Чи коректно вдаватись до подібного? Хоча такі спроби у світовій літературній практиці побутують, усе ж, як на мене, не вельми шляхетно - дописувати за когось. Але то вже - як на чий розсуд.

Згадана спроба, попри всі видатки, прислужилася принаймні тим, що дає змогу, переступивши межі літе­ратури, вийти на суспільно-політичне поле, де розгорталася трагедія пожирання революцією своїх дітей. Ціле покоління не тільки безоглядно відданих революції, а й безпосередніх учасників її увійшло в історію як «розстріляне». Ознаки переродження замислів революції в морально етичному плані першими вловили письменники, серед котрих найпоказовіше в Україні - Микола Хвильовий, у Росії ж - Андрій Платонов (згадаймо хоча б його «Котлован»).

Цитую із «Вступної новели» Миколи Хвильового: «Сьогодні моє любиме число - 13. Отже, сьогодніш­ній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку».

Через сім літ - саме 13 травня 1933 року - вранці Хвильовий покликав до себе в гості Миколу Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дні­провського, Сенченка. І - далі ви знаєте про ту, але вже трагічну, «несподіванку» - вийшов у робочий кабінет і застрелився.

Можна б це назвати «рамкою» - є така конструкція в поезії, коли у вірші перша строфа повторюється як кінцева. Але не будемо бавитись у дефініції: Хвильовий - безоглядно вірний ідеї комунізму, її хорунжий - одним із перших небезпечно близько підійшов до розгадки краху саме української революції.

Як письменник Хвильовий формувався в перші пореволюційні роки, коли ще відлунювали «граматика бою і мова гармат», коли нарочито зне­важу­валися приписи граматики як назадництво (пам´ятаєте: «культуру предків ми звалюємо на смітник» чи «Пушкіна - з коробля сучасності»). Це роки панування Володимира Винниченка з його схильністю до сильного героя, всупереч анемічним розмазням, спородженим розніженою «степовою Елладою», за Маланюком. Звідтак зрозуміла тодішня мода на безжального супергероя, змодельованого Ніцше, котра вигулькнула й у Миколи Хвильового, на першопочатках ще підсвідомого, а далі все глибше усвідомлюваного протесту - розпачу супроти обивательщини, яка в´їхала на владні пагорби на раменах романтиків революції.

Цю лінію розпачу і розпаду намагався протягти аж у 60-ті XX ст. автор «Аглаї» як другу частину «Вальд­шнепів». Не обізнаний із усією твор­чістю Артема Сокола (може, це псев­донім), відтак не вдаватимусь до спект­рального аналізу. Скажу лише, що продовжувач часто втрачає інто­наційний ключ роману Хвильового, який послуговувався кіношним, уривчастим повістуванням, з досить від­чутною закваскою гротеску, в інколи відверто зневажливому поданні героїв.

Чи то Артем Сокіл намагається зекономити на зображувальних засобах, але він, по суті, перейшов на безпе­рервні монологи та діалоги. А позаяк резонери подані в основному без особистих характеристик та прикмет, читач часто губиться: хто і що з них говорить?

І - ще одне. Автор настільки ризиковано виводить своїх юних героїв на одверті інвективи стосовно влади, що закрадається здогад: чи то Артем Сокіл був поза межами дійсності 50-х років, чи він, по молодості, просто не знав про ті роки, позаяк за тодішнього стукацтва його балакучих героїв прихопили б ще на порозі.

Але всі ці й інші видатки є предметом аналізу літературних критиків. Мене ж цікавить експеримент як привід хоча б контурно вимітити трагедію суспільно-політичного життя, до причин якої впритул наблизився Хвильовий.

То чому ж пішли прахом роман­тичні ідеали революції? Та тому, як на мене, що в Україні була звершена руками українців не українська ре­волюція. Відтак, ті (найперш - Хви­льовий), хто розгадав чи впритул наблизився до розгадки цього феномену (проекту), або доведені до само­губст­ва, або їх просто згубили відомі служби.

Я не історик і, слава Богу, не політолог, відтак не зважусь торкатися причинно-наслідковості трьох ро­сійських революцій минулого сто­літ­тя. Давно доведено, що, за тогочасними економічними викладками, ситуа­ція справді була революційною: розрив між найбагатшими і най­біднішими перевищував допустиме у рази.

