Протягом останнього десятиліття в шанувальників сучукрліту склалося переконання, що саме німецький ринок з-поміж інших західноєвропейських є найбільш зацікавленим у наших авторах. Український читач часто-густо уявляє з інтерв’ю і статей, що Юрій Андрухович, Сергій Жадан чи й Любко Дереш – визнані величини та моральні авторитети для місцевої публіки.

Що ж маємо насправді? Пошук у провідному книжковому інтернет-магазині «Амазон» дає змогу виявити, що, хоча Андруховича легко знайти й англійською та французькою (щоправда, книжки невиправдано дорогі – близько €50), а за ті самі півсотні можна придбати й французький переклад «Культа» Любка Дереша, різноманітність німецьких перекладів все-таки більша. Поки що тільки для німецькомовних читачів доступний чи не весь корпус текстів Сергія Жадана, як і останній роман Оксани Забужко. Українських авторів справді ніде не перекладають так охоче, як тут; відповідно їх запрошують і літературні фестивалі, і видавництва для промоційних турів. Однак, по-перше, поки що інтерес практично зводиться до кількох сучасних авторів. По-друге, доступність виданих книжок, вочевидь, обмежена тільки інтернет-магазинами і фестивальними розпродажами.

ВІРТУАЛЬНІ КНИЖКИ

В одній із найбільших мережевих книгарень «Талія» в Гамбурзі з українських книжок німецькою не вдається знайти нічого. Щоправда, збірку есеїв Андруховича та його роман «Дванадцять обручів» можна замовити поштою, повідомляє мені персонал. Для решти авторів немає навіть цієї опції, хоча сайт книгарні пропонує замовити і їхні книжки.

Можливо, маркетингова політика комерційної мережі спотворює картину? Топ-10 іноземних бестселерів у «Талії» складається виключно з американських суперрозкручених новинок і лауреатів престижних премій або ж відверто масових книжок. Іду до студентської книгарні «Гайнріх Гайне» поряд із гамбурзьким кампусом. Тут справді краща ситуація: персонал упізнає імена кількох письменників і пропонує зробити замовлення одразу. Щоправда, і в цій великій крамниці, де, здавалося б, має бути чималий попит з боку студентів-славістів та просто зацікавлених, потримати українську книжку в руках не вийшло.

Повторюю експеримент у Бонні, за 450 км, і в іншій частині країни. Події розвиваються за майже тим самим сценарієм: «Талія» радить замовити твори українських авторів, як і ще одна велика книгарня «Був’є». Це не дивує, адже обидві мережі мають спільне постачання. У «Вітч і Берендт», що має репутацію незалежної і популярної поміж студентів, мені майже пощастило: продавець упізнав ім’я Андруховича й навіть показав полицю, де колись стояли його книжки. Однак нині їх можна так само тільки замовити поштою, як і інші переклади з української.

За дев’ять місяців у Німеччині я так і не бачив «у плоті й крові» жодного видання українського автора.

НА ХВИЛІ УСПІХУ

У видавництві «Зуркамп», що випускає більшість наших авторів у Німеччині, кажуть, що українцям не варто нарікати. «Про популярність не йдеться, бо ще 14 років тому української літератури на німецькому книжковому ринку як такої не було. Складна ситуація у книгарнях може бути пов’язана з потоком новинок, – каже редактор Катаріна Раабе. – Ми маємо гігантське виробництво, тож тут ідеться про брак місця, бо полиці в книгарнях займають найсвіжіші новинки. Нещодавно видали прозовий дебют Сергія Жадана «Біґ Мак», і він має бути доступний у продажу».

Чи забезпечує видавництво належну промоційну підтримку цим книжкам? «Якщо літератори володіють німецькою, ми влаштовуємо їхні тури, спільні дискусії з організаціями, що підтримують Східну Європу, на культурні, культурно-політичні, геополітичні й «геопоетичні» теми, – розповідає пані Раабе. – Приміром, велика партійна фундація Фрідріха Еберта, пов’язана із СДПН, давала українським письменникам змогу звернутися до німецької аудиторії. Наша книжкова промоція – така собі суміш типових літературних вечорів чи книжкових презентацій у фестивальному форматі й вечорів-концертів із музичними гуртами. Політичний контекст відіграє велику роль у популяризації цих авторів. В Україні відбуваються драматичні політичні процеси, і в таких письменників, як вони, публіка хоче знайти оцінку й пояснення ситуації в їхніх країнах. Крім того, ми маємо досвід співпраці з критиками, пояснюємо їм місцеві тонкощі».

