За життя Михайло Опанасович був відомий лише як драматург і навряд чи передбачав, що через десятиліття «проблемний роман» буде включено в шкільну програму. Сьогодні ім’я Булгакова знайшло всесвітню славу і все, що її супроводить: незатухаючі спори про твори, інтерес до особи і долі, численні театральні постановки й екранізації. Скажімо, минулої зими Софійською площею скакали коні, ходили суворі люди в шинелях, а біля будинку Турбіних постали дерев’яні ворота і сарайчики у дворі — це російські кінематографісти знімали в Києві серіал «Біла гвардія» (режисер Сергій Снєжкін). Нині виходить у прокат легендарний фільм Юрія Кари «Майстер і Маргарита», що потрапив під заборону з моменту створення 1994 року.

Схоже, Михайло Булгаков вгадав, у якому місті народитися. Гімназист, студент, лікар — в Києві, письменником став у Москві, але завжди пам’ятав про свій київський будинок — його тихе сяяння лягло світлом і тінню на заповітні рукописи. Мріяв повернутися, вклавши у вуста Маргарити: «Дивись, он попереду твій вічний будинок, який тобі дали у винагороду». А там звучить музика і чекають близькі люди, там людина вільна робити те, що любить. Він любив писати. Хотів повернути втрачену норму — людських стосунків і тексту, побуту й буття. І письменник повернувся додому, в Музей Булгакова, який сьогодні є заповідником справжнього людського життя, — спливаюче, а по суті, дуже київське явище. Переступити поріг — значить, опинитися в атмосфері сім’ї, без якої не зростає цілісна особистість.

На сайті музею — bulgakov.org.ua — можна ознайомитися з його історією і дізнатися про події, які приурочені до Булгаковських днів. Напередодні ювілею «День» побував у будинку на Андріївському узвозі й поговорив з тими, хто вдихнув життя в будинок-музей письменника.

«МІСТИКА»

Чому під одним дахом оселилися два світи: реальний — булгаковський і вигаданий — турбінський? Про це розповіла Кіра ПІТОЄВА, провідний спеціаліст, авторка науково-художньої концепції експозиції Музею Булгакова:

— Незвичність нашого музею в тому, що при створенні експозиції не було достатньої кількості матеріалів, і тому головним експонатом був будинок. Потрібний був спосіб, аби «обіграти» цей порожній простір, в якому, за концепцією, живуть Булгакови і Турбіни. Як це зробити, запропонував художник Альберт Крижопольський. Він сказав: «Давайте створимо форму, схожу на життя, аби відвідувачеві було легко розібратися». І ми прийняли його форму білого турбінського світу: простір був вже не порожнім, а білим. Я цей прийом називаю «на вирост», тому що білі речі дають можливість майбутньої заміни. Так і сталося: тільки-но ми знаходили оригінал, білий об’єм прибирали. Тому в нашій експозиції речі стають лише на свої власні місця. Білий колір, який запропонував Крижопольський, виявився містичним — він діє, як магніт, притягуючи до себе експонати, і в цьому теж особливість музею. Білі форми стали важливим моментом шанобливого, трепетного ставлення до тієї речі, яка була, — вони її всіляко підкреслюють, створюючи «скриньку» для дорогоцінного експоната. Музей ввів у своє поле велику кількість додаткових моментів: і колір, і світло, і звуки. Тому весь простір став магічним, він заграв — виник своєрідний ігровий музейний спектакль. Сьогодні зрозуміло, що це була слушна ідея, адже через 20 років після створення експозиція живе і постійно виявляє свої нові грані.

«Містика» Булгакова саме в тому, що нам з художником удалося в дуже короткий період виявити больове поле — відбулось одномоментне осяяння, яке потім почало розкручуватися. Варто зауважити, що на виставці «Майстер і Маргарита» я теж пішла за нашим художником Бадрі Губіанурі й розкрутила художню ідею в цілу музичну тему. От яке велике значення має в музеї художник, якщо він працює в тандемі з експозиціонером.

Колектив музею, яким я дуже дорожу, — це теж побажання Булгакова. На перших сторінках «Білої гвардії» мама, помираючи, говорить дітям: «Дружно живите». Так і живемо — Людмила Губіанурі, Анатолій Кончаковський, Світлана Бурмистренко, Тетяна Рогозовська, Світлана Ноженко, Ірина Воробйова, Ірина Сіренко, Валентина Дерід, Тетяна Шейко, Світлана Пугач, Ольга Ковальчук. Ми нічого не видумували — все підказав Булгаков, і Турбіних він сюди підселив. Це все його вигадки, а ми прагнемо їх втілювати.