В Україні - маю на оці ту, що входила в Російську імперію, - становище склалося своєрідне: тутешній люд, і передусім його еліта, кликали не лише до класового, а й до національного визволення. То паче що в нас була своя, питомо українська школа революційної демократії, причому не згірш теоретично обумовленої, ніж у метрополії. Леся Українка, Михайло Драгоманов та й ще і ще. А Іван Франко був настільки втаємничений у марксизмі, що на рівних дискутував із його класиками.

Отже, українська революція мислилась як двосічний меч соціального і національного визволення. Але руку з цим мечем перехопили чотириста прийшлих із далекого Чикаго та прибулих потягом із Німеччини і місцевих адептів світової революції.

Перехопивши правицю, вони за­мість двосічного меча вклали їй одно­січну шаблю «світової революції», «чтобы в мире без Росий и Латвий жить единым человечьим общежитьем».

Романтики в азарті так і не помі­тили підміни у своїй десниці. І коли «на Тихім океані свій завершили похід», оглянулись, а рідна земля вкрита тілами порубаних ними своїх же земляків «в ім´я світової революції». Повернулись додому, а на владних пагорбах - переважно прийшлі зі своїми поплічниками з місцевих.

Усвідомлюю, що це більш аніж спрощене прочитання братовбивчої, громадянської війни в Україні. Вся ж неймовірна складність корінилася в тому, що чимало з низів наївно заповзялися до соціальних завоювань долучити й національну незалежність. Саме серед останніх і знайшлися ті пер­ші, котрі зрозуміли, що вчинили громадянське побоїще за чужим сце­нарієм. І ті з них, хто зрозумів чи наблизився до причин братомору, були нещадно винищені.

Відтак, коли намагаються нам подати трагедію лише 37-м роком, то з тим тільки, аби не проявилося головне: в Україні відстріл еліти почався з 20-х років. Ті ж - ще раз наголошу, - хто наблизився впритул до цієї страш­ної правди, - або фізично знищені, або, як Хвильовий, доведені до самогубства.

Відлуння тих апокаліпсисів чуєть­ся й по сьогодні. З десятиліття в деся­тиліття ми шукаємо ворогів, на яких прагнемо списати всі свої негаразди. І плащемо, і плащемо, і плащемо. А не мужньо відшуковуємо в собі той первородний гріх, який покутуємо на ще недавно найкращих у світі чорноземах, на багатющих надрах, з роботящим, талановитим народом, який роздарував себе по всіх усюдах планети. А от зібратись до гурту в рідному краї й досі неспроможні. Та повчилися б у тих-таки євреїв, які через тисячоліття, гнані й розпорошені, зібралися докупи, відродили іврит із забуття і таки збудували свою державу!

Чи не час уже нарешті усвідомити, хто й тепер моделює нашу суспільно-політичну, аж до побутової, поведінку, витворюючи з нас нашими ж устами і перами образ такого собі філістера, одутлого від самогону й сала, котрий якщо й не спроможний з´їсти вагон яблук, то хоч понадкушує?

Виходячи з цього посилу, скажемо одверто: ми покіль на краще й не заслуговуємо. Бо не хтось інший, а саме Антонов-Овсієнко привіз Му­равйова в Україну. Не хтось інший, а ми, українці, хоч і не з власної волі, але ж воювали одне проти одного у Пер­шій світовій. Не хтось інший, а гетьман Скоропадський разом із нім­цями розігнав Центральну Раду, і не хтось інший, а Петлюра кликав поля­ків допомагати йому відвоювати владу. І не хтось інший, а ті ж таки ук­раїнці поділилися на помаранчевих, орієнтованих на Захід, і їхніх опонен­тів, прихильних до «старшого брата».

А як зазирнути глибше, то не хтось іншій, а київські князі кликали собі на підмогу в боротьбі за владу норманів. Не хтось інший, а саме гетьмани України залучали то татар, то поляків задля того ж самого. А один кинувся просити шведів пособити в змаганні за незалежність, спровокувавши озвірілих Петра І та Меншикова залити кров´ю Україну.

Та не сподіваймось, панове-товариші, що нам хтось із Заходу чи Сходу допоможе, коли ми, українці, не в спромозі порозумітися між собою!

І скільки вже можна купуватись на різні гасла, не з´ясувавши: хто й задля чого їх виголошує?! Невже й досі невтямки, що чинилась неук­ра­їнська революція українськими руками, але не для українців?!

