Можливо, перетворенню сприяла насамперед потужна російська книгоіндустрія, котра для успішного оперування на теренах України потребувала місцевого ринкового механізму. Наша ж рідна держава ніяк не сприяла еволюції свого книгарства, а — імовірно — ще й допомагала росіянам надійно окупувати українську видавничу галузь. Принаймні це стверджує книжка О.АФОНІНА та М.СЕНЧЕНКА «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата України, 277 с.).

Президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін неодноразово публічно виголошував свою версію «теорії змов», згідно з якою колоніальний статус нинішнього книжкового ринку України створили вищі посадовці, політики та впливові лобісти незалежної неньки. Тепер цю історію «свідомого знищення» систематизовано в першій частині розглядуваної книжки, написаної саме президентом УАВК.

Щоправда, як і раніше, так і тепер, імена державних злочинців не спливають. Фігурують хіба представницькі особи, які свого часу озвучували сумнівні владні рішення. Найбільше дістається М.Азарову, що будучи 2002-го економічним віце-прем’єром, понад рік усіляко блокував пролонгування видавничих пільг. Формально посадовець дбав про наповнення бюджету. Скільки ж він зекономив на книжковому ПДВ? Експерти Асоціації видавців стверджують, що якби всі, випущені того року вітчизняні книжки були продані до останнього примірника, до держскарбниці надійшло б 65 млн. грн. Сума, м’яко кажучи, не вирішальна.

Але за лаштунками фігурувала ще одна цифра. За обрахунками операторів ринку, наведеними у книжці, на той рік книжковий обіг в Україні перевищив 200 млн. дол., і 90% цієї суми складала плата покупців за російські книжки. Інакше кажучи, тривав започаткований 1995 року процес, коли український «уряд спонукав громадян України інвестувати з власних кишень у видавничу галузь Росії».

Відтоді ринок помалу розвивався, і нині, читаємо у книжці, «ми інвестуємо видавців сусідньої держави на суму понад 300 млн. дол.». Насамперед цьому сприяло погіршення ситуації у власне українському книговиданні. «За розрахунками УАВК, минулого року (ідеться про 2008-й) видавництвами до бюджету перераховано саме за книжкову продукцію близько 5 млн. грн. Для бюджету держави це — мізер. А скільки втрачено? Тільки за минулий рік свою діяльність припинили 324 видавництва з 777, а з 453, що залишилися, — 215 спромоглися лише на одну книгу».

Висновок простий: усі попередні українські уряди — хто свідомо, а хто «по нєдомислію» — нищили український книжковий бізнес на користь російського. Хронології перманентної «війни УАВК з урядом» і присвячено першу частину розглядуваної книжки. Війни асоціація поки що не виграла, але певні битви з податківцями цілком за нею. Можна навіть погодитися з автором, що «УАВК для суб’єктів видавничої справи — своєрідний ангел-хранитель». Але тут постають питання стратегії: як же ту війну виграти?

Обидва автори (другий, М.Сенченко, — директор Книжкової палати України) переконані, що українському книжковому ринку заважає розвиватися «тривала відсутність єдиного державного центру, який би опікувався галуззю в цілому… Необхідне державне втручання в книговидавничий процес». Ідеться про відновлення радянського Держкомвидаву. Органу, відсутнього в більшості справді «книжкових» країн — Німеччині, Британії, Франції. Там проблеми, пов’язані з книжковим ринком, вирішуються парламентами виключно за обов’язкового погодження із професійними спілками видавців. Але законопроекту про участь Асоціації видавців у розгляді фахових законодавчих актів поки що у Верховній Раді немає. Можливо, асоціація воліє і далі воювати, а не перемагати?

