-   Богдане, здається, що Ви ледь не «останній із могікан» серед сучасних письменників, які пишуть для театру. Сучасна українська драматургія може конкурувати із закордонною?

-   Безперечно. І це підтверджує хоча б щорічний всеукраїнський конкурс “Коронація слова”, на якому відзначають п’єси справді дуже високого рівня. Але на цьому їх доля, як правило, закінчується. Біда в тому, що режисери – це я переконався на власному досвіді – не читають п’єс сучасних українських драматургів. Натомість, як спосіб самозахисту, вкотре пережовують тезу, що нинішня наша драматургія – слабка. Але коли починаєш конкретну розмову про ту чи іншу п’єсу, у відповідь чуєш загальні фрази. Як на мою думку, режисерам легше ставити відомі твори – тут щось запозичив, там щось смикнув – і вже є нібито власна інтерпретація. “Попектися” на п’єсах Шекспіра, І. Карпенка-Карого чи Лесі Українки практично неможливо, навіть невдачу можна замаскувати під творчий пошук, осучаснення, експериментальний варіант… А от із першопрочитанням п’єс сучасних авторів – складніше: треба самому придумувати, шукати, тобто співтворити разом із драматургом, мимоволі пошкодуєш за тими часами, коли суворі комісії з Києва препарували репертуар театрів: скільки у ньому класичних п’єс, творів сучасних авторів тощо.

-   А як щодо короткої прози?

-   Наша коротка проза аж ніяк не гірша від зарубіжної. На всяк випадок підкреслю, що вона – українська. Тобто висвітлює наші проблеми, наші болі й печалі. Багато робить для її пропаганди львівська літературна агенція “Піраміда”, яку очолює кандидат історичних наук, істинний пропагандист рідного художнього слова Василь Гутковський. Простежте за новинками “Піраміди” – і ви обов’язково відкриєте для себе кілька імен потужних авторів – від Мирослава Дочинця до Перта Яценка, котрі творять якісну прозу, зокрема малих жанрів.

-   Окремий період Вашого життя пов’язаний із тернопільською богемою 1970-х…

-   Це справді так. І горджуся тим, що мені пощастило не раз бути у середовищі відомого культуролога Ігоря Ґерети, народних артистів України, режисерів Павла Загребельного, Анатолія Горчинського і актора Мирослава Коцюлима. Цих світлої пам’яті митців відзначали, я б сказав, особливі добродушність, бажання допомогти, підказати, підтримати. Саме у ті, вже далекі 1970-ті започаткувалася моя дружба з нині заслуженими художниками України Ярославом Омеляном, Богданом Ткачиком, Євгеном Удіним, Пертом Шпорчуком, діячем культури Богданом Хаварівським. Вони творили і продовжують творити особливий шарм міста, нині ми співпрацюємо над журналом “Літературний Тернопіль”, у кожному числі якого є художник номера: подано роботи, висвітлено творчий шлях твору. Атмосферу 1970-х нині вдало відтворює головний редактор газети “Вільне життя” і меценат “Літературного Тернополя”, кандидат філологічних наук Петро Федоришин, збираючи митців із різних сфер у прес-клубі.

-   Яку роль у культурному середовищі тодішнього Тернополя відгравав Борис Демків?

-   Він був, без сумніву, зіркою першої величини на провінційному небі Тернополя. Не тільки високопрофесійний поет, а й доброзичливий наставник молоді. Образно кажучи, майже всі ми, тернопільські письменники, певною мірою діти Бориса Демківа. Він був своєрідним епіцентром, довкола якого гуртувалися не тільки літератори, а й актори, художники, музиканти. Треба було бачити (а я працював разом із Б. Демківим у редакції газети “Вільне життя”, він очолював відділ поезії в “Русалці Дністровій”, яку я редагував, наші творчі шляхи перетиналися в незабутній молодіжці “Ровесник”, у “Тернополі Вечірньому”), як ретельно він аналізував твори початківців, які детальні й точні поради (усні та письмові) щодо роботи над словом давав молодим. То була справжня школа майстерності! І якби не ця загалом марудна й маловдячна робота, то власний творчий доробок Бориса Демківа був би, без сумніву, значно більшим. Та він розумів свою високу місію найавторитетнішого поета Тернопілля, свій обов’язок перед майбутнім – і давав дорогу в світ літератури щоразу новим учням…

-   Якось Олександр Вільчинський зазначив, що поети залишають Тернопіль. Це пов’язано із загальною занепадницькою атмосферою міста?