І хто ж винен у цьому? Кого ми тепер збираємося запрошувати побудувати для нас, українців, хоч трохи Українську державу? Та за нинішніх технологій зомбування запрошені за кілька літ доведуть нам, що ми - і не українці, а тому незаконно посіли землі країни, названої Україною. Що це не наші, а їхні ниви і поля. І, з огляду на хохляцьку звичку «пересидіти за тином», ця перспектива не здається такою вже й фантастичною. Чи ми й досі, як заведено, списуватимемо свої негаразди на турків, татар, ляхів, жидів, а тепер, зрозуміло ж, на клятих москалів?

То паче що починалося з осереддя - з морального розбещення передусім юних поколінь. Тільки треба вживати не пасивне «починалося», а активне «починали». Нагадаю вже вельми призабуте, а молодими - то й геть незнане. Отож цитую:

«Посіявши там хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності фальшивими і змусимо їх у ці фальшиві цінності вірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії... Ми всіляко підтримуватимемо й підноситимемо так званих творців, які насаджуватимуть і втокмачуватимуть у людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зрадництва - одне слово, всілякої аморальності. В управлінні державою ми спричинимо хаос та безлад...

Ми будемо непомітно, але активно й постійно сприяти самодурству чиновників, хабарників... Чесність і порядність висміюватимуться... як пережиток минулого... Хамство і нахабство, брехня й шахрайство, пияцтво і наркоманія, тваринний страх одного перед одним і безсоромність, зрадництво, націоналізм і ворожнеча між народів - все це ми... непомітно культивуватимемо, все це розквітне махровим цвітом...».

Чи не правда, нинішній моральний стан суспільства засвідчує, що наведені вище настанови Аллена Дал­леса на таємній інструктивній нараді початку 1945-го, витяги з якої процитовано, виконуються з надлишком? Зауважте: ще йшла війна, а вони вже гострили ножа, щоб всадити у спину своєму союзни­кові. Оце і є мораль ци­ніків, які першими у світі кинули атом­ні бомби на Японію, через кілька десятиліть убивали снарядами з пос­лабленим ураном Югославію, а сьо­годні розтерзують Лівію, підбираю­чись до нафтовишок. Як перед цим розв´язали побоїще в Іраку під приводом знешкодження заводів, які нібито виробляють ядерну зброю. І коли її не виявилось (а інакше й бути не могло !), ці «демократичні» вбивці навіть не почервоніли.

Вони впровадили в норму подвійні стандарти. «Своєму» Горбачову, при­міром, вручили Нобелівську премію миру. І це після того, як на прохання українських властей скасувати першотравневий парад і демонст­рації трудящих та інші святковості, оскільки у Києві на 1 травня 1986 року радіація вже зашкалювала, він, обматюкавши прохачів, наказав будь-що провести і парад, і демонстрацію! Вивівши десятки і сотні тисяч людей, по суті, на парад смерті. Себто свідомо вчинив злочин проти людяності, який не має строку давності. І йому - Нобелівську премію?!

Та що вже казати, коли вищий ком­склад Америки на чолі зі ще одним нобелянтом, Обамою, днями у прямому ефірі по телевізії зацікавлено спостерігали за вбивством бін Ладена. Та хто б він не був - судіть його, всаджуй­те на електротабуретку, але не створюйте шоу на вбивстві! Це вже поза елементарними нормами людського співжиття! Це вже садизм. Точніше - вечеря канібалів.

От вам взірець цинізму, що роз´їдає моральні якорі, які ще утримують людство чолом до неба, а не навпаки.

Дісталися його отруйні випари й до нас. Адже чи можна виправдати верхи Росії й України, які, по суті, здали Сербію, нині, схоже, здають Лівію... Егей, там, нагорі, скажіть: хто наступний?.. Вже ж горить під нашими вікнами й дверима!

Я згадую хроніку війни, коли в 41-му штурмували військкомати непов­нолітні пацани з вимогою послати їх на фронт. А нині, коли - не доведи Господи -прогримить «Вітчизна в небезпеці!», не певен, що вельми рясно юних рватиметься захищати. Бо нас запитають: дозвольте - захищати кого? Вельможних злодіїв у законі?

Як не сумно, але морально-етичний рівень суспільства в останні десятиліття справді наблизився до загрозливої нульової познаки. Я вже якось казав, що - хай і в різних вимі­рах, але цуплять нині - від бомжів до верхніх ешелонів влади. Одні - те, що погано лежить у дворі, інші - мільяр­ди за кримінальними схемами.

І це вже й не осуджується, а навіть виправдовується: мовляв, живе хто як може. Себто красти стає звичним, і - найжахливіше! - нормою.

Радіація від розпаду базових прин­ципів моралі озивається в різних сферах суспільного і духовного буття. Ска­жу про найближче мені - літературу.

