Це – Наталка Сопіт, акторка і ведуча «5-го каналу» (документальний серіал “Гра долі”), поетка і телередакторка Олена Степаненко, співачка Іларія, лідер гурту “Холодне сонце” Василь Гоцко, акторка Ірина Бондаренко, студентка акторського факультету Університету культури і мистецтв Дарина Кривошей.

Грандіозний парадокс: у 1920-1930-ті роки, що на них припадає основна творчість Свідзінського, цього поета майже не знали, його рідкісні публікації викликали тільки негативну критику, і лише дуже вузьке цінувало його вірші (серед них, правда, такі особи, як Тичина і Йогансен). Але після трагічної загибелі – арештованого Свідзінського 1941 року спалили в сараї енкаведисти, коли побачили, що не встигають евакуювати його та інших в’язнів перед наступом німців – дивним чином він не став типовим «забутим поетом». Більше того, сьогодні Свідзінський перетворився на одну з чільних постатей української поезії першої половини ХХ століття, його чи не активніше з усіх публікують і досліджують. Тільки за останній рік його твори з’явилися друком у двох видавництвах. А ось тепер є й вистава. До речі, на прем’єрі була присутня головна дослідниця творчості Свідзінського – Елеонора Соловей.

У створенні вистави за віршами Володимира Свідзінського режисер Сергій Архипчук, вочевидь, мав зробити вибір. Вибудувати виразно цілісний сюжет, лише спираючись на поезії, або поставити акцент на інсценізацію кожного вірша й узагальнити їх певними мотивами й символами? Режисер обрав другий варіант. Це, звісно, створило непоганий простір для естетства. І для, умовно кажучи, більш акторського, ніж режисерського театру. Як наслідок, кожен вірш фактично перетворився на окрему замальовку, або кліп. Одні тексти декламували ритмічно, інші в більш розповідній манері. Десь твір інсценізували дією, десь символами (свічки, мушлі, камінці та інші досить дрібні об’єкти, що змушують концентрувати увагу), десь музикою (клавесин, контрабас, гонг, спів). Відповідно, одні «віршосцени» вийшли краще, інші гірше, з явними найвдалішими, найдинамічнішими точками на початку, в середині та наприкінці.

Вистава апелює до універсальних мотивів і станів душі, найчастіше це любов. Тому не виникло особливої потреби в сильному підкресленні конкретно-історичних реалій. Можливо, це на краще, надто ж приємно, що уникнули барабанно-патріотичних небезпек. Єдине, що недвозначно наштовхувало на думку про час і долю поета (окрім загальної драматичної напруженості) – це зовнішність акторів, їхні зачіски й одяг, переважно витримані в ретро-стилі. Підкреслюючи кожного героя окремо, Архипчук, звісно, ризикував. Адже виступали не тільки професійні актори, і когось могло «занести». Часом і справді «заносило», не обходилося без перегравань. Та загалом гралося на непоганому рівні, найбільш пластичною акторкою можна назвати Наталку Сопіт, а найпослідовнішою у втіленні образу – поетку Олену Степаненко.

Іще один вибір, який стояв перед авторами вистави – це вибір віршів. Творчість Свідзінського дуже неоднорідна. Частина його творів більш урбаністична, частина – романтично-природна. Одні тексти радше екзистенційні, другі – сентиментальні. Прозоріші й вигадливіші. У «Трьох радостях» було представлено різні вірші, але більше все ж сентиментальних і романтичних. Можливо, задля орієнтації на ширшого глядача, а може, для більшої стрункості постановки.

А взагалі вистава вийшла досить цікавою та емоційною, не «важкою», а «душевною». І в чергове продемонструвала широкі можливості симбіозу поезії та сцени. Адже навіть на матеріалі тих самих віршів можна ще зробити більш сюжетну або, навпаки, експериментальнішу постановку. Поки що ж варто сходити на виставу в «Сузір’я» від Архипчука. Наступний показ «Трьох радостей» відбудеться 9 листопада.

Олег Коцарев

Фото:umoloda.kiev.ua