Спробую долучитися до тих нечисленних ораторів, які цю добру традицію намагалися перервати. Отже, про що суперечка? Чи справді книжка така гарна? Чи справді така зла й ксенофобська? Чи справді надто проста і „чорно-біла”? Чи варта вона врешті-решт такої уваги?
Почнімо спочатку. „Залишенець” – пригодницький історичний роман. Він ґрунтується на історії партизанської та повстанської війни проти радянської влади в Центральній Україні у 1920-х роках.

Власне, сюжет охоплює найбільш похмурий і безнадійний період цієї боротьби для повстанців (значна частина з яких була колишніми біцями армії УНР): усі основні їхні сили були вже розгромлені, не лишилось надії на жодну інтервенцію, геть згасала будь-яка практична підтримка „козаків” з боку мирного населення.

Саме в цей момент і розгортається історія одного з отаманів на прізвисько Чорний Ворон, його боротьби, любові, дружби, невеселих, але цікавих мандрів.

У порядку ліричного відступу варто подякувати Василеві Шкляру за саму тему: адже якщо історія боротьби УПА в Західній Україні в нас так чи інакше регулярно перебуває на плаву в інформаційному просторі, то про партизанські війни в інших регіонах країни у 1920-ті, їхню героїку й болі сьогодні дуже рідко згадують.

Якось у Львові одне політично заангажоване подружжя зі щирим здивуванням питало мене, чому ж це в УРСР ніхто не чинив збройного опору Голодомору, колективізації, іншим принадам радянського режиму. Якби вони тоді прочитали „Залишенця”, можливо, питання відпало б.

Я не хочу, звісно, сказати, що Шкляр – перший, хто написав на цю тему. Звісно, є й хрестоматійна книжка Юрія Горліса-Горського (до речі, перевидана 2010 року), й інші, певний „список рекомендованої літератури” є й наприкінці „Залишенця”. Шкляр – не перший, але він перший, хто так виразно і художньо виступив „від імені” повстанців, здобув настільки помітний резонанс. Можна додати: і непоганий рейтинг, адже книжка незмінно добре продавалась і до подій із Шевченківською премією.
Що ж закидають Василеві Шкляру та його „Залишенцю”? Найгучніше обвинувачення стосується „мови ненависті”, образливих слів на адресу різних націй та інших суспільних груп (наприклад, прихильників комуністичних ідей тощо).

Справді, на сторінках „Залишенця” шановного читача очікує маса грубих слів і словесних конструкцій. Активно вживаються слова на зразок „жид”, „кацапидло”. Як усе це сприймати? На мою думку, подібні терміни в книжці Шкляра не більш ксенофобські, ніж, наприклад, уживання слова „фріц”, „німчура” у літературі про ІІ Світову війну чи нацистську окупацію (а слово „жид” тут переважно вживається в старому значенні, тобто замість слова „єврей” – і персонажі єврейської національності в „Залишенці” є як негативні, так і позитивні; хоча, звісно, й відтінок відчуження, нерозуміння, відстуності взаємної любові в ньому наявний).

Лайливі національні прізвиська тут, здається, покликані зовсім не викликати ненависть у читача, а передати дух часу, по вінця переповниний отією „мовою ненависті”. Дух нетерпимості, злості й насильства всіх до всіх. Дух, що зламав психіку мільйонів людей, котрим пощастило вижити фізично. Він і зараз присутній на телевізійних ток-шоу.

Взагалі, як антигерої, так і герої Шкляра не панькаються одне з одним. І повстанці, й більшовики з радістю вигадують для своїх ворогів та їхніх помічників, родичів звірські страти, тортури, не гребують згвалтуваннями, пограбуваннями.

І те, що авторський голос, ясна річ, перебуває виразно на боці „холодноярців”, не заважає йому час від часу описувати моторошні вчинки своїх підопічних, особливо помітні на тлі загальної їх романтизації. Іншими словами, Василь Шкляр не зловживає ідеалізацією своїх героїв. Не переводить і без того травматичну „мову ненависті” в суто чорно-біле режим.

Уважний читач безсумнівно побачить не лише огидних більшовиків, він помітить і загальне катастрофічне зчерствіння, озвіріннія всіх дійових осіб, включно з мирними мешканцями. Трагедію людини на війні.

Ще один нюанс цієї „мови ненависті” полягає в тому, що герої Шкляра говорять те, що говорять, думають дуже багато людей і сьогодні. У багатьох творах автори уникають того, щоб давати слово цим емоціям, та від того вони не зникають. Як не зникають, наприклад, і проблеми міжнаціональних, міжкультурних взаємин. І маса людей ще й сьогодні думає про них саме такими категоріями, якими говорять персонажі „Залишенця”. Якщо не вірите, то повисіть на різноманітних форумах в інтернеті.
Є до „Залишенця” й закиди в надмірній лінійності, схематизмі. На диво, такі закиди трапляються в тих критиків, котрим дуже бракує сюжетності, коли вони пишуть про інших письменників.

Щодо ідеологічної чорно-білості мова вже була. Втім, я б не говорив і про схематизм, лінійність суто літературні. Просто роман – виразно пригодницький, а відтак, і зі специфічним сюжетом, пафосом, інтригою. Важко вимагати від Майн Ріда джойсівської ризоматичності.

Втім, класичні історичні пригоди мають і свої можливості оздоблення: містичний присмак в образі незрячої ворожки Досі та її молодої харизматичної „двійнички”, романтичні краєвиди та ландшафти, образ справжнього Ворона, котрий невідступно стежить за подіями в світі людей, тощо.

Романтика „Залишенця” не заважає книжці бути зграбною, інтригуючою, добре та різноманітно написаною. Бути доброю книжкою. Для тих, звісно, хто не відчуває відрази до самої по собі історичної тематики (як їхні колеги -„опоненти”, приміром, відчувають відразу до всього „сучасного” чи „молодіжного”).

Отже, на стику якісного цікавого письма, дотепер недостатньо прописаної романтичної й трагічної теми, висловлення важливих і болючих суперечностей – книга Василя Шкляра справді постає яскравою подією в літературі, цілком вартою якої-небудь премії.

Інша річ, що й підносити до небес „Залишенця” не варто. В книжці трапляються і слабкі моменти (наприклад, мені такими видалися любовні сцени, хоча й долучатися до тих критиків, кому не сподобався „запах дикої орхідеї” – смішно).

«Залищенець» не є стилістичним проривом чи узагальненням і викристалізуванням попередніх письменницьких практик. Просто хороша книга, котру, однак, не слід приймати безумовним орієнтиром для книжок подальших.

І – зайве свідчення незграбності та глупоти Серйозного Політичного Сприйняття літератури.

Олег Коцарев