ВІД МРІЇ — ДО НАРОДЖЕННЯ МУЗЕЮ

Анатолій Кончаковський — один із творців і перший директор Музею Булгакова — багато років тому почав записувати спогади сучасників письменника, збирав прижиттєві булгаковські матеріали, які стали початком музейної колекції. Автор книжок «Київ Михайла Булгакова» (у співавторстві з Дмитром Малаковим), «Бібліотека Михайла Булгакова», «Афоризми, крилаті вислови, парадокси Михайла Булгакова», «Легенди і бувальщина Дому Турбіних» й ін. Керівник київського літературного клубу «Субота у Бегемота», який невдовзі відзначить своє 20-річчя

— Анатолію Петровичу, ви закінчили КПІ, успішно працювали радіоінженером у НДІ «Квант». Як у вашому житті з’явився Булгаков?

— Ще в юності познайомився з його творами, і найсильніше враження справила «Біла гвардія». У романі я побачив живих людей, живі обставини, більше того, все відбувалося в моєму улюбленому місті, топографія була перед очима. Володимирську гірку я полюбив, ще не знаючи, що її обожнював Булгаков. Коли йшов гуляти, мене тягнуло саме туди, і зараз відвідую її із задоволенням. Один із головних героїв «Білої гвардії» — Місто, і письменник недаремно називав його з великої літери. Так робили древні: коли говорили «Місто», всі знали, що це єдиний у світі, — вічний Рим. Ось і Булгаков так величав свій єдиний у світі Київ. Він не просто описав ці місця, але був гранично правдивий, ніколи не кривив душею. Із книжок Булгакова я дізнався, що треба любити своїх героїв — він їх справді любив і сам про це говорить.

А коли прочитав есе Віктора Некрасова «Дім Турбіних», надруковане 1967 року в «Новом мире», прийшов на Андріївський узвіз, 13, де познайомився з Інною Василівною Кончаковською, дочкою колишнього господаря будинку Василя Листовничого. Вона мене добре зустріла, показала кілька фотографій сім’ї Булгакових. І коли вирушав, відчув: потрібно, аби в цьому будинку був музей. Будинок зберігся, будинок пам’ятає сім’ю. Пізніше Інна Василівна познайомила мене з племінницями Булгакова — Оленою Андріївною Земською і Варварою Михайлівною Свєтлаєвою.

— Книжка «Кавказькі листи» — дивна збірка листів, які писала вам Тетяна Миколаївна Кисельгоф, перша дружина Булгакова. Розкажіть про вашу дружбу.

— У 1979 році я був у відрядженні в Новоросійську, а вона жила неподалік, у Туапсе, і я поїхав до неї з листом від Інни Василівни. Тетяні Миколаївні було тоді далеко за 80, я знав, що вона нікого не приймає, не хоче говорити про Булгакова тому, що він був білим офіцером. Але мене вона прийняла. Я відразу сказав, чому приїхав: ми вже тоді сподівалися, що в місті, де народився Булгаков, буде музей. І вона погодилася розповісти все, що пам’ятає. Не побоялася дати мені кілька фотографій, я відвіз їх до Києва, перезняв і вислав назад, поштою.

Потім приїжджав декілька разів, ми ходили в кіно, магазини, разом купували їй телевізор. Тетяна Миколаївна розповідала про життя в земстві, в Кам’янці-Подільському і Чернівцях. Все, що описане в «Записках юного лікаря», — не вигадано, вона пам’ятала ці події. Булгаков був лікар-початківець — порадитися нема з ким, а потрібно приймати пологи, лікувати дітей, боротися з сифілісом... Часто вона супроводжувала Михайла взимку на санях до тяжкохворих і брала з собою медичні книжки. Бувало так, що він говорить: «Відкрий таку-то сторінку, читай», — і вона читала.

