Києві та Львові американська письменниця українського походження Ірена КОВАЛЬ презентувала свою книжку «Балерина без пуантів» (видавництво «Дуліби»). Кілька років тому вона успішно дебютувала в драматургії. Її дві п’єси, «Лев і левиця» та «Маринований аристократ», йдуть на сценах столичних театрів. Режисер-постановник обох спектаклів — Станіслав Мойсеєв. У ролях — Богдан Ступка, Поліна Лазова, Олексій Вертинський, Ірма Вітовська... А незабаром вийде друком автобіографічний роман, який, щоправда, спершу буде представлено в США. (Після більше ніж десяти років проживання в Україні 2005-го авторка повернулася до рідного Бостона.) Паралельно працює над новою п’єсою.

Спілкуючись із пані Іреною, неозброєним оком видно, що вона смілива і впевнена. Не кожен відважиться розпочати кар’єру, надто творчу, аж після того, як діти виросли. Про таких кажуть, мовляв, коли старість загляне в дім, там не застане жінку — надто інтенсивний спосіб життя та веде. До того ж впевненість письменниці базується не на власних амбіціях, а на вірі в Бога, любові до людей і світу та смаку до життя. Це щось на зразок біблейського: «Люби і роби, що хочеш».

— У деяких книгарнях «Балерину без пуантів» розмістили на полицях із дитячою літературою, — розпочала пані Ірена. — Але ця фантастично-філософська казка розрахована як на дітей, так і на дорослих. Там кілька пластів. Один сприйме її як казку, інший — як розповідь про пошук любові, а ще інший — як доволі різку сатиру на сучасний світ. До слова, я не виступаю проти чогось. В жодному разі. Тільки прагну, щоб читач виніс уроки після прочитання книжки.

— Тим не менш, у «Балерині без пуантів» відчутні виховні моменти. Це із досвіду спілкування з вашими дітьми?

— Знаєте, я завжди хотіла стати письменницею. Та у мене двоє дітей (син і донька), які були моєю найбільшою творчістю, аж поки не виросли.

Коли нині дивлюся на сучасних мам, соромно. От сиджу в ресторані, а попереду молода емансипована мама з сином. Однією рукою вона їсть десерт, другою тримає електронну книжку, яку читає. Малюк з’їв тістечко, випив лимонад і вже добрих п’ятнадцять хвилин вовтузиться на кріслі... Збоку інша з півгодини говорить по мобільному, а її чотирирічний син грає у комп’ютерну гру... Якими виростуть ті діти, якщо з ними не спілкуються, не приділяють їм належної уваги і не обдаровують любов’ю?! А, як відомо, відсутність любові в ранньому дитинстві відчутна навіть у дорослому віці.

Так, у «Балерині...» торкнулася кількох проблем, пов’язаних із вихованням. Зокрема, про американську малечу, яка, живучи між хмарочосів, практично не буває серед природи. Про те, як виглядає білка, ворона, заєць чи кролик, вона знає з телепрограм чи документальних і художніх фільмів...

Я кожного дня щонайменше годину зі своїм псом прогулююся лісом або узбережжям Атлантики: спостерігаю за оновленням природи, слухаю пташині переспіви, насолоджуюся шурхотом опалого листя, вдихаю морозяну свіжість (до речі, вітер і мороз — найкращі косметологи) чи «п’янію» від океану, в безмежності і величі якого бачу Бога.

Також говорю про здорове харчування. В США ожиріння визнано епідемією. Очевидно, в когось генетична схильність до повноти, в іншого вона зумовлена хворобою... Однак, на мою думку, переважна більшість американців їдять не тому, що голодні, а через те, що душевнохворі. Або через те, що їх не люблять. Довкола багато порожніх і розгублених. Це від того, що люди ховаються від відповідальності, живучи у дуже вузькому егоцентричному світі.

— У США чи Україні?

— Ясна річ, українці мають чимало тих цінностей, які західноєвропейці й американці вже втратили. Приміром, віру в Бога, родину, зв’язок поколінь, щирі дружні стосунки... Однак вітри глобалізації сюди несуть не тільки позитивні зміни.