Пані Раабе ділиться секретом успіху іноземної книжки поміж німецької аудиторії. «Вона повинна мати не тільки літературну цінність, а й щось таке, чого читач іще не знає з французьких чи німецьких творів. Мусить бути в ній і щось транснаціональне; якщо книжка містить забагато регіоналізму, наприклад, заскладну, сповнену діалектизмів мову, все це, звісно, втратиться під час перекладу».

Хоча розголос про українських авторів годі порівняти з найпопулярнішими серед німців слов’янськими літературами: російською класичною і молодою польською, що наступає їй на п’яти завдяки євроінтеграції і відсутності РФ у цьому процесі, пані Раабе вважає, що Україні вдалося зробити невеличкий прорив на німецький ринок. «Українська хвиля» сягнула кульмінації в 2004–2005 роках під час і після Помаранчевої революції, хоч і до неї ці автори були знані в нашому видавництві. Цьому сприяла й поява молодих обдарованих перекладачів. Таким чином українська література здобула непропорційно швидкий і значний успіх. Разом із тим не можу сказати, що популярність цих авторів вийшла поза вузьке коло».

ЕКЗОТИКА ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

Але не треба впадати у відчай. Адже в Німеччині поширюється свідомість того, що українська література і взагалі культура самостійні, вважає професор-славіст із Гамбурзького університету Роберт Годель. І це, на його думку, цілком вкладається в тенденцію популяризації творів з Південно-Східної Європи. «Я бачу зростання в Німеччині популярності тематики периферії та міграції. Виникає попит на книжки про те, що таке батьківщина, що таке коріння, що таке рідна мова. Ця тематика присутня в багатьох авторів насамперед із Балканського регіону, таких як Давид Альбахарі, Александар Гемон, Дубравка Уґрешич. Для молодої публіки дедалі важливішими стають питання, що таке національна мова і яке її місце в сучасному світі (на тлі засилля англійської ця проблема хвилює й німців). Дуже гострим для молоді є питання, що таке Європа взагалі».

Пан Годель говорить про значний інтерес насамперед до польської та балканських літератур у Німеччині. Найбільшої популярності зажили письменники, які з’явилися на тлі національних конфліктів у країнах колишньої Югославії. «Щодо польської літератури, то там є дуже цікавий феномен, – каже професор. – Якщо раніше перекладалося те, що було пов’язане з холодною війною, що, в принципі, підтримувало політичні зміни в Польщі, то останнім часом виринула тематика того, що називається польською «креси». Найвідоміший із цих авторів – Анджей Стасюк, також відносно недавно переклали автора старшої генерації Зиґмунта Гаупта. Згаданий феномен тісно пов’язаний з українською літературою, з досвідом спільного життя на Галичині поляків та українців. Думаю, що значною мірою в це явище вписується й Андрухович, воно підігріває інтерес і до Дереша з Жаданом.

У болгарській літературі є така цікава паралель до названих українських авторів – Ґеорґі Ґосподинов. З одного боку, всі вони – і Стасюк, і Ґосподинов, і Андрухович – дуже специфічно ставляться до західного світу, але не є націоналістами. Тобто пишуть з погляду глобалізованої, урбанної людини. А з іншого – у них є щось дуже локальне, що приваблює і є практично екзотикою для Заходу. Якась автентичність життя і дуже критичне сприйняття західної цивілізації, але не тому, що вони залишилися комуністами; у цій критиці письменники радше сходяться з нашими радикальними студентами чи «зеленими» партіями.

Така література популярна саме тому, що є локальною, але без контексту «кров і нація». Стасюк, наприклад, тематизує історію українського народу в Польщі, те, що сталося після Другої світової війни, а Токарчук – історію польських німців. Маємо глобалізовані теми з локальним колоритом. Це приблизно те саме, що робить у кіно сербсько-боснійський режисер Емір Кустуріца – людина, яка працює цілком сучасними методами, на вершині свого ремесла, але водночас заглиблюється у щось цілком локальне. Недарма в Німеччині нині такий відомий циганський оркестр Бобана Марковича, музика водночас популярна і високодуховна». Інтерес до балканської і ширше східноєвропейської музики та кінематографа, на думку професора, віддзеркалює й зацікавлення малознаними досі літературами зі Сходу.