Доводилося - за часів радянських, на щастя, недовго - кермувати у Комітеті Шевченківської премії. Не пригадую, щоб хтось особливо тиснув стосовно тих чи тих номінантів, щоб до мене добивалися висуванці з вимогою «дати». Ну, зрозуміло, були ображені, певно й роздратовані, але гору брала все ж елементарна шляхетність.

Через десятиліття (торік), завдяки «неповній присутності сили волі», мене таки ухойдокали чи умовили «взятися за старе» (знову очолити комітет). Абсолютно праведно Микола Луків застерігав в одній зі своїх пісень: «Не повертайтесь на круги своя».

В окопах щоденщини нема коли вдаватись до панорамних і поглиблених оцінок свогочасся. Та піднявшись на якихось двійко східців, раптом до туги відчув, як усе змінилося звідтоді і наскільки я застарів зі своїми принципами для нинішнього стану речей.

Що ж, і раніше відчував крама­ризацію суспільства, космополітизацію деякої частини молоді, доляризацію її психології і той повзучий прагматизм, який позбавляє елементарної совісті. Але все те за буденними клопотами бачилося зоддалеки, сказати б - за межею болю...

...Отже, почалося висування. Та вже перед оприлюдненням списку в комітеті почастішали гості. А декотрі прямо, без жодних евфемізмів, заявили, що коли й цього разу не пройдуть, вдадуться ледь не до суду.

Я ошелешено роззирався в пошуках роз´яснень. Давні працівники апарату, делікатно випровадивши «заявників», із поблажливим усміхом запевнили, щоб я не особливо переймався, позаяк усе тільки починається.

Так, і в тамті часи бували випадки «коригування згори». Але номі­нантів усе-таки висували поважні, авторитетні осередки, серед яких - спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів... Підкрес­люю - пошукувачів висували колективи. Отже, я проґавив ті зміни, які впродовж останніх десятиліть «обновили» традиційні моральні приписи. Нині деякі пошуковці не просто просувають, а пробивають самих себе в лауреати і, до речі, на ордени! Причому без найменшого натяку хоча б на легеньку зніченість: прямо межи­віч декотрі уже й не просять, а вимагають.

У жодному разі не кидаю тінь на всіх і вся. Приміром, цьогорічні лауреати пройшли вельми щільне сито відбору і здобулися на визнання не випадково.

Без самопохвальби підкреслю - я чинив усе від мене залежне, аби визначення вінценосців було відкрите, демократичне, без тиску згори і знизу. Віддаю належне верхнім поверхам влади, - звідти жодного разу не втрутилися у наші суверенні справи.

У складі комітету - авторитетні самодостатні особистості, які сподобились на право приймати рішення без суфлерів. Те ж саме можу сказати і про невеличкий, але висококва­ліфікований аппарат.

Водночас усі ми трудимося і прий­маємо рішення не у вакуумі. Відтак, незважаючи на професіоналізм і само­достатність, навіть не відчуваємо, як буквально крізь пори суспільна радіа­ція просочується в наші душі й тіла. Скажімо, в дискусіях щодо тих чи тих номінантів відчувались і цехові та регіо­нальні інтереси, і особиста приязнь чи антипатія, аж до образливих випадів проти «не своїх». А в окремих випадках угадувалась тіньова присут­ність активних «самопросу­ванців».

Слава Богу, визнання одержали не лобійовані. Ще більша дяка Йому, що жодних нарікань і плачів не чулося від Леоніда Горлача, Павла Вольвача, Володимира Рутківського, Євгенії Жоголь, Галини Тарасюк, Віктора Сидоренка та інших із понад шіст­десяти, які не здобулися на відзнаку, хоч і не менш талановиті від обранців. Але за ними - правда їхнього незаперечного таланту і добрі види на грядущий врожай.

Найгостріше ж опечалила нервоз­ність на межі істерики декого з ображених. Особливо гірко, що те проривалось і в моїх давніх друзів, із якими пліч-о-пліч були в окопах під обст­рілами різних партій та партійок. Я не звинувачую - на них просто діє через дифузію нинішній стан аморалізо­ваного суспільства, яке вже не вірить в об´єктивні справедливі рішення.

