З легкої руки Умберто Еко автора цієї книжки в Італії називають «національним героєм». І не лише тому, що, видавши свій роман «Ґоморра», молодий журналіст Роберто Савіано автоматично отримав смерт­ний вирок від неаполітанської мафії, перебуваючи нині як автор «Сатанинських віршів» Салман Рушді під захистом уряду. І навіть не тому, що на захист автора виступили шість лауреатів Нобелівської премії, серед яких Михайло Горбачов і Орхан Памук. Просто кримінальний світ у романі Савіано, який вже розійшовся мільйонними накладами, описаний так, що всі наші уявлення про нього летять шкереберть.

Адже що донедавна ми знали про італійську злочинність? Змальована у безлічі екранізованих історій та белетристичних казках і легендах, грізна «коза ностра» багатьом уявлялась чи то великою кримінальною родиною, чи то таємничим орденом злодюг і вбивць, а чи просто добре налагодженою бандитською структурою. «Мафія безсмертна!» — гукав герой радянського фільму «Пригоди італійців у Росії», і ми схильні були йому вірити. Крім цього, романтичного флеру додавали «мафіозній» темі як тогочасні українські переклади в журналі «Всесвіт» роману «Хрещений батько» Маріо П’юзо, так і пізніша гангстерська кінокласика на кшталт «Обличчя зі шрамом», «Донні Браско» і «Таксиста». Але роман «Ґоморра» Роберто Савіано, по суті, розвінчує міф про благородних лицарів плаща і кинджала, якими сповнена історико–культурна пам’ять багатьох поколінь.

Річ у тім, що на відміну від вищезгаданих шаблонних зразків «злочинної» романтики — з бандитськими кодексами честі й законами кримінальної сім’ї, якими донедавна було захаращене західне кіно з літературою вкупі, — кримінальний світ зображений в «Ґоморрі» не надто героїчно. Ще й сама назва твору — ніщо інше, як сумна гра слів, адже «Ґоморра» — це одночасно і біблійське місто, на яке сьогодні схожий Неаполь, і, власне, «каморра» (так в Італії називають мафію). Так, злочинність у романі змальована у глобальних, вражаючих масштабах, і Неаполь виявляється суцільною чорною дірою в космосі транзитних оборудок, в якій у кліп ока зникають мегатонни нелегального вантажу — від китайського трикотажу і корейських наймитів до німецьких порнофільмів та американської зброї, навiть токсичнi відходи невідомого походження. Утім мета автора роману не менш масштабна. Крім неприхованої корупції, щоденних злочинів, підступів і вбивств, у романі «Ґоморра» йдеться про життя–буття цілої галереї типажів і розповідаються незвичайні, зворушливі історії, що й виявилось найбільш вразливим місцем для неаполітанської «камори», яка не змогла пробачити Са­віано розвінчання героїчного образу мафії.

Мало того, що автор «Ґоморри» вважає, що слово «каморра» вигадали поліцейські, але він ще й розкриває справжню натуру грізних мафіозі з несподівано буденного, ба навіть міщанського та бюрократичного нутра. І те, що члени кримінальних кланів у власній презентації на всіх рівнях сьогодні воліють вживати термін «Система», свідчить уже не про колишню романтику злодійської структури, а про добре налагоджений бізнесовий механізм. Таким чином, замовні вбивства і пограбування банків — усе це в минулому, а нинішня організація мафіозних угруповань в Італії має характер суто економічний, і вже не кодекс бандитської честі, а звичайнісінька діалектика бізнесу формує структуру будь–якого злочинного клану.

Не додають снаги мафіозній романтиці типажі героїв, змальованих у «Ґоморрі». Чесно кажучи, роман Роберто Савіано цікавий не розкриттям якихось надзвичайних фактів iз життя італійських злочинців усіх рангів і мастей, чи оприлюдненням невідомих імен. Та й навряд чи це було потрібно для документального репортажу, а також нарису про нелегальний бізнес і своєрідного дослідження про буденне життя мафії, чим по суті є роман «Ґоморра». «Живе» життя рядових і не дуже злочинців — ось що цікавило автора, який довгий час підробляв у нелегальному бізнесі, збираючи матеріал до своєї книжки. Тож Савіано спробував поглянути на мафію не лише як на безперечну виразку на тілі суспільства, а з точки зору людських стосунків. Як стають мафіозі? Чим живуть ці молоді хлопці, яким кримінальна сім’я стала за рідну родину? Вони одягаються, як герої «Кримінального чтива» Тарантіно, і сиплють цитатами з гангстерської кінокласики, що заміняє їм спілкування, а також слугує за фірмові «позивні», за якими вони впізнають «своїх». Знову–таки, саме кінематограф, по суті, загубив ідею роману «Ґоморра», представивши його у вигляді екзотичної мішанини історій з життя двох юних відчайдухів Джузепе і Ромео, які швендяють фільмом з автоматами Калашникова в руках. Але навряд чи це допоможе реабілітувати спаплюжений образ «каморри» у творі Роберто Савіано. Оскільки мафія, можливо, й безсмертна, але, як бачимо, винятково завдяки реанімації класичних її зразків у сьогоднішньому житті без правил.

Ігор Бондар–Терещенко