— Як би ви охарактеризували культурну політику Литви: яке співвідношення державної підтримки та приватної ініціативи?— Це питання дуже складне у своїй простоті. Бо в мистецькому контексті все ж таки найголовніша ініціатива самих письменників, художників, музикантів. Звісно, держава визначає певне поле діяльності, оформлює все у певні межі. Тут не так важливо, про що говорити: про культурні індустрії всередині країни чи про міжнародні фестивалі, але якби не було бажання і взаєморозуміння самих митців — то підтримка була б менш ефективною. Скажімо, у Вільнюсі існує дуже цікаве явище — культурне об’єднання одного району. Він називається Ужупіс, Заріччя. Можна сказати, що його утворенню посприяли як історичний аспект, адже Ужупіс — це красивий старовинний район із забудовою ХІХ — початку ХХ століть, так і Академія мистецтв, яка притягувала сюди творчих людей. Тобто це такий собі артистичний район, «вільнюський Монмартр», де митці створили власну республіку. Вони самотужки шукали кошти для своїх проектів, для відкриття книгарень та галерей. У них навіть існують власні свята. Наприклад, ідеш вулицею, а рух на ній перекрито, ага, мабуть, у митців знову якесь свято, скажімо, День вітру або День сауни. Мають вони і власних послів, наприклад, є посол ріки, вітру, Далай-лама — це теж їхній представник, паспорти й конституцію, а на одному з мостів навіть стоїть вказівник-повідомлення про те, що ви заїздите в республіку Ужупіса. Звісно, крім митців, тут живуть багато різних людей, це чудовий район для туристів. Але не держава це створила, і навіть не місто, це суто приватна ініціатива. Слід згадати, що у 80-х роках Ужупіс, особливо в пізні години, був досить небезпечним. Але тепер усе інакше, всі «засновники» цієї республіки офіційно зареєстрували свою справу, тепер вони юридичні особи і ще більше можуть долучитися до організації різноманітних імпрез, фестивалів поезії. І якщо спочатку існувала невимушена атмосфера богемної «закритості», то тепер це притягує, як магніт, бо ти йдеш і знаєш, що ось у цьому дворі були перші незалежні покази моди, а тут виставка картин. І ці двори зовсім не доглянуті, можна сказати навіть запущені, адже студенти Академії мистецтв шукали те, що «поряд», а не щось фешенебельне. Це був їхній стиль і, що найголовніше, зміст життя. Я не знаю, чи буде вдалим таке порівняння, але чимось він нагадує мені ваш київський Поділ. Ось такий конгломерат, ареал творчих людей.

— Цікаво, чи існує у вас офіційна Спілка письменників і які її функції? Бо, наприклад, в Україні часом виникають дискусії з приводу доцільності її існування в тій чи іншій формі...
— Офіційні спілки, звісно, існують. Вони майже такі самі, як і в Україні. Але цей офіціоз не заважає бути їм дійсно сучасними. На початку 90-х усі наші творчі спілки навпаки були «революційно» налаштовані, це був і є авангард інтелігенції. Найбогемніше літературне кафе Литви — у Спілці письменників. Також Спілка має своє видавництво, коли ти відкриваєш їхні книжки, то знаєш, що на тебе чекає задоволення від справжньої літературної мови. Багато письменників молодшого покоління формально є членами Спілки, але також мають свої незалежні групи, це одне одному не заважає. Згадаємо хоча б литовсько-український проект «Синестезія» (2008): частина учасників обох сторін — «спілчани», і виступи у Вільнюсі відбувалися в головному залі Спілки письменників. Отже, ця литовська організація відкрита для модерних проектів, це в жодному разі не консервативне і не монополістичне утворення, а організація з дуже відчутною увагою до літературного контексту.

 — Як працюється в Україні та Грузії?
— Почну з України, адже ми маємо частину спільної історії. І про це спільне варто говорити і дискутувати. Україна — дуже цікава країна, і багато моїх друзів неодноразово сюди повертаються. Є «щось», що навіть не можеш вербалізувати, можливо, менталітет, світогляд, але контакт завжди є, і працювати легко. Ми видали книжку «Литовська доба в Україні», але так само можна видати «Українська доба в Литві». Бо в Литві теж багато українського. Я була здивована, скільки в наших мовах спільних слів: скриня, грудень і багато інших. Також коли я розмовляю з литовськими та українськими дисидентами, то від багатьох чую: ми ж були разом, ми солідарні. І таких паралелей чимало. Наприклад, цього року ми відзначаємо 100 років із дня смерті Мікалоюса Чюрльоніса. А 2008 року ми з колегами робили виставку «Чюрльоніс та його сучасники» в Одесі, бо Чюрльоніс їхав на Кавказ через Україну та одеський порт. І саме в Одесі, в музеї Східного та західного мистецтва був перший гурток шанувальників його творчості. Отже, знову паралелі проявляються, набувають особливого значення, не кажучи вже про більш явища. Скажімо, 2012 року буде 650-річчя битви під Синіми Водами. Як тут не згадати Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Острог, спільні моменти історії. У Львові 2008 року пройшов тиждень литовської культури, і ми зробили прекрасну виставку портретів українсько-литовської шляхти з архівів Львівської галереї. Усе це було представлено разом зі світлинами литовського бароко. Я тоді навіть і подумати не могла, наскільки добре відбувся цей культурно-історичний діалог картин і фото. І він ніколи й не відбувся б, якби не був з одного і того ж самого світу.

