Тому ім’я Наталії Іваничук тримаю у полі зору ще з часів її перекладу «Галицьких історій» Леопольда фон Захер-Мазоха. На сьогодні у творчому доробку Наталії Іваничук – 45 книжок. Вона перекладає з німецької (скажімо, Бодо Шефера), з норвезької (Юстейна Гордера, такі його бестселери, як «Замок у Піренеях», «Світ Софії», «Помаранчева дівчинка», а також Генріка Ібсена, Карі Ербек, Веру Генріксен, Рольфа Якобсена, Бйорстьєрне Б’єрнсона та інших), зі шведської Альфреда Єнсена, Югана Барґума, книжки про мумі-тролів Туве Янсон; з російської (блискучий переклад «Робінзона і тринадцяти жадностей» Григорія Остера)… Моя увага до перекладів Наталії Іваничук іде ще й від певного збігу у смаках – любові до скандинавської літератури, «дорослої» та дитячої. Тим більше, що переклади робить знавець мови, яка прискіпливо та уважно працює зі словом, відчуває такі тонкі речі, скажімо, як відмінність між малоужитковою та штучною лексикою…

- Наталіє Романівно, ви обмовились, що цього року маєте перекласти чотири книжки. Це ж працювати з ранку до вечора, не відходячи від комп’ютера. А ще ж маєте пари в університеті, де викладаєте норвезьку мову, і то часом по чотири на день. І як з тим усім дати раду? Як вам вдається робити те, що хочете?

- Працювати інакше, ніж з ранку до вечора, не вдається майже ніколи. Якби моя воля, я б залюбки сиділа у своїх перекладах і не витрачала дорогоцінного часу на заробляння грошей. Статус викладача університету, та ще й нашого університету, дуже почесний, та яка ж мізерна платня! Але я люблю своїх студентів і не можу без них обійтися. Водночас і з творчої праці не прожити… Замкнене коло! Тому доводиться жорстко організовувати свій час, якщо треба, «стискати» пари до розумного максимуму, бо більше чотирьох на день не витримують мої голосові зв’язки. Аби подовжити день, встаю о шостій ранку – мені не важко, я жайворонок. Мушу обов’язково сісти за комп’ютер зранку, тоді можу й до вечора просидіти. Та, не дай Боже, щось переб’є мені вироблений режим, і зранку попрацювати не вдасться – пиши, пропав день… Тому я люблю університетські заняття у другу зміну – можна встигнути щось зробити до «роботи»…

- Як читач вважаю, що хороший переклад художнього твору – це коли зі сторінок чую аромат мови оригіналу і водночас – мови перекладу. Наскільки вільно може почуватися перекладач у тексті автора, щоб досягти бажаного результату?

– Найважливіше і водночас найтяжче влитися, вплестися в автора та його стиль. Ще донедавна я практикувала, можливо, дивну для когось методу: перекладала 10 сторінок зсередини тексту. Це допомагало «зловити» специфіку автора. А потім бралася до роботи від початку, не беручи до уваги вже перекладений кавалок. Хоч перекладач і є співавтором оригінального твору, авторських вольностей він собі дозволити не може, хоч іноді й дуже кортить. Надто, коли оригінальний текст слабенький… Величезна небезпека для перекладача – сплутати адекватність з буквалізмом. Цим грішать чимало початківців – від браку досвіду, але й метри нерідко, щоправда, з переконання, вважаючи, що переклад ні на йоту не має права відійти від авторського тексту – і в лексиці, і в синтаксисі. 

– Як ви вибираєте книжки для перекладу? За особистими уподобаннями чи на замовлення видавців? Скільки треба перегорнути сторінок, аби натрапити на «свою» книжку?

- Найсолодше працюється з книжкою, яку обрала сама. Так здебільшого й буває. Але є замовлення від видавництв. Досі мені не траплялася «нелюба» книжка. Були цікавіші, були менш цікаві… Кнута Гамсуна і Тар’єя Весоса я пам’ятала зі шкільних років (читала в російських перекладах), то з ними мук вибору не мала. Віддавна знала, що хочу їх перекласти. Буває випадковий вибір. Потрапила до рук книжка незнайомого мені норвезького автора Кетіля Бйорнстада (він насамперед відомий у Норвегії композитор; написав, до речі, музику до фільму «Самотність у мережі» за твором польського письменника Януша Леона Вишневського), і я відразу закохалася у нього. Головний герой його дилогії – музика! Дуже хочу перекласти, вже маю видавця, ось тільки часу не маю… Видавництво «Нора-Друк» замовило переклад детективу, який би я сама обрала. Ось тут довелося перечитати кілька книжок, доки одна таки сподобалася – а це майже дві тисячі сторінок…

– Чи випадково ви свого часу зацікавились шведською, норвезькою, данською мовами? Чула, що на ваш вибір мала вплив думка Ніни Бічуї.