В один із приїздів Тетяна Миколаївна подарувала мені бронзову настільну лампу. Ту саму, про яку сказано: «Ніколи не зривайте абажур з лампи!». Ту, під якою створювався роман «Біла гвардія». Вона її возила по всьому колишньому Союзу, а потім лампа лежала на антресолях, на прохання хазяйки я туди забрався, дістав. Лампа була без абажура і без дроту, довго стояла у мене вдома, а нині вона в кімнаті Николки. Подарувала сухарницю, на якій молодим Михайлу і Тетяні були піднесені весільні дарунки у день вінчання. Вона зараз в їдальні стоїть. Ще — рамочку з київського будинку, цукорницю, підсклянник, ложечку, що належали Михайлові Булгакову, і старовинні фотографії. Все це — в нашому музеї.

— Вам пощастило спілкуватися і з другою дружиною Булгакова?

— У Москві я потрапив на лекції Галини Георгіївни Панфілової-Шнейдер у Музеї МХАТ. Мене вразило, як сміливо і цікаво говорила вона про відносини письменника з властями, зі Сталіним, про булгаковську драматургію, про що у пресі тоді не йшлося. Вона і привела мене в будинок до Любові Євгеніївни Бєлозерської. Любов Євгеніївна була дуже товариською, вела світське життя. Їй імпонувало, що в Києві хочуть заснувати музей, і вона багато розповідала, подарувала світлини, на яких вона — гімназистка, сестра милосердя.

Часто буваючи в Москві, познайомився з Наталією Ушаковою, Сергієм Єрмолинським, Марікою Чимішкян — друзями Михайла Опанасовича. У Києві зустрічався з сестрами Кудрявцевими, дочками колеги батька Булгакова по Київській духовній академії. Всі вони ділилися спогадами, дарували унікальні фотознімки, книжки. Коли вирішувалося питання про створення музею, в мене було близько 50 речей, які безпосередньо стосуються Булгакова. Я запропонував свою колекцію місту в дарунок, а мені відповідали: музей відкривати не можна, замало речей, будинок старий. Та поступово почали відбуватися зміни, і в 1989 році виконком ухвалив Рішення про створення Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова. Тоді багато особистих зусиль доклала директор Музею історії Києва Тамара Хоменко і перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій. За два роки провели реставраційні роботи за проектом Ірини Малакової. І 1991 року 15 травня вперше відчинилися для відвідувачів двері нашого будинку. Хочу побажати, аби ці двері були завжди відчинені для киян і всіх, хто любить наше місто і нашого великого земляка.

ПИЙТЕ ЧАЙ НА ВЕРАНДІ

Науковий співробітник Ірина Воробйова, голова правління Фонду сприяння діяльності Музею Булгакова в м. Києві, поділилася досвідом щодо рішення проблеми виживання музеїв у реаліях сьогоднішнього дня:

— У 2000 році ми опинилися в такій ситуації, що в нас не тільки комп’ютерів не було — в XXI столітті не було ручок і паперу для писання. На іменини Булгакова нікого не могли запросити, тому що будинок елементарно не був приведений до ладу. А що вже казати про творчі проекти?! І ми вирішили створити свій фонд, що вимагало певної сміливості, адже ніхто з нас не був менеджером. Навчилися писати гранти і виграли перший грант на проект «Чаювання на булгаковській веранді». Це було неймовірно — і ми обладнали цю веранду! Тобто придумали, що робити тим людям, які хочуть нам допомогти, але не знають, як. А ось як — пийте чай на веранді. Гості роблять добродійний внесок, а ми ці гроші використовуємо на утримання музею. Аби купити білий рояль для журфіксів, ми кинули заклик, як говорить Ларіосик Суржанський: придумали «розділити» інструмент на частини, аби кожен киянин міг купити клавішу, педаль і так далі. Першими, хто приніс гроші, були двоє пенсіонерів, які почули по радіо і тут же прийшли. Коли купили рояль, запросили всіх на бал, і це було магічне дійство під управлінням Влада Троїцького. Євген Громов грав Дебюссі при свічках поряд з будинком, ще один концерт був усередині, і на даху відбувалося свято, і по всьому Андріївському узвозу. Потім провели свято збору винограду... Наші меценати і спонсори можуть бачити, куди ми витрачаємо все, що отримуємо: оплачуємо творчі відрядження, набуваємо рідкісних експонатів, книжок і фотографій з автографами Булгакова, спонсоруємо ремонт, за рахунок фонду створена нова виставка «Майстер і Маргарита».