А як перемогти у наявній ситуації? Про це у книжці чимало абстрактного й нічого конкретного. Єдиний топ-урядовець, який вивів ситуацію на рівень адекватного реагування, був В’ячеслав Кириленко, гуманітарний віце-прем’єр 2006 року. Він зібрав аналітиків (у тому числі пана Афоніна і навіть автора цих рядків), аби з’ясувати: що, на думку книжкових професіоналів, слід негайно зробити задля перетворення українського книговидання на бюджетоутворюючу галузь. Відповідь лежала на поверхні: слід обмежити навальний, конкурентно некоректний імпорт російської книжки. Інакше кажучи, звільнити полиці книгарень для українських книжок, бо переважна більшість мереж книгопродажу — у власності росіян, що навіть теоретично дискредитує українську книжку у сфері реалізації.

Всесвітня організація торгівлі, попри те що обстоює вільне переміщення товарів між кордонами, пропонує застосовувати проти недобросовісного конкурента квоти. Недобросовісний конкурент у нашому випадку — Росія, котра заполонила своєю книжковою продукцією ті самі 90% полиць українських книгарень. Гуманітарний віце-прем’єр запропонував квотувати російську книжку. Попервах і пан Афонін був згоден. Але подальші консультації з видавцями — членами асоціації, котрі мали інтерес на російському ринку, змінили його думку. Наприклад, виникла теза про те, що «до нас надходить великий обсяг книг, що представляють сучасну науку, техніку й технології, твори світових літературних зірок». По-перше, пропоную читачам самостійно відшукати у книжкових супермаркетах книжки російських видавництв «Наука», «Аграф», «Алетейя», «НЛО» та багато інших, які, поза сумнівом, варті уваги, — їх там і так немає. По-друге, «твори літературних зірок» варто передовсім видавати українською — чи не є це пріоритетом асоціації?

По-третє: «Наївно розраховувати на те, що українські видавці без відповідного кредитного, організаційного, адміністративного сприяння держави зможуть найближчим часом закривати щорічно „прірву“ розміром від 80 до 100 млн. прим. різножанрової літератури, яка виникне через уведення квот». Але кількома сторінками нижче, коли йдеться про ситуацію кризового 2008-го, читаємо таке: «Зменшення поставок з Російської Федерації викликало зростання попиту на власне українську книгу». Отже, за умов квотування російської книжкової навали виграли б усі: покупці, видавці, бюджет. І, по-четверте: питання «кредитного, організаційного, адміністративного сприяння держави» аж ніяк не входять у конфлікт із квотуванням. Навпаки, це — обов’язкові супровідні дії.

Наприкінці книжки автори просять відгукнутися на висловлені ними ідеї. Цей матеріал — саме такий відгук. Що стосується другої частини, написаної директором Книжкової палати М.Сенченком, то тут теж чимало цікавинок. Наприклад, щодо поділу ринку підручників. Найбільше книжок у цьому сегменті випустило видавництво «Ранок» (Харків); на другому місці також харків’яни — «Торсінг плюс»; на третьому — мало відоме споживачеві літератури видавництво із Сум «Росток А.В.Т». Але коли подивимося на наклади, то картина стає зрозумілішою: перше місце — «Генеза» (Київ), друге — «Ранок», третє — «Освіта» (Київ), четверте — «Грамота» (Київ).

Тут жодних сумнівів щодо статистики немає, оскільки кількість підручників обраховується Міністерством освіти. Але претензії пересічного зацікавленого читача до Книжкової палати залишаються. Наприклад, подано список авторів, які удостоїлися найбільших публікацій. Топ-список очолюють Джек Лондон, Барбара Картленд, Б.Акунін і Тарас Григорович на четвертому місці. В середині списку фігурують Ірен Роздобудько, Лада Лузіна і Роман Іваничук. А от хто такий «письменник» Шишкін О.О., що випередив Шекспіра, — Книжкова палата нам не повідомляє.

Ну, можливо, правий і пан Сенченко: «Основна категорія споживачів книжкового ринку — це люди заможні, бібліофіли, колекціонери, багато хто з яких бажає вкласти свої заощадження в дорогу або рідкісну книгу». Хоча і світова, і вітчизняна статистика засвідчують протилежне: основний споживач — пересічний громадянин, який купує дві-три книжки на місяць.

Оскільки автори обіцяють перевидати доопрацьовану (з урахуванням критичних зауважень) — книжку, нехай ці нотатки будуть саме такими заувагами.

Кость Родик