Взагалі, рано чи пізно доведеться все ж таки удосконалювати механізм комітету і його підрозділів, аби уберегти від зазіхань корупції. Мені об тім натякали, посилаючись на гарячкове прагнення декого потрапити чи залишитись у складі комітету. Я в це, звичайно ж, не вірю. Та коли масні чутки побутують, треба зробити все, аби вони зникли й не забруднювали духовну ауру. Отже, доведеться вдатись до належних застережників, використавши й деякі з пропо­зицій Миколи Жулинсь­кого щодо вдосконалення механізму добору і голосування кандидатів на відзнаку.

Аби наочно показати відмінність морально-етичного стану доперебудовних часів од нинішніх, пошлюсь на власний скромний досвід. Я справ­ді обвішаний різними нагородами та відзнаками, як ялинка.

Але я не відав про те, що мене рекомендують на якийсь орден, відтак усі ті знаки для мене - що є, що нема. І ходити по інстанціях, вистарцьовувати собі, як казав не­за­бутній Федір Маківчук, «бляшку» - для мене рів­нозначно що втратити в самоприни­женні обличчя, ім´я, чоловічу гідність, нарешті.

Добрі люди і життя вчили мене, що всі ці нашивки й відзнаки не роб­лять людину кращою. Головне - щоб вони не зробили її гіршою. Твердо стою на цьому базисі. У мене просто викликають відразу особини, особливо чоловічої статі, котрі майже з сексуальною хтивістю намагаються видерти, вистарцювати якусь бляшку. Невже в тому сенс життя?!

Передбачаю, що нинішні прагматики криво всміхнуться: бач, і себе таки не забув похвалити! Ну, цих не переконаєш у доброму намірі, хоча чим там хвалитися через два десяти­ліття з гаком?! Просто хотілося порів­няти той і нинішній моральні стани. Оскільки ж я виховувався в тому стані, де все-таки вище за будь-які нагороди цінувалися елементарні совість і порядність, відтак у цьому часі, де навіть слава й нагороди стають товаром, для цього часу я вже зі своїми старожитніми поглядами справді застарів. Тож день, коли задовольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого народження.

У цій сув´язі кілька слів стосовно нинішніх часописців. Як кар´єрному - за освітою і практикою - журналіс­тові з не таким уже й куцим досвідом роботи у ЗМІ - мені є що і з чим порівнювати.

Нині кажуть, що в радянські часи журналісти служили системі. Так, вони - уточню - працювали в тій системі, оскільки іншої не було. Водночас тоді неперевірене, несправедливе ославлення людини в пресі каралося нещадно. Позаяк на виступи її реагували одразу ж. Та й «слуги» були переважно людьми честі, і чимало з них навіть під тиском верхів не йшли супроти своєї совісті. Згадаймо хоча б світлої пам´яті головного редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка, мого однокурсника, якого не похитнули наїзди з самого ЦК КПУ, Степана Колесника, нинішнього голову Спілки журналістів Ігоря Лубченка, доброї пам´яті Віталія Коваля, Анатолія Москаленка та Бориса Рогозу, сущих Миколу Луківа, Івана Бокія, Михайла Шевченка, Володимира Біленка, ще чимало колег із областей, котрі не погрішили супроти совісті.

Я не схильний ідеалізувати тамті часи: серед нашої братії були й вико­навці замовлень влади чи організатори «листів трудящих» на осуд розмаї­тих «ізмів». Най­рельєф­ніше і найпоказо­віше проявилося це в побиванні ка­мін­ням «Собору» Олеся Гончара. Вза­галі, тодішні владці любили колективні листи осуду як арт­підготовку перед арештами поборників правди. До речі, мого підпису не знайдеться під жодною такою груповою інвективою. Хоча жорсткі «пропозиції» лунали і з найвищих верхів. Я просто хочу сказати: ті, хто виправдовує свої гріхи обставинами, намагаючись перекласти свою ницість - якщо не підлість - на систему, лукавлять. Свідчу: все залежить, шановні, не від системи, а від людини.

Повертаюсь до сказаного вище. Отже, новинарів попередніх поколінь звинувачують у служінні системі. Це дає мені право деяких нинішніх журналістів, за виїмком кількох видань, звинуватити у служінні хазяям, котрі, як правило, не належать до аборигенів. Сучасний читач хай сам обирає, що гірше: служити системі чи прислужувати хазяїну?

У мене ж є з чим порівнювати. Скажу одверто: таких перекручень, оббріхувань людини на замовлення, фальсифікацій, із такою брутальністю у добуванні скоромних фактів, безапеляційністю декотрих трударів пера, - такого, повторюю, за моїх часів не спостерігалося: ми все ж берегли хоч якусь цехову шляхетність. Найсумніше, що ця моральна розбе­щеність занижується до нуля, позаяк навіть коли подібних упіймають за руку - їм усе сходить з рук, оскільки закриються щитом свободи слова.

