Наприклад, дискусію щодо фемінізму, котра в українському суспільстві ще далеко не скінчена. Або щодо ролі релігії й Церкви – котра ще навіть не починалася. Цілком достатньо, аби назвати «Гербарій коханців» вдалою прем’єрою 2011 року. 

Лише рік тому я визначала для себе авторів сучасної української літератури, яких ближчим часом не читатиму, бо вони не пропонують нічого нового, кружляючи в одному й тому ж самому колі тем.  До цього переліку тоді ввійшла й , чия « Комашина тарзанка» багато в чому дублювала «Чебрець у молоці» та й узагалі створювала враження, що письменниця віддала для цього видання весь наявний на тоді художній матеріал, від чого текст став неоднорідними і розхристаним (як тарзанка).Наталка Сняданко

Нова книжка Наталки Сняданко з’явилася в новому видавництві, в новому дизайні й у дуже сприятливий час. Биті чотири місяці літературна громадськість обговорює лише два романи, а тому читацькі нерви не витримують – хочеться взяти до рук книжку, на обкладинці якої не стоїть прізвище Костенко чи Шкляр. Отож, довелося ризикнути – і «Гербарій коханців», загалом не розчарував.

Звісно, тут є фірмовий стиль Наталки Сняданко – вишуканий і граційний, акцентований на деталях, відчуттях і спогадах. Вочевидь авторка не поспішала, готуючи рукопис, тому, умовно кажучи, «імпресіоністичні» фрагменти її книжки добре прописані й засвідчують безперечні здобутки сучасної прози в царині індивідуального стилю. Щоправда, ці фрагменти не складають усієї книжки. Дуже часто авторка вдається до іронії, часом переходить у сферу чистої умовності й містифікації. А відтак перестаєш ставитися поважно до попередніх викладок та психологічного аналізу персонажів, бо ж розумієш, що вони – лише типи, умовно сконструйовані авторкою. Подібне можна було бачити й у «Звірослові» Тані Малярчук і в «Ворошиловграді» Сергія Жадана – і це вкотре ілюструє химерність зіткнення неореалізму й модернізму у творчості сучасних авторів.

Скажімо, колоритним образом у «Гербарії» є такий собі Лесь Петрович – п’яниця, декан факультету й іконописець. У який спосіб йому вдалося за радянських часів поєднувати пияцтво й керівну роботу – більш-менш зрозуміло, що ж до іконописання виникає більше запитань… Утім, образ Леся Петровича цілком карикатурний: його релігійність відзначають «пафос і агресивна захопленість», його мовлення – це потік хворої свідомості, присмачений «побожними» фразами власного виробництва: «Рівнобічний і Безпочатковий Сину Безпочаткового Отця! Нахили вухо своє до мене і вислухай Отрокораба твого Початкового!» Після кожного причастя Лесь Петрович обрізає нігті на одній руці й нозі, щоб було помітно, як довго він не був на сповіді; забороняє дружині й дочці дивитися телевізор і користуватися пральною машинкою тощо. Свідомо чи випадково Наталка Сняданко робить Леся Петровича вірянином церкви Київського Патріархату, хоча загалом цей образ очевидно покликаний продемонструвати занепад церкви як інституції.

Зовсім інша, далеко не схожа до церкви, громада набуває ідеальних рис у тексті Наталки Сняданко. Це гарем, своєрідна комуна, котру складають лише чоловіки – коханці тети Амалії, загадкової героїні, портрет якої автор передмови Юрій Іздрик уважає ґротескним доповненням пантеону «брутально-казкових галицьких потвор». Як «текст у тексті» фігурують щоденники тети Амалії – саме звідти й походить назва «Гербарію коханців». Неодружена панна на зламі ХІХ і ХХ століть, вона сама мала фізичну ваду, а тому для свого гарему обирала чоловіків із якимось ґанджем. Попри те, стосунки учасників комуни були вільними – могли займатися сексом, коли забажають, або утримуватись від сексу; добровільно виконували різні роботи, аби прогодуватися. Зрештою, вони кохалися з дівчатами з довколишніх сіл, після чого ті народжували дітей: «…усі вони чомусь схожі між собою – біляві, з кучерями і пронизливо-голубими очима. Ті дітки не виростають високими і навіть у старшому віці нагадують янголят». Відтак ідеальну комуну, що існує на противагу патріархальному світові обмежень  і заборон, можна було б розглядати як такий собі осередок неба на землі, де все чиниться за законами справедливості, а зневажені й каліки щасливо співіснують, втішаючись любощами. Звісно, якби й опис комуни, й сама постать тети Амалії не були позначені іронічністю й пародійністю. Така собі галицька емансипантка, котра перша відмовляється від нижньої білизни й описує в щоденнику подробиці сексу зі своїми комунарами…

До речі, щодо сексу – як це не дивно для письменниці-авторки «Колекції пристрастей», повноцінні еротичні сцени з’явилися лише в цій книжці Сняданко, описані рішучо, по-діловому й тому реалістично переконливо. Натомість інші реалістичні, навіть натуралістичні описи, сказати б, дивують, але не мотивують: наприклад, бруд у захаращеному будинку одного з персонажів та його особиста неохайність  викликають закономірне запитання, як героїня взагалі могла зайти з ним у якісь стосунки, не кажучи вже про сексуальні.

Усі взаємини (про кохання говорити тут не доводиться – надто все схематично) проходять перед читачем у вигляді окремих сцен, фрагментів, спогадів. Кожен із персонажів, можливо, й описаний блискуче, але між собою вони пов’язані не більше, ніж листочки в гербарії. До останнього віриш, що у тексті будуть кульмінація й розв’язка – натомість авторка просто закриває гербарій, швидко «згорнувши» долі своїх персонажів. У цьому нова книжка подібна до інших творів Наталки Сняданко.

Утім, задоволення від тексту це практично не псує. Приємно відзначити, що авторка не стоїть на місці, відшукуючи нові теми й мотиви. А велика кількість запитань, що виникає після прочитання «Гербарію коханців», лише провокує подальші роздуми, а можливо, й дискусії. Наприклад, дискусію щодо фемінізму, котра в українському суспільстві ще далеко не скінчена. Або щодо ролі релігії й церкви – котра ще навіть не починалася. Цілком достатньо, аби назвати «Гербарій коханців» вдалою прем’єрою 2011 року.

Наталка Сняданко. Гербарій коханців. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2011.

Тетяна Трофименко