«Такі класики, як Леся Українка чи Іван Франко, теж присутні в Німеччині, хоч і знають їх у вузькому колі читачів. Популярності міг би зажити й Василь Симоненко, який мені особисто подобається, – його варто було б перекласти, це дуже красиві вірші», – каже експерт.

ДЕРЖАВНЕ ІГНОРУВАННЯ

Проблема перекладу надзвичайно актуальна. Професор Годель зауважує, що хоч українським авторам переважно й щастить на інтерпретаторів, проте багато письменників у перекладі дуже спотворені. «Читаєш – інший стиль, інша мова. Я вважаю, якщо держава зацікавлена в просуванні автора, то має займатися питанням, як оплачується робота перекладачів. Вони змушені дуже швидко працювати, грошей за це отримують мало, тому роблять усе, що можуть, але часто виходить не дуже. Останнім часом рівень перекладів загалом поліпшився, з’явилося усвідомлення того, наскільки вони важливі. На мою думку, ринок, особливо якщо йдеться про художню літературу, не може донести найкращі тексти до читача. Зразком для наслідування тут є поляки, які роблять дуже багато для популяризації своєї літератури в Німеччині через Інститут книжки та консульство. Нещодавно активно і вельми успішно почали просувати власну культуру в нас словенці. Може, через те, що провідні сучасні автори не є ані націоналістами, ані інтернаціоналістами і їх важко якось політично «використати», немає певного попиту на них із боку держави. Але я вважаю, що завдання останньої, а також культурних діячів полягає в тому, щоб якомога ширші кола могли дізнатися про цих письменників». Останнім часом кошти на переклади зі слов’янських літератур почав виділяти і Європейський Союз.

Цікавий аспект: українська культурна політика, а точніше її відсутність, практично аналогічна байдужості, з якою до популяризації своєї культури за кордоном ставиться сучасна Росія. Проте її літературу німці знають незрівнянно краще. «Я не бачу жодних інституцій, які просували б сучасних російських авторів, досі цього не було, тим більше якщо йдеться про таких письменників, як Віктор Пєлєвін та Владімір Сорокін. Їхня література залишається дуже популярною в Німеччині, й потрібно розмежовувати так звану світову – російських класиків – і переклади нових імен. Перекладають здебільшого те, що є значним у самій Росії».

Успіх удома є ключовим чинником для видання за кордоном. Хоча є й автори, які не були визнаними в себе на батьківщині, проте повертаються додому зірками, як-от ті ж таки Уґрешич, Гемон чи боснієць Джевад Карагасан.

«Література – це політизоване поле, – каже експерт про політичний фактор у популярності того чи іншого письменства. – Політичний дискурс у ній, певна річ, присутній. Звичайно, завжди є питання «хто залишиться?». Але те, що актуальне в якомусь моменті, існує повсякчас. Я не говорю про якість, це інша розмова. Інколи в сучасній літературі дуже важко класифікувати поширені дискурси, тоді ми розуміємо те, що в ній відбувається, вже заднім числом».

Проте ситуація з українською літературою, схоже, зрозуміла. Вона представлена в Німеччині й доступна для тамтешнього читача. Однак, щоб отримати цей доступ, потрібно виявити цікавість і активність, докласти певних зусиль, що пересічний читач рідко робить. Інакше кажучи, немає комерційної промоції українських творів; вони не «нав’язуються» з топів бестселерів і привабливих вітрин. Цей факт заздалегідь визначає їхню аудиторію, що складається переважно зі студентів і небайдужих. Ситуація дзеркальна до внутрішньоукраїнської, а це, ймовірно, є свідченням хибності поширеного міфу про те, що література може бути популярною за кордоном, не посідаючи центрального місця у власній країні. Письменство у своїй соціальній функції, як бачимо, цілком залежить від політики, і місце української літератури в Європі відображає характер євроінтеграції нашої країни: вона є, і водночас її непросто розгледіти неозброєним оком.

ТОП-10

Продажі перекладної літератури з книгарні «Талія»

1. David Nicholls, «One Day».

2. Chris Cleave, «The Other Hand».

3. Tom Rachman, «The Imperfectionists».

4. Sarah Rayner, «One Moment, One Morning».

5. Barney Stinson, «The Playbook».

6. Sarah Rose, «For All the Tea in China».

7. Jonathan Safran Foer, «Eating Animals».

8. Colm Toibin, «Brooklyn».

9. Gretchen Rubin, «The Happiness Project».

10.Marian Keyes, «The Brightest Star in the Sky»

Роман Горбик