На відміну від України, Грузія територіально зовсім не близько, тому можна навіть дозволити собі жарт, що грузини — це литовці. І головне, всі дійсно сприймуть це як жарт. Нам близькі грузинське кіно і театр, литовський «Молодий театр» ставив п’єсу про Піросмані, навіть особливості менталітетів притягують. Тут варто зазначити, що тривалий час по революції Україна і Грузія були для нас пріоритетними, стратегічними країнами. Нічого не буває «просто так», тому невипадково 2008 року Грузію підтримали президенти Литви, України та Польщі.

— А як взагалі Литва «просуває» свою літературу в світі?— У нас є літературний центр «Литовська книга», він опікується перекладами і грантовими проектами, організацією книжкових ярмарків та участю литовських видавництв у міжнародних виставках, всіляко лобіює інтереси у видавничій сфері. Також дуже важливо, що Литва долучена до світової мережі письменницьких резиденцій Halma network і у Вільнюсі діють резиденції для іноземних письменників, перекладачів, які можуть попрацювати там над своїм проектом, перекладом з литовської мови. Це щоденне побутове спілкування письменників із різних країн на одній кухні іноді може зробити набагато більше за офіційний прийом. Також маємо англомовний журнал Vilnіus review, на сторінках якого намагаємося показати те найновіше і найцікавіше, що відбувається в культурі сьогоднішньої Литви.

— Що з цього на даному етапі могла би запозичити Україна? І з чим, на вашу думку, можуть бути проблеми?— Мене примушує замислитися кількість книжок російською на українських полицях. Особливо це помітно, коли багато видавництв збираються разом, скажімо, на Форумі видавців у Львові. У цьому є небезпека. Я розумію, що українська література не така «обширна», можливо, вона ще не може зробити потужний демпінг-центр, але те, що я побачила, було для мене несподіванкою, до приїзду в Україну я навіть не уявляла такої проблеми. Я, як аташе з питань культури, розумію, що культура — це розмаїття, це діалог, але ваша ситуація змушує мене серйозно замислитися. Моє побажання молодим українським письменникам — якомога більше міжнародного діалогу. І тут не так важлива тема, як сам прецедент. Посольство Республіки Литви в Україні вже не один рік проводить Magnus Duсatus Poesis (Велике Князівство Поезії), фестиваль поетів із Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії та Латвії. І дуже добре, що в цьому «князівстві культури і творчості» побували Сергій Жадан, Галина Крук, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін та інші цікаві автори. Отже, кожна така зустріч — це вихід на більш широкі контексти. І якби ще до цього всього держава надавала підтримку не лише українських митців, а й готовність прийняти інших європейців — то якраз це і дало б можливість відкрити українську літературу, мистецтво, традиції та цінності.

— Які сучасні українські книжки вам сподобалися?— Дуже зацікавила книжка Тамари Гундорової «Література і кітч», як на мене, це справді свіже дослідження. Ще можу назвати таку книжку, як «Urbis et orbis»... Також маю чимало українських путівників. А нещодавно побувала в Музеї українського мистецтва імені Івана Гончара і була вражена його колекцією, саме там я змогла відчути вашу оригінальність, особливо мені сподобалися фотопортрети українців, велика експозиція ретро-світлин із різних регіонів країни. Тож фотоальбом «Ukraine and Ukrainians» теж опинився на моїй полиці.

 — Як відомо, ви не тільки дипломат, а й віолончелістка. Наприклад, на поетичному фестивалі Meridian Czernowitz виступали дуетом разом із аташе з питань культури посольства Німеччини. Розкажіть, будь ласка, про цю подію.— Так, я і Гарольд Герман грали дуетом. Перший наш виступ відбувся на Фестивалі сучасної музики в Одесі, тоді якраз у Гарольда був день народження, а наш виступ припав десь на першу ночі. Спеціально для одеського концерту литовський композитор Арвідас Мальціус написав твір «Сліди на піску». У Чернівцях ми представили сучасну німецьку електронну музику. Звісно, ми обоє дипломати й часу на музичні проекти маємо не так і багато, але плануємо все-таки видання спільного диску. Як тут не згадати, що найкращі мрії — ті, що не здійснюються... (сміється).

 Юлія Стахівська