- Цього разу пані Ніна мене, певно, «випише з метрики». Вона вже проситься: «Не кажи, що то я винна, що ти скандинавіст…». Я добре знала німецьку на першому курсі, тому мені було трохи нудно. Це як першокласник, який прийшов до школи, вміючи читати, писати й рахувати, а йому кажуть палички малювати… Мій викладач Богдан Максимчук порадив самотужки взятися до інших мов. Ніна Бічуя, знаючи мою любов до північноєвропейської літератури, нарадила скандинавські, а в домашній бібліотеці іншої моєї викладачки, Тетяни Комарницької, я натрапила на самовчитель норвезької мови. Ось так кілька чинників привели мене до норвезької мови. Випадковість…

- Це правда, що вам у студентські роки довелося почути від університетського професора, що ви займаєте чуже місце?

– Правда. На третьому курсі я мала необережність вийти заміж і народити сина Данила. Професор Богдан Задорожний був дуже засмучений, бо молодих мам-студенток вважав людьми, втраченими для науки й суспільства. Якось на парі вліпив мені трояка й накричав, що з мене ніколи не буде спеціаліста й що я займаю чиєсь місце. Ліпше б він цього не казав! Чи, навпаки, добре, що він так сказав. Я дуже роззлостилася і, щоб довести професорові, що люди з мене таки будуть, досягла всього того, чого на нині досягла. Ми з професором потім стали добрими друзями, і він не раз казав, який щасливий, що помилився… Я час від часу писала йому листи-звіти учениці вчителеві. Останній – незадовго до його смерті. Він відписав мені нетвердою рукою, і його остання похвала була понад усі похвали…

- Чому держава не має жодного державного фонду для фінансування перекладів української літератури мовами світу?

– Бо культура в нашій державі на останньому місці. Влада так заклопотана тим, аби втриматися при владі, що до культури їй байдуже. Такі фонди є майже в кожній країні світу. В Україні ми маємо приватний фонд «Open Ukraine», який намагається виконувати такі ж функції, тобто популяризувати українську літературу й підтримувати переклади з української мови за кордоном. Але йому бракує потуги. Важливо, щоб це таки була державна структура…

- Ви кілька років працювали у посольстві України у Фінляндії – як аташе з питань культури та освіти. Чим Україна перш за все цікава Фінляндії: літературою, театром, танцями, співами?.. Фіни багато читають, але українську літературу фінською майже не перекладають, чому?

- Це дивовижно, як масово читають фіни! Від маленьких діток – до людей похилого віку. У публічних бібліотеках щодня аншлаг! Гадаю, українська література їм також була б цікавою, але страшне слово «комерція» ставить майже непереборні перешкоди. Видавці бояться ризику, літературна Україна (та й не тільки літературна) для них «терра інкогніта». Хоча в Фінляндії набагато кращі справи з перекладачами з української, аніж, скажімо, у Норвегії. Я особисто знаю двох з чудовим володінням і відчуттям нашої мови. Один з них, Ееро Балк, вже дуже багато років тому переклав «Перверзію» Юрія Андруховича, книжка, на жаль, не пішла…

Фіни – театрали. Складається враження, що грають усі! Поряд з численними професійними театрами дуже багато аматорських. Очевидно, тому мали шалений успіх гастролі Жолдака. Літній театр у Тампере ломився від глядачів, навіть президент Фінляндії Тар’я Галонен була на двох виставах, сиділа на лаві десь третього ряду (не першого!).

- Чи доводиться вам у розмовах з батьком, відомим письменником Романом Іваничуком, захищати сучасну українську літературу?

– Захищати – це сильно сказано, сперечатися і обстоювати свою точку зору – так, частенько. Але це нормально. Ставлення до сучасної літератури і нового покоління письменників – це, насамперед, справа літературного смаку. Часто наші смаки з татом збігаються, а буває, що й ні.

- Чи вдалося вам облаштувати своє житло, свій побут настільки, аби не прагнути вже нічого кращого? Хто вам допомагає у домашніх справах?

– Прагнути кращого – це так властиво людині… Доброго багато не буває! Я нарешті сама собі господиня, збудували хату, посадили сад (дві яблуньки!), хлопці виросли, приблудилася собака й народила нам ще одну сторожиху. Ідилія! До повного щастя хочеться ще подорожей, більше, більше… Ніколи не буду сита пізнаванням світу! А в побуті допомагають усі, та найбільше мій чоловік Андрій. Він створює мені ідеальні умови для праці, уважний і врівноважений, завжди в доброму гуморі – а це багато чого варте. Хоч я дуже люблю «бавитися посудками», готувати щось цікавеньке, але й для нього кухня – звичне місце. Прибирання хати – не моя справа. Я мию посуд і перу – закладаю все в машини!

- Ваше сімейне оточення – суто чоловіче: батько, чоловік, двоє синів. Ким почуваєтеся вдома: жінкою, яка прагне усім допомогти-догодити; жінкою, захищеною з чотирьох сторін «кам’яними мурами»?..

- Жінкою, захищеною з чотирьох сторін «кам’яними мурами», яка прагне всім допомогти-догодити…

Галина Вдовиченко   

Фото: pohlyad.com