Днями було надруковано перший тираж довгоочікуваного видання «Є поети для епох» (поки що тільки за Національною програмою «Українська книга», тобто виключно для бібліотек). Ні автор книжки Іван Дзюба, ні головний герой Ліна Костенко її ще не бачили. Вони, як зізнаються самі, дуже бояться сигнальних примірників, сказали «Дню» у видавництві. До речі, один із перших «сигналів» видавництво «Либідь», якому й належала честь працювати над книжкою, люб’язно передало до редакції «Дня». І якщо Ліна Василівна чи Іван Михайлович зараз читають ці рядки, то ми запевняємо: це те, чого так довго чекали шанувальники творчості Ліни Костенко. Її майже інтимна відвертість на тлі неймовірних перипетій другої половини ХХ століття, в яких лихоманило нашу державу, на тлі надзвичайних імен і постатей, на тлі великого характеру. Інтерв’юер Ліни Костенко — ще одна постать, ім’я якої неодмінно привабить читачів, напевно, єдина людина, яка могла витримати високу ноту розмови, — донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська.

Як ми вже зазначили, у широкому продажу видання поки що немає — тільки у бібліотеках. У видавництві запевняють, що це ненадовго: вони зроблять усе, щоб задовольнити будь-який попит читача на цю книжку, систематично будуть додруковувати тираж, щоб дати можливість придбати її всім, «хто цікавиться справжнім сучасним українським літературним процесом». Директор видавництва «Либідь» Олена БОЙКО — про те, як відбувалася робота над книжкою і що найближчим часом очікувати читачам:

— Видавництво «Либідь» дуже пишається тим, що в нас постійний авторський колектив, ми співпрацюємо з провідними українськими вченими, письменниками сучасності. Кожна така співпраця — це подія в житті видавництва. Ми цінуємо кожного нашого автора. Але останні два роки — це просто нова сторінка в діяльності нашого колективу. З того часу, як ми почали працювати над творами Ліни Костенко, видавництво наповнилося іншим повітрям. Це автор, не схожий ні на кого ні у своїй творчості, ні у своїй книговидавничій діяльності. Погодьтеся, п’ять видань за неповних два роки — це зовсім немало. Робота над цими книжками дала нам можливість об’єднати у творчий склад таких постатей, як художник Сергій Якутович, артист Петро Бойко... Мені здається, що те, як працює Ліна Василівна над своїми книгами, заслуговує на увагу дослідників. Нам дуже хотілося, щоб те, що ми бачимо, підглядаючи у творчу майстерню Ліни Василівни, побачили й читачі. Власне, розмова про це виникла несподівано з Іваном Михайловичем Дзюбою, коли він працював над літературною енциклопедією й написав там статтю про Ліну Василівну. І тоді ми попросили його знайти час і можливість зробити книжку про Ліну Костенко. Іван Михайлович, незважаючи на всю свою зайнятість, на щільність свого творчого часу, на щастя, дав згоду. Отак, власне, виникла ця ідея. А оскільки останніми роками події у творчості Ліни Василівни набирали темпу, Іван Михайлович увесь час доопрацьовував своє дослідження. Коли було завершено дослідницьку частину творчості Ліни Костенко, постало інше питання: читачеві, окрім дуже стислих і скупих рядків у довідкових виданнях, ніде взяти інформації про свого улюбленого поета. Тоді ми звернулися до Івана Михайловича із проханням розширити саме біографічний розділ, а він, у свою чергу, — про це він пише у книзі — звернувся до Ліни Василівни, щоб вона сама наголосила на тому, що вважає важливим. Ці розмови виявилися такими цікавими і творчо привабливими, що за одну зустріч їх просто неможливо було завершити. Так нам сприяла доля в цьому процесі, що на той момент Оксана Пахльовська, дочка Ліни Василівни, була в Києві, і вона долучилася, а пізніше й перебрала на себе цю роботу, щоб допомогти Іванові Михайловичу. Урешті вийшла книжка, яка не має собі подібних: одна частина — дослідницька, Івана Дзюби про творчість Ліни Костенко, а далі — знову про творчість, але вже на тлі автобіографічних розповідей Ліни Василівни.

Мені здається, що це чи не перший випадок відвертої розмови Ліни Василівни для читача. Вона навіть дозволила зазирнути в сімейні альбоми, тому видання ілюстроване сімейними фотографіями, які читач побачить уперше.

Я відкрию читачам таємницю: Оксана Пахльовська захопилася ідеєю створити книжку про маму. І може, через кілька років, а можливо, й швидше, читач побачить розлогіший твір про Ліну Костенко.

— Ви вже запланували масштабну презентацію видання?

— Ми дуже хочемо, щоб вона відбулася, бо кожна зустріч Ліни Василівни та Івана Михайловича зі своїми читачами, шанувальниками — це подія в культурному житті України. Але тут особлива ситуація: два генії в одній книжці, єдині за своїми поглядами, уподобаннями і єдині в тому, що не люблять публічності. Коли робота над книжкою добігла кінця, Іван Михайлович сказав: «Я лише ТАК не люблю презентацій». І Ліна Василівна каже, що ТАК не любить публічності. Тому це другий етап нашої роботи — подолати цю їхню «нелюбов». Якщо подолаємо — безперечно, презентація буде. Хотілось би взагалі презентувати в цілому доробок Ліни Василівни за останній час — після того, як вона сказала: «Я повертаюсь». Але зараз говорити про це зарано. Тим більше, що видання «Є поети для епох», яке надруковано наразі, — це тираж за Національною програмою «Українська книга» (це тираж виключно для бібліотек, тому читачі ще не мають можливості придбати видання). Видавничий тираж надійде у продаж дещо пізніше. Але обіцяємо надрукувати його найближчим часом, бо ми розуміємо нетерпіння суспільства.

— Робота з такими метрами, як Іван Дзюба і Ліна Костенко, — це дуже висока планка для видавничого колективу — починаючи від граматики, лексики і закінчуючи загальноінтелектуальним рівнем...

— Ви не уявляєте, з яким острахом колектив нашого видавництва працює над книжками Ліни Василівни! Адже немає книжок, газет, у яких не було б помилок. Із цим борються всі провідні видавництва світу. Але в цих виданнях ми не можемо собі дозволити пропустити кому чи букву. Це буде нижче нашої гідності. Тим більше, що культура книговидання у повному занепаді. На щастя, є острівці, які тримають планку. До них, до речі, належить Бібліотека газети «День», але таких дуже мало.

Навколо дуже непроста ситуація. У якомусь видавництві не видають зарплати, якесь — узагалі занепало. А тут щодня щасливі очі — «Сьогодні телефонувала Ліна Василівна!», «Ліна Василівна погодила текст!» Це абсолютно інший вимір існування. Мені здається, що наша «творча лабораторія» життєві складнощі переживає легше. Бо це вищий рівень буття. Я відчуваю, що люди стали... якщо хочете, інтелектуальнішими. Щоразу всі, хто спілкуються з Ліною Василівною або Іваном Михайловичем, готуються до цих зустрічей, навіть до телефонних розмов. Люди світяться — от що таке хороша книжка і справжня поезія у видавництві!

Ольга РЕШЕТИЛОВА