Презентувати книгу планують у середині серпня. До неї увійдуть колонки, які публікувалися у "Газеті по-українськи" у 2007-2011 роках.
Книга вийде у видавництві "Нора-Друк" накладом півтори тисячі примірників.
"У Жежериних колонках мені подобається їхня незаперечна талановитість. Читаєш, і з перших рядків розумієш - це Жежера. І це буде цікаво й талановито до останнього речення, про що б у тій колонці не йшлося. Чомусь дуже врізалася в пам´ять ота давніша вже річ, де йшлося про хліб, куплений автором в маркеті, звичайнісінький хлібний батон, котрий, як виявилося, був порожнім всередині, а відтак - в ньому жив Бог. Мені дуже подобається те, що цей чоловік робить. Життя, живе життя, схоплене крізь мудру й дещо парадоксальну "оптику" жежеринського ока - мабуть, так це я можу означити для себе", - сказав письменник та поет Павло Вольвач і розказав, як він познайомився з публіцистом.
"Це було давно, я щойно приїхав до Києва. Пам´ятаю, що з людської "хрещатицько-прорізної" бовтанки в мою свідомість спочатку протиснувся Жежерин ніс ("кноцур", сказали б мої запорізькі приятелі), потім - жовтуваті вуса. Потім спливло кимось підказане прізвище, схоже на політ джмеля чи поганяло жиганюри з Привозу. Цей Жежера, як я зрозумів, був митцем, бо стояв серед їхнього гурту, на розі Пушкінської/Прорізної, й настійливо закликав одного з них, суворого з виду поета-гуцула, зайти до бару навпроти, там тепер "Віденські булочки", на чарку-другу. "Сонце гуцульської поезії" мляво відмовлялося, а Жежера, клишоного підвернувши джинсову ногу в здоровенному кросівку, чорна сумка на плечі, енергійно розмахував руками. "Василю! - раптом театрально вигукнув він. - Ну хочеш, я стану на коліна?!" Отоді я й перепитав прізвище джинсово-кросівочного чувака, тоді воно й прогуло для мене вперше. А вже "очно" познайомилися пізніше, як би то не трапилося в редакції "ГПУ", - зазначив Вольвач.

Тетяна Іваночко