-   Мабуть, що так. Сподіваюся, цю занепадницьку атмосферу вдасться змінити на краще новому начальникові міського управління культури і мистецтва Олександрові Смику. Цей відомий бард, поет та діяч культури дуже потужно почав кар’єру держслужбовця, багато робить для того, щоб Тернопіль став воістину європейським містом. Та й, сподіваюся, мої скромні зусилля антизанепадницького напряму (презентації, творчі зустрічі, концерти) дещо змінюють на краще - якщо не здружують служителів різних муз, то принаймні заінтриґовують цікавитися, над чим працюють митці із сусідніх сфер.

-   А над чим зараз працюєте?

-   Щойно у престижному львівському видавництві “Піраміда” побачив світ двотомник (по 400 стор.) моїх вибраних новел “Суд без суду” та “Зек, вождь і Гарсія Лорка”. Також побачив світ тритомник п’єс та інсценізацій “Актор і блазні”,  “Довга дорога в короткий день”, “Реквієм для кларнета без оркестру”. Нині закінчую впорядковувати четвертий том – “Кава на лезі шаблі”. Там – понад сорок драм та комедій історичної і сучасної тематики. Продовжую співпрацювати з Тернопільським, Рівненським, Коломийським та Львівським обласним імені Юрія Дрогобича академічними драматичними театрами, де 2010 року відбулися прем’єри вистав за моїми п’єсами, маю конкретні замовлення – і драматичних театрів, і театрів ляльок. Сподіваюся, що побачить світло рампи і дещо з уже згаданого чотиритомника, насамперед п‘єси відзначені 2-ю і 3-ю преміями на “Коронації слова–2010”: “Реквієм для кларнета без оркестру” (сучасні сцени; в співавторстві з Олегом Мосійчуком) і “Віщий сон, або мудрий Іванко” (казка у співавторстві з Володимиром Фроленковим).

-   І насамкінець побажання читачам від Богдана Мельничука.

-   Пам’ятати, що після чорної смуги обов’язково буде біла. Але не чекати її, склавши руки, а працювати, працювати і ще раз працювати задля досягнення окресленої мети. Можу підкріпити ці слова власним прикладом: за постановку на сцені Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка інсценізації “Мазепа” за творами Б. Лепкого довелося боротися двадцять років, за свої “Козацькі вітрила” на сцені Тернопільського академічного театру актора і ляльки – п’ятнадцять. А тепер схвальні відгуки глядачів і преси, призи на всеукраїнських фестивалях підтверджують, що справа була варта цього.

Довідка ZAXID.NET  

Богдан Мельничук народився 2  серпня 1952 р. в с. Молотків Лановецького району Тернопільської області. Заслужений діяч мистецтв України (2008). Лауреат всеукраїнських літературно-мистецьких премій ім. І. Блажкевич (1994), братів Богдана і Левка Лепких (2000), У. Самчука (2002), літературної премії ім. Ірини Вільде (2008, м. Львів), міжнародної літературної премії “Сад божественних пісень” ім. Г. Сковороди та обласної премії ім. С. Дністрянського (2003); дипломант обласної  премії ім. В. Вихруща (2002); 2-га премія Першого, спеціальний приз Третього всеукраїнських конкурсів сучасної радіоп’єси (2007); 2-га і 3-тя премії Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова-2010” у номінації “драми”. Почесний знак НСЖУ (2009). Член Національних спілок журналістів (1980) та письменників України, Національної спілки краєзнавців, Наукового товариства ім. Т. Шевченка (всі – 1998).

Наталя Пасічник

Фото: te.20minut.ua