Не мені вам говорити, що надворі економічна криза. Як результат, доводиться затягувати паски. Та в Америці не звикли НЕ МАТИ, мовляв, як же тоді The Golden American Dream, тобто американська мрія?.. За зростанням добробуту люди втратили духовні орієнтири, а з ними і самих себе. Якраз випала нагода по-новому вибудувати пріоритети.

Тут теж поширена тенденція будь-що поліпшити власне економічне становище. Заради цього вже шість мільйонів виїхали за кордон на заробітки.

Три роки тому я чекала на потяг. Це було в Англії. (Там живе мій син Андріян.) Аж раптом почула українську мову і, не вагаючись, підійшла до дівчат. З’ясувалося, всі четверо із Західної України. Працюють на фабриці із виготовлення тістечок. Живуть разом в одній кімнаті, бо у Великобританії шалена дороговизна аренди житла та й життя взагалі. Пригадую, так стало їх шкода. Очевидно, ситуація дещо краща, коли молоді їдуть навчатися в університети — перед ними постає інша перспектива.

На моє переконання, фінансове благополуччя буде тоді, коли ви повірите в себе, позбувшись сумнозвісного комплексу меншовартості, синдрому пострадянськості, а також відкинувши негативний досвід. Сказано ж у Біблії: в що віримо, те маємо!

— Пані Ірено, чому «Балерину без пуантів», цю дитячо-дорослу книжку, ви присвятили своєму чоловікові?

— У книжці написала: «Я присвячую цю новелу моєму чоловікові Ігореві, який навчив мене літати». Ми 36-й рік разом. Очевидно, маємо багато спільного. Ігор — диригент церковного хору, де я співаю. Цікавимося класичною музикою і часто відвідуємо концерти. Вдячна йому за постійну підтримку. У моєму бажанні стати письменницею зокрема. Коли нарікаю, мовляв, не вистачає часу для написання нових п’єс чи романів, у відповідь чую, що звільнена від більшості домашніх справ. Знаєте, я знаходитиму будь-яку хатню роботу, аби тільки не писати. Так роблять чимало поетів, прозаїків, драматургів, навіть журналістів. Гадаю, це тому, що глибокі вірші, новели, драми чи статті вимагають великої емоційної та психічної напруги.

— Вже кілька років на сцені вітчизняних театрів ідуть ваші п’єси. У Києві та Львові презентовано нову книжку. А наскільки можливо для письменниці з українським прізвищем потрапити в сучасну американську літературу?

— Можливо. Марина Левицька, наприклад, стала сучасним англійським прозаїком. Просто на це потрібен час.

— Скажіть відверто: вам цікавіше увійти в український літературний процес, де ви вже, по суті, про себе успішно заявили, чи в американський?

— Думаю, письменник може писати будь-де. Мені легше там, де мій кабінет, комп’ютер, книжки, уся та творча атмосфера... Але я мрію про те, що колись я сюди переїду.

— До речі, чимало американців та канадців навіть середнього віку вже так вчинили. Чому, як ви гадаєте? Адже в Україні невизначена політична і складна економічна ситуації.

— Комфорт — ще не все. Набагато важливіше душевне задоволення, інтеграція інтелекту та емоцій, що відчуваю тут. Крім того, цікавіше, коли маєш два простори для життя.

— І насамкінець — скажіть, будь ласка, як просувається давно анонсований автобіографічний роман?

— Майже завершений. Щоправда, американці першими матимуть змогу ознайомитися з ним. На противагу п’єсам, які наразі бачили лише українці. Та й пишу я англійською. А переклад, як зрозуміло, займе багато часу. Але, безперечно, твір вийде друком в Україні також.

Ще один проект, який хочу втілити — класична балетна постановка в Києві та Бостоні «Балерини без пуантів». А як ні, то постане пластична вистава. Я вже зателефонувала одному композиторові. Далі буде!

Надія ТИСЯЧНА