По тому, як Друга світова війна покінчила з більшістю тоталітарних режимів в Європі, наука історія стала іншою. Династійно–воєнні студії поступилися популярністю дослідженню побуту — «історії повсякдення». Коли впав радянський тоталітаризм, на Заході це вже був провідний науковий напрям.

У 1990–ті роки на пострадянських просторах з’явилися перші послідовники модної дослідницької методології, але науковці старої академічної школи стали проти них стіною. Тож «історію повсякдення» тут успішніше просували професіонали з інших цехів. В Росії — журналісти: телепроект «Намєдні» Л. Парфьонова став брендом. В Україні — краєзнавці: найдалі просунувся на цьому терені старший науковий співробітник Музею історії Києва Дмитро Малаков.

У 2000–му публіку шокувала його книжка «Київ. 1941–1943» (К.: Кий), де він прокоментував величезний корпус знайдених ним фотографій часів німецької окупації. Причому, коментарі повідомляли не тільки що, де й коли зазнімковано, а й акцентували увагу на побутових деталях, які потрапляли до об’єктиву: характерні емоції з приводу зафіксованих подій, зумовлені обставинами звички, доступні тоді способи відпочинку й навіть «модні тенденції» — людське життя ж бо тривало.

Нагадаю, що одинадцять років тому про спосіб життя під німецькою окупацією ще не писав ніхто з дослідників — доступні були лише декілька передрукованих емігрантських спогадів. 2002–го Д. Малаков публікує ще одну резонансну книжку: «Оті два роки... У Києві при німцях» (К.: Амадей), де вийшов за межі жанру — поєднав родинні мемуари з архівним вивченням окупаційного офіціозу. Потім обидва видання у щоразу розширеному вигляді виходили кілька разів, аж поки злилися, розчинилися один в одному: книжка «Кияни. Війна. Німці» (К.: Амадей, 2008) лишається поки що кращою «історією повсякдення» української столиці часів окупації.

А рік тому Дмитро Малаков знову здивував свого читача: його «Прибуткові будинки Києва» (К.: Кий) за формою є добре коментованим каталогом, а за змістом — концептуальним дослідженням того, як зміни в архітектурно–будівельних принципах призводять до зміни стилю життя людей, їхніх звичок, пріоритетів та культурних запитів. Наведу лише один із висновків автора: коли на початку ХХ століття кияни масово почали вчитися грати на піаніно (і відповідно стрімко зросла кількість освітніх музичних послуг та відкрилося чимало магазинів з продажу інструментів та нот) — це було зумовлене модою знімати умебльовані квартири, а до стандартного набору меблів неодмінно входило фортепіано.

Цього року маємо нову книжку Дмитра Малакова «У Києві 50–х» (К.: Варто, 288 с. ). Підзаголовок точно окреслює жанр: «Фотонарис про життя та побут пересічних киян». Вона добре впізнавана — тут усі «фірмові» принади автора: інтригуючі «подорожі» світлинами з несподіваним відчитуванням символів минулого. Проте авторське письмо засвідчує помітне зростання літературної майстерності: тепер тут майже немає зайвих слів, і всі — на своїх місцях.

Описувана у книжці «історія повсякдення» віддалена від нашого буття приблизно на два покоління, але в деякі реалії, зафіксовані фотооб’єктивом, нинішньому українцеві повірити важко. Наприклад у те, що повсюдною «малою архітектурною формою» в Києві початку 1950–х були склади дрів та вугілля — газу, аби варити їсти та опалювати приміщення, ще не було. Чи така деталька з «іншої опери»: під час укладання шлюбу молодята не прослуховували традиційну мелодію, бо «марш Мендельсона тодішня молодь чула тільки в художньому кінофільмі «Падіння Берліна», де ця урочиста мелодія супроводжує сцену шлюбу Гітлера і Єви Браун».

