Ввідна інформація: 24 жовтня в театрі «Сузір’я» відбулася вистава «Три радості», яку поставив режисер Сергій Архипчук в рамках свого поетичного театру «Мушля». У виставі задіяні ведуча телесеріалу «Гра долі» Наталка Сопіт, редакторка «5–го каналу», поетка Олена Степаненко, лідер гурту «Холодне Сонце», режисер та диктор телеканалу «Тоніс» Василь Гоцко, акторка Ірина Бондаренко, студентка 5–го курсу акторського факультету КНУКіМ Дарина Кривошей, співачка Іларія.

1. Усі поети, записуючи надиктоване згори, повинні думати наперед і прикидати, як їхні будуть сприйматися у романтичному дівочому виконанні — з придиханням, замріяними очима, заламаними руками. Треба бути готовим до непізнаваності.

2. Одним з елементів вистави, крім музики, пластичних спроб, свічок, драбини, синьо–жовтої стрічки, є врода. Усі акторки — як на підбір — красиві, ставні, стрункі, молоді, але оскільки вони не професійні актриси, то мимоволі збивалися на модельні, а не хореографічні рухи. Здавалося, що їм важливіше, як вони виглядають, ніж як вони читають.

3. Із віршів, підібраних режисером Сергієм Архипчуком і консультантом вистави, професором Елеонорою Соловей (вона — головний літературознавець із Свідзинського і надзвичайно багато зробила для повернення його імені в літературу в достойному контексті), зрозуміло, що самотність — одна з головних тем поета, сум, візії природи, філософствування на тему минущості життя. «Три радості у мене не одіймані — самотність, труд, мовчання...». Самотність — це трудно і сумно, це біль і багато роздумів, голлівудські посмішки при цьому точно зайві. Мабуть, я надто цинічна для дівочих поетичних вистав. Не люблю архаїчної тужливості і водночас гламурності, непорушних очей, рвучких проходок із правого кутка в лівий. Люблю інтелектуальну режисуру і чесну гру.

4. Укотре піймала себе на думці, що робити: писати чесно про свої враження чи не писати взагалі, щоб не шкодити «українській справі». Чудово даю собі звіт, що сам факт того, що хтось ставить поетичні вистави і в театрі звучить поезія, та ще й автора, якого називали «поетом для поетів», «не поетом, а естетом», — дуже цінний. На жаль, мені завжди мало самого факту.

5. Розумію Марину Цвєтаєву, яка не любила, коли актори читають її вірші: «Поэт в плену у Психеи, актер Психею хочет взять в плен. Наконец, поэт — самоцель, покоится в себе(в Психее). Посадите его на остров — перестанет ли он быть? А какое жалкое зрелище: остров — и актер! Актер для других, вне других он немыслим, актер — из–за других. Последнее рукоплескание — последнее биение его сердца».

6. І тут же згадала, як гарно читають поезію Володимира Свідзинського актриси Лідія Жук і Галина Стефанова.

7. Літературознавець Наталя Ростиславівна Мазепа допомогла мені сформулювати одну з важливих претензій: не вистачало чоловічого голосу (тобто там був голос Василя Гоцка, але його затопили експресивні жіночі). Очевидно, через жіночі образи і фігури режисер намагався передати ліричне начало поета, меланхолійне, а відтак ніби жіноче — чоловікові меланхолія не пасує, або ж вона виражається брутально. Хотілося не вкрадливих, улесливих, обволікаючих жіночих голосів, а тверезого, гіркого чоловічого.

8. Співачка Іларія стала для мене відкриттям. Її русалчин голос — головна прикраса музичних експериментів з віршами про воду, річку, море — давав поезії шлейф того, що є не тільки в красивому людському голосі, а й того, що є в душі власника голосу.

P. S. Буду дуже втішена плюралізмом, якщо ви самі підете і зробите свій конспект: наступна вистава «Три радості» відбудеться в театрі «Сузір’я» 9 листопада.

Валентина Клименко