Автори перекладу – випускники Карлового університету в Празі Мірослав Томек і Алексей Севрук. Із нагоди презентації книжки до Праги приїхав автор, відбулась зустріч із чеською та української читацької аудиторією. Сергій Жадан також погодився дати інтерв’ю Радіо Свобода.

– Ваша успішна книжка «Ворошиловград» – що стоїть за назвою – ностальгія чи певний апатаж – звернути увагу на воскресіння минулих символів? 
 
– Ні, там немає ностальгії, ні епатажу, і про жодне воскресіння не йдеться. Скоріше ідеться про якісь речі, які знаходяться в пам’яті, це спроби навести порядок у своєму минулому, але якихось ностальгійних моментів там точно немає.
 
– Коли ви – чи то ваш Герман із «Ворошиловграда» приїжджаєте додому у Старобільськ, то що болить найбільше: те, що на батьківщині нічого не міняється, чи навпаки – страх, що зміни заберуть спогади?
 
– Ні, спогади забрати неможливо. Спогади – це те, що залишається з тобою і лише від тебе залежить, чи вони зберігаються, чи ні. Коли я приїжджаю до себе додому, то, звичайно, маю не дуже приємні враження і асоціації, тому що ті речі, які відбуваються, вони не надто симпатичні. Я не можу з вами погодитись, що нічого не змінюється. Ні, змінюються, міняється багато всього, але змінюється скоріше в негативний бік – у гірший бік. Це стосується і загального стану, і якихось настроїв і суспільних тенденцій. Все це викликає якісь дуже негарні відчуття.
 
– Як ви ставитесь до того, що в Україні сотні міст сіл, населених пунктів, тисячі вулиць і нині несуть назви з минулого тоталітарного режиму, не раз прямо пов’язані з іменами своїх тиранів – всі ці ільїчівські, дзержинські, кіровогради, краснознаменські, комсомольські, комунарів… зовсім не відтворюють історичне середовище України?
 
– Ну як, ці назви таки повністю відтворюють історію нашого народу. Інша річ, що можна було б уже давно прибрати прізвища принаймні найбільш одіозних діячів. Але влада і теперішня, і попередня якось намагається загравати з усіма прошарками суспільства, намагається з одного боку ніби заперечувати тоталітарне минуле, а з іншого боку цілком вільно залишати в цьому ж таки Харкові вулиці Постишева чи барельєфи Дзержинського. Для мене метафорою ставлення сучасної української влади до історичного минулого є промоційний ролик, який зробили в Україні до Євро-2012. Там показують швидко Харків і на центральній площі, де зараз стоїть пам’ятник Леніну, в цьому ролику пам’ятник прибрали, його просто звідти вирізали. І ти дивишся, і Харків зовсім якось інший виглядає. Себто очевидно, що навіть теперішня українська влада з її такою певною радянською ностальгійною настановою розуміє, що якщо вони хочуть справляти враження лібералів, людей, які намагаються прислуховуватись до всіх отих європейських цінностей, то з пам’ятниками Леніну вони навряд чи комусь потрібні в цій об’єднаній Європі. Вони намагаються грати на два фронти: з одного боку постійно нагадують про славне героїчне радянське минуле, з іншого боку в таких презентаційних штуках вони витирають сліди Леніна і Сталіна.
 
– Чим для вас є нині на всіх рівнях активований поділ України на Схід і Захід, особливо коли до цього ще й долучають характеристику: україномовний захід – російськомовний схід, чи націоналістичний захід – промосковський схід?
 
– З одного боку це має під собою підстави, мені здається, що це доволі очевидно і цей розкол, який є в українському суспільстві, він дедалі глибшає, він присутній. Ще, скажімо, 5 років тому я би палко заперечував вам, що такого поділу немає, що це суто якісь стереотипи і кліше, які намагаються роздувати наші політичні діячі, наші політичні партії, то сьогодні мені здається, що це цілком очевидна річ.
 
– А що сталось 5 років тому?
 
– Цей поділ, про який заговорили на початку 2000-х років, його штучно, послідовно, цілеспрямовано поглиблювали, створювали, його роздмухували, його намагалися розширити. І врешті-решт те, про що говорили, скажімо, сім років тому, як про певну абстракцію, сьогодні має цілком конкретні обриси.
 
– А які процеси, на вашу думку живлять ідею розколу?
 