БУДИНОК, ЩО ЗВУЧИТЬ

Нині «хазяйкою-хранителькою» і директором Будинку- музею Булгакова є Людмила Губіанурі.

— Коли сталася ваша перша зустріч із Булгаковим?

— Вперше роман «Майстер і Маргарита» я прочитала в десятому класі: його давали рівно на одну ніч, і мало що закарбувалося в пам’яті, окрім стовідсоткового юнацького захвату. А коли вступала в Тартуський університет, вільна тема екзаменаційного твору звучала так: «Рукописи не горять», та я її не взяла — не пригадала, звідки ця фраза. Потім виявилось, що вже в ті часи в Тарту, після першої публікації роману в журналі «Москва», студенти писали і курсові, й дипломні за Булгаковим. Я вчилася, в моєму житті з’являлися нові тексти Булгакова. І я вдячна тартуському легендарному студентському життю з його вражаючою творчою свободою і демократією... А коли, через енну кількість років, я отримала запрошення працювати в Музеї Булгакова, Київ у той час був дуже радянським містом із традицією чиновницьких стосунків. Тому я боялася, коли йшла сюди... Та з першої миті була вражена, що мене зустріли «нерадянські» жінки. Як вони говорили, спілкувалися, виглядали — то було перше моє враження, що не помилилася дверима... Для мене цінним є те, що всі люди, які тут працюють, опинилися в цьому будинку не випадково. Вони потрапили сюди, тому що дуже цього хотіли, і робили важливі речі, які переросли у музей. Анатолій Кончаковський, не знаючи точно, що музей існуватиме, збирав колекцію, зустрічався з людьми, які бачили Булгакова. Тетяна Рогозовська — одна з перших розробляла і вела екскурсії по київських місцях Булгакова. Кіра Пітоєва виросла в особливій театральній атмосфері: вона прекрасно знала всю драматургію Булгакова і його творчість, спілкувалася з людьми, які мали безпосереднє відношення до перших постановок в Московському художньому театрі й у Російській драмі, а її батько листувався із сестрою Булгакова — Надією Земською. А Ірина Воробйова, з якою ми разом вчилися в Тарту, мріяла бути сторожем у Музеї Булгакова. Нині вона науковий співробітник, а ми всі й є «сторожі»-охоронці. Ми збіглися й у своєму ставленні до Михайла Булгакова, й у тому, що розділяємо його цінності. Я вихована в музеї з самого початку Анатолієм Кончаковським, Кірою Пітоєвою, Світланою Бурмистренко, і сьогодні переконана, що ці цінності формують необхідну ситуацію.

— На ваш погляд, що таке Музей Булгакова сьогодні?

— У музеєзнавстві існує такий термін — «місія», і головна місія всіх музеїв світу — зберегти і передати нащадкам. При цьому в кожного музею своя внутрішня місія, і для нас це означає відродити цінності, пов’язані з поняттям сім’ї й дому, що продиктоване історією життя родини Булгакових у цих стінах. Можна і потрібно залучати меценатів і спонсорів, але не можна порушувати цю місію, не можна нічого робити їй всупереч. Відомо, що люди, які за часів Булгакова йшли Андріївським узвозом, спочатку цей будинок чули, а вже потім його бачили, і згадували його, як Будинок, що звучить. Було 10 дітей, всі грали на музичних інструментах, з відчинених вікон лунали музика і сміх. Тому всі наші проекти обертаються довкола родинних і музичних свят. Кияни знають і журфікси, і проект «Фантом опери». Нам сподобалося відроджувати традиції, які були маловідомі за радянських часів: Різдвяні та Великодні свята, іменини. Намагаємося створити таку ситуацію, аби сім’я могла завітати в цей будинок і усім було добре разом. Люди зараз мало бувають разом, а наші проекти їх об’єднують.

— Чи є в сучасному булгакознавстві білі плями?

— Дуже багато! Біда в тому, що Булгаков тривалий час був заборонений. А заборона на письменника в радянській системі — це тотальна заборона на особу. Люди, які могли писати про Булгакова, зберігати документи і фото, боялися. Не збереглося і багато будинків, пов’язаних з Булгаковим, їм дозволили піти з життя, як це сталося в Києві з будинком на вул. Воздвиженській, 10, де він народився. Київський період найменш вивчений, і сьогодні знайти автограф Булгакова — все одно, що знайти невідому роботу Леонардо да Вінчі.

