Для хронічного читача нова книжка Яна Валетова «Путь Проклятого» (К.: Альтерпрес, 374 с. ) — як порція алкоголю, якої завжди мало. Її головна вада зосереджена у трьох словах на останній сторінці: «Кінець другої книги». Завершення роману–трилогії доведеться чекати принаймні до зими.

Про першу частину «Проклятого» ми писали торік (див. «УМ» від 24.04.2010) і вже тоді дійшли висновку, що письменник міцно став на шлях Дена Брауна: творення крутого криптоісторичного бойовика. Й на відміну від усіх інших вітчизняних літераторів, хто свідомо чи ні має американського автора за взірець, Ян Валетов фактично зрівнявся з ним у головному — у безоглядно сміливих стосунках з Історією. Темою його трилогії, нагадаю, є дослідження гіпотези про те, що «зрада» Юди насправді була спланованою спецоперацією прикриття, розробленою Марією Магдалиною і затвердженою Ісусом. Вони не сумнівалися, що їм повірять — не лише через харизму Ієшуа (так його іменують у нашій книжці), а й через специфічний спосіб висловлюватися: «По выражению его лица никогда нельзя было определить, говорит он серьезно или шутит». Як і розраховували організатори таємного плану, фанатичні прихильники одразу підхопили версію про Юдину «зраду», а пізніше церква канонізувала саме такий виклад історії. «Правду очень легко объявить ложью, особенно, если успеть сказать первым», — розмірковує про цей механізм один із персонажів роману.

Контрапункт розповіді — «зрада» історика Йосифа Флавія єврейському народові. Ясна річ, Йосиф та Юда зустрічалися та лишили по собі спогади, віднайдені лише тепер. Ці рукописи і є спусковим гачком сюжету. Церква аж ніяк не зацікавлена у перегляді канону, тому ладна за будь–яку ціну вирвати їх із рук археологів. Фабула роману — полювання секретного церковного спецназу за ізраїльським професором радянського походження, який знаходить рукопис Юди під час розкопок давньої фортеці Мецада в Юдейській пустелі. Свідками стають його асистентка та український тележурналіст, племінник професора, що саме приїхав до нього погостювати. У перебігу нічного нападу добре озброєного загону невідомих на табір експедиції лише їм трьом удалося втекти.

Найманці починають переслідувати втікачів, і тут раптом виявляється, що відомий у світі археолог — не така уже безнадійно цивільна людина. Після еміграції з СРСР на історичну батьківщину він устиг послужити в ізраїльському війську, і то неабияк, а діставши звання капітана розвідки. І хоч відтоді минуло понад двадцять років, навички лишилися. Маючи під орудою лише хлопця, дівчину та щасливий випадок, він відбиває кілька нападів своїх переслідувачів.

Гонитву за професорською групою (точніше, за рукописом Юди, який вони встигли прихопити з місця розкопок) змальовано у найліпших традиціях екшену. Коли стрімкий рух оповіді раптом переривається, читач відчуває майже фізичну полегшу, як ото один з персонажів: «Это было прекрасно — ничего не делать, слушать, как за мутным стеклом стучит по крыше пристройки дождь, спать, когда захочется и сколько захочется и никуда — НИКУДА — не спешить».

Утім бойовикова складова роману за всієї своєї карколомної динаміки, візуальної виразності і привабливості є лише тим, чим є операційна система в комп’ютері: дозволяє здійснювати пошук. Для Яна Валетова це пошук відповіді на питання, яке місце минуле посідає в теперішньому і як реально впливає на наше майбутнє. Так само, до речі, і у творах Дена Брауна — обидва письменники вважають, що «История — это то, во что человек верит», й обидва ототожнюють себе з тими, «кто умеет глядеть через время».

Отже, стрімкий лет нинішніх подій весь час перемежовується картинами з римсько–юдейської та середньовічної католицької історії (проте і тут не бракує екстріму). І дуже часто виникають дивовижні паралелі між способом мислення, ієрархією цінностей та поведінкою людей давніх цивілізацій та наших сучасників. Власне, автор досліджує «роботоздатність» певної символіки, яка впливає на людину, незважаючи на календар.

Герої Яна Валетова розв’язують менше семіотичних головоломок, ніж персонажі Дена Брауна (хоч і вони тут є). Цих авторів більше зближує інше: фактичним персонажем і першого, і другого є Гра як найдавніший спосіб людського реагування на світ. Та й самі їхні романи нагадують складний багаторівневий квест, що перетворює читача на співучасника.

Знаючи письменницьку схильність Валетова до несподіваних розв’язок в ендшпілі, годі робити остаточні висновки щодо цілісної умоглядної концепції «Проклятого» — мусимо дочекатися завершення трилогії (точніше сказати — третьої частини одного роману). На цьому читацькому етапі можливі хіба обережні припущення. Один із прогнозів таки озвучу. Ян Валетов добре зарекомендував себе жанровим експериментатором: у нього вже є і політичний трилер, і антиутопія, і криптоісторія. Й у кожній з попередніх книжок він усе ближче підходить до теми пристрасті та кохання. Тож не буде дивиною, коли по закінченні «Проклятого» він «несподівано» запропонує читачеві бурхливу love story, де «кровь их кипела при виде друг друга».

Костянтин Родик