– Живлять його наші політики. Я загалом переконаний, що вся біда України від її політиків, які цілеспрямовано нищать це суспільство, нищать цю країну і роблять усе, щоби власне в країні не було якогось суспільного ладу, суспільного спокою. Та повертаючись до вашого питання, я б не говорив, що існую поділ за мовною ознакою. Це скоріше річ другорядна, і, як мені видається, не надто важлива і суттєва, тому що ті ж таки міста Східної України – Харків, Суми, Полтава – говорити, що їхня російськомовність є передумовою їхньої проросійськості – це буде не зовсім правильно. Там дещо складніша ситуація і з мовою, і з політичними настроями, і з електоральним і суспільними настроями.
 
– Чи може об’єднуючу місію виконувати література?

– Так, література зокрема. Але на жаль, наша література часто теж стоїть на доволі тенденційних позиціях, відстоюючи і поділяючи політичні погляди тих чи інших партій. І замість того, щоб об’єднувати і давати якісь можливості для порозуміння різних регіонів, різних суспільних, соціальних чи національних прошарків, вона лише обслуговує політичні інтереси.
 
– Яка ідея чи гасло, на вашу думку, може сьогодні об’єднати Україну?
 
– Ідея – це загальне порозуміння і примирення. Мені здається, що чим далі й чим більше буде загострюватися ситуація в країні, чим більше буде взаємних ультиматумів, вимог і претензій висловлюватись з обох боків, тим буде гірша ситуація. Тому очевидно, що потрібно шукати шляхи порозуміння, шляхи якихось компромісів.
 

– Чому за 20 років незалежності України на політичній сцені не появився новий лідер, а тільки «тусуються» з переміною місць ті самі особи?

– Можливо такий лідер вже за 20 років і народився, а ми просто ще цього не знаємо. Але 20 років – це не вік для лідера. Можливо цей лідер десь підростає і бере участь в якихось вуличних акціях, студентських страйках чи маніфестаціях. А так років через п’ять він дійсно зможе запропонувати нашій країні щось цілком нове. Я оптиміст у цьому питання.
 
– Як передати в українській літературі мову російськомовного середовища – чи маєте своє рішення ? 
 
– Я маю своє рішення, але воно доволі складне, суперечливе і не є аж таким однозначним. У моїх творах персонажі, які в реальному житті говорять російською мовою, говорять українською. Але це українська не чисто літературна, там багато сленгу, багато суржикових моментів, специфічної лексики. Так це один із варіантів. Але є різні варіанти. Є варіант Леся Подерев’янського, який підкреслює гротесковість мови персонажів, де скажімо, російська мова дуже сильно перемішана з якимось суржиковими чи сленговими мовними елементами. Тобто є різні варіанти, але я можу лише сказати, що це справді для сьогоднішньої української літератури одне з найбільших завдань. Тому що так чи інакше більшість міст у нас російськомовні, а якщо ти хочеш писати про ці міста, то мусиш дати раду з цією російською мовою персонажів.
 
– А чи можна в такому випадку говорити про суржик російської мови?
 
– Можливо, але мовна ситуація в України дуже не рівна. Існують страшенні нашарування. Скажімо, російська мова, якою говорять на Донбасі, відрізняється від тієї, якою говорять по райцентрах Харківської області, а Харківський регіон в мовному плані відрізняється від Полтавщини і так далі.
 
– Запитання для вас, мабуть, не нове: ненормативна лексика в українському літературному творі, ще й до отого вона часто іншомовна – чи існують правила її використання?
 
– Чи ця так звана ненормативна лексика привнесена з інших мов – не знаю, мені складно говорити, наскільки великий відсоток привнесений з російської мови. Але цей мовний пласт, мовний зріз так чи інакше активно присутній в українському мовному полі. І говорити, що його немає, це закивати очі на якісь речі, які справді існують. Література не займається пропагандою так званої ненормативної лексики і приписувати українській літературі пропагування ненормативної лексики – це теж, мабуть, неправильно. У більшості випадків використання так званої ненормативної лексики має свої стилістичні передумови, свої смислові передумови. Письменники не матюкаються просто так. Якщо вони вживають певну лексику, вони вважають це за необхідне.
 

– А для вашої творчості так звана ненормативна лексика – це творчий засіб, хід чи елемент заохочення для тих, хто не так вже і багато читає?

Оксана Пеленська