— Чому така суперечна оцінка роману «Майстер і Маргарита»?

— Тому що в романі є відвертість — це один із прийомів письменника, і є незавершеність. Письменник недаремно називав «Майстра» своїм «Фаустом» — як і Гете, він працював над романом майже все письменницьке життя, з 1928 року до своєї смерті в 1940-му, але в Гете життя було вдвічі довшим. І якби Булгаков не помер, робота над «Майстром» продовжувалася б, це очевидно. Було багато варіантів, і невідомо, що чекало читача на виході: акценти залежали від часу, коли він писав, і якщо 1920 роки були «вегетаріанські», то 1930-ті — абсолютно інші. У своєму фільмі Юрій Кара апелює до ранніх варіантів, і, як мені здається, це цікаво. Залишається відкритим питання про віру — в «Майстрові» й у житті письменника. Чому існує так багато трактувань? Ще й тому, що коли в Булгакова при обшуку були вилучені щоденник і рукопис «Собачого серця», більше він щоденники ніколи не вів і був дуже обережним у розмовах. Навіть його дружини і сестра у своїх спогадах, щоденниках обходять теми віри і політичних переконань.

— А яка доля вилученого щоденника Михайла Опанасовича?

— Булгаков добився, аби його повернули, і знищив. Але в НКВС збереглася копія, і сьогодні його можна прочитати, називається — «Під п’ятою»...

— У музейній книзі відгуків є запис: «Я дуже люблю Булгакова, адже саме завдяки ньому вирішила стати лікарем».

— А я знаю людину, яка, прочитавши «Майстра», стала священиком. Це й є прочитання тексту як творчий процес, коли кожен читає й інтерпретує згідно зі своїм внутрішнім світом. Якщо людина хоче стати сучасною, а сучасна людина — означає освічена, — вона має докласти деяких зусиль. Зусилля потрібно докладати завжди. Коли я вчилася в Юрія Лотмана і Зари Мінц, вони не приймали відповіді «не подобається», говорили: «Ви спочатку прочитайте, спробуйте пропустити через себе, а потім сформулюйте, з яких причин ви вважаєте, що це погано». Це завдання кожної людини, яка відкрила книжку.

— Чому не спадає інтерес до творчості Булгакова?

— Коли Булгаков приїхав у Москву — молода людина з дипломом одного з найпрестижніших вузів Російської імперії, його московські дядьки, відомі лікарі, не маючи власних дітей, обожнювали племінника, і він міг бути тут же влаштований за фахом. Але Михайло Опанасович вибирає дорогу, про яку сказав: «Хто творить, не живе без хреста». Сам свідомо вибирає свій хрест: з одного боку, це послужило причиною його ранньої смерті, з іншого — він став всесвітньо відомим письменником. І Булгаков, як і раніше, цікавий світу, я бачу це по відвідувачах і по кількості нових перекладів. Наприклад, на англійську був один переклад, з’являється другий, третій. Люди заново переосмислюють його творчість, знімають нові фільми. Та найголовніше — тексти Булгакова, як і раніше, сучасні та актуальні.

— Розкажіть, як музей відзначатиме свято?

— 15 травня о 14.00 проведемо біля пам’ятника виставку булгаковських книжок на 36 мовах із фонду нашої бібліотеки і на різних мовах читатимемо його твори. О 16.00 у Виставковому залі на Андріївському узвозі, 3 відбудеться презентація книжки «Михайло Булгаков. Київська ехо-камера» (автори — Світлана Ноженко і Анатолій Кончаковський). А о 19.00 у нас відбудеться прем’єра опери Арріго Бойто «Фауст. Віддзеркалення». Цю постановку зробила Лариса Леванова спеціально для нашого музейного осередку. Партію Маргарити виконає відома українська співачка Вікторія Лук’янець. Вхід за запрошеннями, проте хто не потрапить у зал, зможе побачити виставу на великому екрані, який ми встановимо біля музею, і вестиметься пряма трансляція опери.

— А чи правда, що в музеї є ще один співробітник — нащадок Бегемота?

— Так, у нас завжди живе кіт, але ми жодного кота не заманили і не привели. Таке враження, що в них черга, а коли звільняється місце, його відразу заступає інший кіт, він приходить сам, і обов’язково в нашій гамі — чорно-білій.

Ольга Савицька
Фото: surbor.su