За п’ятдесят років радянської влади комуністичні ідеологи повністю зтерли з літературної історії ім’я Теффі — у 1970–ті навіть студенти–філологи не знали такої письменниці. Утім на початку ХХ століття Теффі (псевдо Надії Лохвицької) стояла поруч із Чеховим, Буніним, Купріним, Олексієм Толстим. Масова популярність її була такою, що дореволюційні бізнесмени успішно торгували парфумами й цукерками під назвою «Теффі».

Можливо, саме ті парфуми–цукерки й урятували життя Теффі, коли вона 1918–го втікала з більшовицької Росії трагічно–звичним маршрутом: Петроград—Москва—Київ—Одеса—Константинополь—Париж. Червоні чиновники у комісаріатах та на прикордонних станціях упізнавали її й бартером — за один вечір читання своїх оповідань — видавали письменниці дозволи й візи.

Діти комісарів уже не знали ароматів «Теффі», тож не були такими поблажливими. Письменниця не повернулася з еміграції із «покаянням» (Теффі померла у Парижі 1952–го), дозволяла собі писати про «Велику жовтневу» таке: «Революция. Одни едят, а другим не дают... Великое триумфальное шествие безграмотных дураков и сознательных преступников».

Більше за те: посягнула на святая святих — Лєніна. «Каждый карманник, вытянувший кошелек у зазевавшегося прохожего, скажет, что он ленинец! Что ж тут? Ленин завладел чужим домом, карманник — чужим кошельком», — так Теффі прокоментувала перший крок в утвердженні «соціалістичної законності», коли «вождь світового пролетаріату» здійснив рейдерське захоплення будинку актриси Кшесінської для штаб–квартири компартії (це ще до перевороту у жовтні 1917–го). «Ленинцы: громилы, зарегестрированные взломщики... сатанинский винегрет», — писала Теффі не з чуток, бо особисто знала свого «героя»: 1905 року працювала у химерному проекті Лєніна, газеті «Новая жизнь», де редакцію наполовину складали більшовики, наполовину — декаденти.

Лише 1971–го в СРСР вийшла перша книжка Теффі (Ленинград: Художественная литература). Ясна річ, жодних політичних інвектив там не було — переважно ранні оповідання письменниці, які й забезпечили Теффі прижиттєву славу, а далі — й місце у хрестоматійному каноні. Вона тут дуже схожа на Антошу Чехонте (псевдо раннього Чехова): буяння гумору, глузування з абсурдності державного урядування і продукованого ним побуту. Як відомо, найкращий анекдот — найкоротший. Стиль Теффі впізнаваний саме за своєю, сказати б, скульптурністю, майстерним скороченням висловлювання, коли чи не кожне слово перетворюється на петарду, а невеличка замальовка — на феєрверк.

50–тисячний наклад тієї книжки розійшовся миттєво. Авжеж, літератори в Радянському Союзі не сміялися так останні піввіку. І саме тоді з’являється продовжувач перерваної жанрової традиції, прямий літературний спадкоємець Теффі — Михайло Жванецький. З настанням горбачовської «пєрєстройкі» книжки Теффі виходять кілька разів, а на зламі 2000–х опубліковано навіть 6–томне зібрання творів. Але й сюди не потрапило все, нею написане, — більшість оповідань 1917—1919 років, що виходили у газетах того лихоліття, вважали загубленими. А Теффі тоді працювала настільки інтенсивно, що позаздрить будь–який колумніст: раз, а часто двічі на тиждень виходили друком її оповідання, чи як їх тоді називали — фейлетони. Київські культурологи С. Князєв та М. Рибаков кілька років досліджували українські та російські архіви, внаслідок чого щойно вийшла книжка практично невідомої Теффі: «В стране воспоминаний. Рассказы и фельетоны 1917—1919» (К.: LP MEDIA).

Письменниця приїхала до Києва 7 жовтня 1918 р. Перше враження по перетинанні більшовицького кордону: «Уверенность, что буквально никто не собирается вас расстреливать, наполняла душу радостным удивлением». І водночас усвідомлення, «каких гигантских размеров может достигнуть сумасшедший дом», — там, у полишеній Росії.

Гумор, звичайно, струмує і в цих статтях на щодень. Але то вже такий гумор, що нагадує спостереження Кафки. Письменниця постійно тримає в голові, що «каждая скотина была когда–то зверем и может вновь им сделаться». Як влучно зазначають упорядники, чільна тема матеріалів Теффі часів громадянської війни — «исчезновение, практически мгновенное, человеческого в человеке».

Через десять років, у Парижі, письменниця написала спогади, в основу котрих лягли сюжети саме повернутих з архівного небуття фейлетонів (в СРСР мемуари видано 1989–го 200–тисячним накладом). На них уже лежить сумний ностальґійний серпанок і не так гостро відчувається безвихідь та істерія, спричинена масовим терором комуністів. Тоді ж, у перші три роки після лєнінського путчу, всі оповідання Теффі («публичный дневник интеллигента», як означили цей комплексний жанр упорядники) були суцільним кошмаром, винести реальність якого допомагав саме сміх. Та тут — не Жванецький; радше, це нагадує нинішні iнтернет–щоденники Тетяни Коробової (хіба без уживання найдавнішої російської лексики).

Читаєш нині майже сторічної давнини тексти Теффі й дивуєшся постійним сучасним асоціаціям, що виникають. Коли вона, наприклад, пише про репресії Лєніна проти опозиції — чи не один в один, як розправа Януковича з опонентами. А ось про масову звичку терпіти будь–яку брутальну владу: «Был момент в русской истории: положили татары на русских людей доски, сами на эти доски сели и пировали. И так знакомо осталось нам это, от детства России запомнившееся чувство: лежать под досками и слушать, как пируют давящие нас».

Пише Теффі, як зникають в народі рештки патріотизму під тиском таких держ–пирувальників: «Слово нашего момента: «Виза». Помічає, що значна частина електорату — пофігісти («скандалу все рады»). А інша частина щиро вірить чиновникам–терористам, і на те нема ради: «Идиотом быть никто вам запретить не смеет. Никакой закон никакого государства. Это священнейшее и неотъемлемейшее право каждого человека и гражданина». Державна підтримка освіти й культури також нічим не відрізняється тоді і зараз: «Привязали разум, как собачку, на веревочку, а конец веревочки дали неучу и прохвосту». Ну і вічна технологія «стабілізації» суспільства: «Теперь у людей память стала короткая. Получит раз прикладом по шее, все у него из головы и выскакивает».

Словом, Теффі — це справжня класика. Тобто та, що завжди з нами.

Костянтин Родик