Мовляв, студії з давньої української літератури доступні хіба високочолим представникам академічних кіл, а пересічному читачеві воно не зрозуміло, та й ні до чого…

Добре це чи погано – питання суперечливе, адже, можливо, має бути в культурному просторі щось таке недоторканне й недоступне для активного наступу попси просто тому, що попса не має про це «щось» жодного уявлення. Наприклад, наукове опрацювання філософської спадщини Григорія Сковороди. З іншого боку, чи не обділяємо ми пересічного українця, позбавляючи його можливості інтелектуального діалогу про цю спадщину чи бодай про життєвий шлях мандрівного філософа, водночас змушуючи сотні тисяч українських школярів писати в межах зовнішнього незалежного оцінювання твори на тему «сродної праці»? Як на мене, то нова книжка Леоніда Ушкалова «Від бароко до постмодерну» є прикладом оптимального поєднання складного матеріалу та викладу доступною, живою мовою, що може зацікавити якнайширші читацькі кола.

Зрештою, автор ішов до цього синтезу цілком природнім шляхом, поєднуючи глибокі наукові студії із невимушеними, майже художніми наративами. Здається, «полегшення» стилю є наразі свідомою настановою професора Ушкалова, тому одним із «найскладніших» есеїв збірки «Від бароко до постмодерну», вочевидь, стане перший, присвячений життєвій драмі Мелетія Смотрицького, одного з чільних релігійних діячів українського бароко. Цей, направду, не новий сюжет вітчизняної історії, котрий ілюструє боротьбу «Русі з Руссю», можна відчитувати нескінченно, адже йдеться тут не лише про конфлікт віровизнання в конкретну історичну добу, а про одвічне людське роздвоєння. Відтак ексклюзивізм Смотрицького-католика, котрий вдається до темпераментного самознищення – засудження діяльності Смотрицького-православного – автор зіставляє з фанатичним відреченням від свого минулого діячів Червоного ренесансу 1920‑х років (скажімо, війною Миколи Хвильового проти «хвильовізму»). Безперечно, паралелей до подібної колізії можна відшукати безліч і в наші дні…

Вражає за охопленим матеріалом стаття «Сковорода та Біблія», вибудувана як своєрідний діалог із незабутнім Юрієм Шевельовим: у суто науковому плані з його розвідкою «Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди», а в особистому – як спроба довести, насамперед самому собі, можливість здійснити нездійсненне, тобто відстежити всі біблійні посилання в текстах філософа. Отож, у відомих на сьогодні автентичних текстах Сковороди професорові Ушкалову вдалося віднайти «2870 точних біблійних цитат, 1336 неточних цитат, 1164 парафрази, а також 1623 алюзії та ремінісценції, загалом – 6993 одиниці». Звісно, майже детективні розшуки цитат, дослідження змін у їх синтаксичній структурі, розмаїття контамінацій тощо для нефахівця цікаві не самі собою, а як ілюстрація своєрідного способу світосприйняття Григорія Сковороди, котрий, власне, мислив Святим Письмом.

Утім, є в збірці й розвідки іншого плану, зокрема спроба відповісти на запитання «Чим були гроші для Григорія Сковороди?» – не надто популярний аспект дослідження життєвого шляху мандрівного філософа, котрому «ідеал Христової бідності не заважав… любити вишукані вина (токайські та скопельські), пити вранці чай із лимоном, ласувати сиром пармезаном, мати кишеньковий годинник лондонської фірми «Barwingten», флейтузу зі слонової кістки тощо». З дражливою ситуацією Леонід Ушкалов справляється досить елегантно й по‑науковому стримано – власне, як і в випадку з розглядом «Бароко сексуального», представленого, наприклад, сороміцькими піснями чи уривками з барокових пенітенціаліїв із переліком гріхів зі статевої сфери. Власне, йдучи за аналогією до нещодавно виданого українською мовою дослідження француза Робера Мюшамбле, цей розділ міг би стати засновком праці «Оргазм та Україна».

Так само доволі несподіване коло фактів пов´язане з постаттю Тараса Шевченка: у збірці можна знайти фрагменти майбутньої, умовно кажучи, «Шевченківської енциклопедії» Леоніда Ушкалова, котра складатиметься з близько 800 коротких статей, що на матеріалі художніх текстів та щоденника, спогадів, малярських творів розкриватимуть ставлення Шевченка, приміром, до азартних ігор. Чи до балету, блондинок, брюнеток, егоїзму, ексцентричності, ніжності, фантастики, фіолетового кольору й такого іншого. Саме тут доречно буде згадати про постмодерн, якого насправді не так багато в збірці, принаймні, на рівні персоналій, а проте виразно відчутно, що автор повсякчас тримає в голові весь обшир сучасного культурного життя, реагуючи на його виклики й провадячи полеміку у власний спосіб. Скажімо, такою відповіддю на попередні версії інтерпретації творчості та створення образу Тараса Шевченка є власна стратегія Леоніда Ушкалова – змалювання постаті генія «без купюр», постаті яскравої та багатогранної.

Власне кажучи, збірка засвідчує, що її автор справді бачить українську літературу цілісно – від бароко до постмодерну (окрім згаданих, у книжці містяться ще досить ґрунтовні розвідки про Квітку-Основ´яненка, Тичину й Рильського, спроба погляду на галицьку літературу крізь призму літератури слобідської тощо), а головне – вміє про неї цікаво розповісти. Не даремно одне з улюблених запитань до професора Ушкалова – чи не збирається він написати комплексну історію української літератури. Адже можна лише мріяти про подібний текст – історію літератури, від якої не засинали б учні навіть на останніх партах, для якої не було б табуйованих тем і «табеля про ранги» українських письменників, словом, історії, котра викликала б інтерес.   

Леонід Ушкалов. Від бароко до постмодерну. – К. : Грані-Т, 2011.

Тетяна Трофименко