Війна закінчилася, проте Німеччина й далі впливала на столичне життя–буття. «Завод «Арсенал» був перепрофільований на випуск оптико–механічної продукції на обладнанні всесвітньо відомої фірми «Карл Цейсс», вивезеному по репараціях з переможеної Німеччини. Отож у Києві розпочато виробництво фотоапаратів «Київ». Мотозавод на обладнанні фірми «Вандерер» став випускати мопеди «Киянин», потім перейшли на виробництво мотоциклів». А першою приміською електричкою, що пішла за маршрутом Київ—Боярка, став трофейний електропоїзд Берлінської міської залізниці.

Підбірка фотоілюстрацій та коментарів демонструє, як мало дбали правителі власне про побут киян. Приміром, «при Сталіні» в столиці України діяв один (!) молочний магазин (а решту молока кияни купували на базарі)». Водночас керівники ретельно стежили за тим, аби зовнішні ознаки добробуту громадян виглядали незгірш від західних. Так, «вражаючий візит Микити Хрущова до Сполучених Штатів Америки 1959 року започаткував новації в міському житті Києва: з’явилися їдальні та магазини самообслуговування, міський громадський транспорт без кондуктора, вуличні автомати з продажу газованої води; соки і навіть шампанське — на розлив у «гастрономах». Так само позитивно позначалися на городянах і візити високих іноземних гостей до Києва. Як–от приїзд тодішнього югославського вождя: «Тіто прибув до Одеси морем, а звідти до Києва — залізницею. Причому вперше на Південно–Західній залізниці в якості локомотива використали не паровоз, а тепловоз... Цей візит позначився випічкою української паляниці на хлібозаводах, розміткою вулиць переходами «зебра» та жовтою роздільною смугою. Так ми наближались до загальнолюдських норм життя». Утім це вже якраз упізнаваний перебіг подій: Евро–2012 і вже, і ще поліпшить сучасну інфраструктуру.

Деякі уміщені в книзі фотографії просто гіпнотизують. Наприклад, у самісінькому центрі — де нині центральний вхід до метро «Хрещатик» — колись красувалася монументальна Дошка пошани. А будівля Держтелерадіо, яка тепер ховається у дворі, раніше стояла просто на червоній лінії того ж таки Хрещатика. Або ось там–таки бачимо «нульовий цикл» будівництва київської мерії: ніби вирваний зуб на місці, без демонстрації котрого майже не обходяться нинішні теленовини.

До речі, гортання книжки часом нагадує, що сьогоднішнє нове — це трохи призабуте старе. Кілька років тому багато писали–знімали про «новітню» форму промоції книжки: письменники за прилавком. А виявляється, у 1950–ті практикувалася регулярна виїзна книжкова торгівля на Хрещатику, де автори так само продавали–підписували свої твори.

З війни Київ вийшов руїною: «Знищено 42,5% житлового фонду та близько 80% громадських будівель, лише в районі Хрещатика зруйновано дев’ять кварталів загальною площею 63 гектари... Чисельність киян скоротилася з 930 тисяч перед війною до 470 тисяч по її завершенні». Відновлення столиці відбувалося неабиякими темпами, на будівництві широко використовувалася праця німецьких військовополонених. Тож не дивно, що світлини початку й кінця 1950–х часом різняться так, ніби їх зроблено у різних містах.

Попри те, що «за радянської доби життя було... ідеологізовано категоричним, нав’язливо однозначним... і все це було міцно встромлено в свідомість народу», — і зовні, і всередині якість побуту швидко змінювалася. Київ оживав, одужував — і то швидко. На кінець 1959–го тут уже мешкало людей більше, ніж до війни, і майже утричі більше, ніж по вигнанні німців — 1 мільйон 43 тисячі. Це вже мегаполіс, який не може існувати у самих адміністративно–виробничих координатах — без розваг та культурного відпочинку. 1957 року на Труханів острів перекинули Парковий міст, який забезпечував зручний зв’язок із Центральним пляжем, куди раніше діставалися човнами й маленькими пароплавчиками, «лаптями». Того ж року у Києві відбувся 1–й огляд італійської моди. Наприкінці книжки уміщено добірку замальовок Георгія Малакова, старшого брата нашого автора, де зображено чисельні модні типажі тогочасних киянок і киян.

Про війну тут уже ніщо не нагадує...

Костянтин Родик