Без перебільшення скажу, що в сучасній мемуаристиці це найбільш приваблива постать. Однак часто-густо в розповідях бачиться зовсім не талановита особистість неперевершеного прозаїка, а дещо інше... Нерідко митець виступає як тло до особи самого мемуариста.

Отож, не міг утриматись, щоб не написати на сторінках газети «Луганський край» (редактор Микола Малахута) про своє близьке спілкування із Григором Тютюнником і місцевий російськомовний письменник Андрій Медведенко. В мемуарній розповіді «Энергетика прошлого» він згадує, як після виходу першої поетичної збірочки «Уголь и вишни» («Донбас», 1977 р), прийняли його до Спілки письменників СРСР: «И вот с новеньким писательским билетом  меня понесло в «Эней» - кафе Союза писателей. Открыл дверь и как-то испуганно замер: за столами вальяжно сидели мужчины и женщины. Они по-хозяйски манерно пускали изо рта сигаретный дым, пили вино и кофе и о чем-то серьезном беседовали.

Григор Михайлович сидел в крайнем левом углу в плотном окружении широких спин. На мгновение взгляды наши встретились. Я растерялся, попятился назад и закрыл дверь с тыльной стороны. Вдруг дверь распахнулась и передо мной встал сам Григир Михайлович:

 - Ты чего застеснялся? - сказал он как-то по отечески, - думаешь, что все, кто сейчас здесь сидит в «Энее», достойнее тебя?»

Ось так, не більше й не менше, незнайомий поет-початківець виявився  куди достойнішим  від усіх тих, з ким Григір Тютюнник сидів у «крайньому лівому кутку». А ще відомий митець тоді й побажання висловив: «Не бойся. Чувствуй себя хозяином. В литературе надо бояться только одного: быть неправдивым в своем творчестве - и увлек меня за собой».

Отож, мабуть, відчувши себе господарем (ймовірно в літературі), Андрій Медведенко підготував другу книгу «Тюльпаны у териконов», тепер уже до столичного видавництва «Молодь». Тоді й відбулася друга, остання зустріч, з Григором Тютюнником в Києві «по пути в Литфонд». «Я шел за гонораром ( в издательстве Молодь» у меня вышла книга стихотворений «Тюльпаны у терриконов»), он - за деньгами по случаю присуждения Всеукраинской литературной премии имени Леси Украинки...

В кассе Литфонда мы получили деньги, взяли бутылку коньяка и за стойкой буфета разговорились».

Перш ніж перейти до подальшої розмови, хотілось дещо уточнити. По-перше, не міг А. Медведенко отримати гонорар у присутності Григора Тютюнника, адже його книга (до речі, малоформатне видання на 48 сторінок) була підписана до друку 18 квітня 1980 року, по-друге, матеріальну частку літературної премії імені Лесі Українки в Літфонді не отримували, бо її засновники - Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі та Спілка письменників України, по-третє, 2 березня 1980 року була неділя, тобто вихідний день, отже, зустріч у Літфонді (за три дні до трагічного 6 березня, як підкреслює автор) не могла відбутися.

Не буду вдаватися до переказу їхньої розмови тридцятилітньої давності, до того ж мемуарист оприлюднює одну з легенд, що стосується учителювання Григора Тютюнника на Луганщині, процитую лише, не коментуючи, мовою оригіналу епізод прощання: «...Когда прощались, он обнял меня крепко и тревожно. Осторожно краешком свого лба прикоснулся к моему лбу и отпустил, как оперившегося птенца».

А завершуються спогади попередженням, почутим від митця, що  переможе націю той, кому поталанить деморалізувати нашу молодь. Нічого тепер не залишається, як навести уривок із вірша Андрія Медведенка із тієї поетичної збірки, пам´ятного для автора 1980 року:

«Их жизнь крута,

Как знамя на ветру.

О коммунисты -

солнца свет лучистый!

И коль планета крутится

к добру,

то в том заслуга ваша,                                       

коммунисты!»

м. Луганськ

Олексій Неживий