З тим треба, шановні, щось робити, аби роздратування в суспільстві діями таких скорописців не переступило червону рису. З одночасним посиленням захисту чесних журналістів від погроз та наїздів упійманих за руку.

Я торкнувся цієї невдячної теми по гарячих слідах недавньої епопеї з присудженням та врученням Шевчен­ківської премії. За положеннями, до підпису президента прізвищ лауреатів ніхто не має права оприлюднювати!

Невже об тім не відали журналісти, які пресингували мене по всьому полю уже в день голосування (таєм­ного - зауважте!), вимагаючи назвати імена коронованих?! Причому висло­витись із приводу того чи того відзначеного твору. І це, знову ж таки, - за таємного голосування, до підпи­сання рішення комітету президентом?!

Гірше того, одразу в день голосування його результати стали відомі ЗМІ поіменно. Виходить, або хтось по дебільнику дав витік інформації, або, як дехто подейкує, комітет і справді обладнаний «жучками».

Ці гіркі зауваги жодним чином не отінюють цеховий прапор журналістів, на крилах якого навічно вишиті імена відважних фронтових репортерів, імена тих, хто йшов під 4-й реактор, добуваючи інформацію про чорнобильське лихо, яка заборонялася верхами. Імена нині сущих трударів пера, які йдуть проти олжі заради правди. І серед них - Гія Гонгадзе, Ігор Александров та іще й іще, чимало з котрих, на жаль, впали на нинішньому бранному полі супроти олжі.

У сяйві їхнього творчого і громадянського подвижництва ще жалюгід­ніший вигляд мають служки хазяїв.

А взагалі, побратими і посестри, якщо не очистимося від вірусів аморальності, підкинутих нам «доброчинцями» ще в 45-му, ми якогось дня зможемо з незалежним виглядом попрощатися... з незалежністю. «Мораль­не падіння вже припинилося, позаяк ми стоїмо на дні», - казав один чоловік.

Пробачте, але чи з руки мені закликати до якоїсь там порядності владців, коли чимало з них мають вклади в іноземних банках, самі ж лише квартирують в Україні і за першої ж загрози чкурнуть на персональних літаках? Їх же ніщо, окрім баришів, тут не тримає, як і їхніх предтеч із далеких країв. Це - зажерлива сарана, яка, виївши одну площину, перелітає на іншу.

Знову таки - хто ж, як не ми, винні в тому, що нами правлять чужаки? Складається враження, що саме так і найзручніше: правлять чужі, зате ми гарно співаємо й чекаємо, коли нам хтось побудує «незалежну Україну». От і побудували «общак». То що - знову кликати чужих? Так вони ж давно вже тут! А от де ми, українці, - це вже справді посутнє питання. Та хоча б озовіться, бо таке враження, що й справді «було колись на Вкраїні гриміли гармати».

Тільки, заради Бога, облишмо нарешті плачі вавілонські! І хоча б не заважаймо тим, хто почне зводити риштування храму, ім´я якому - Україна!

Первородний же гріх вторинності покутуймо трудами праведними, а не посипанням голови попелом. І проаналізуймо нарешті останній склад Верховної Ради, де поважна половина «обранців» під народним омофором крадуть або дахують крадіїв. А проаналізувавши, хоча б не обираймо їх учергове, щоб, як зазвичай, клясти і знову їх же обирати. Та, врешті решт, оберімо тих, кого знаємо як порядних людей. І разом із ними побудуймо свою справді незалежну й передбачувану Україну, перед якою розкрилив би обійми цивілізований світ! І не виставляймо себе на посміховисько всьо­му світові в імпрезах Савіка Шус­тера, втрачаючи національну гідність своєю брутальною пове­денцією.

Але спочатку спростуймо іронізм: коли запитали ім´ярек, яку мову найважче вивчити, той відповів - ук­раїнську. Чому? - подивувалися. Та тому, - відповів, що половина ук­раїнців за кілька століть так і не ви­вчи­ли її. Анекдот? Ні, зажурена реаль­ність. Отже, коли наші питомі українці за кілька століть так і не вивчили рід­ної мови, то невже за такої нездарності їм до снаги ще й друга?!

Цікаво, як би відреагували росіяни на вимогу другою державною оголоси­ти українську, позаяк наших земляків у Росії не один мільйон?.. Та отож.

Борис Олійник