Дванадцять років тому Костянтин Родик започаткував Всеукраїнський рейтинг «Книжка року», який не лише регулярно відзначав кращі видання, але й виконував функцію діагноста, реагуючи на щонайменші зміни пульсу та самопочуття у світі книжників. Що показують свіжі аналізи? Як працюють протези і штучні органи? Які показники вмісту жирів у маслі? І куди взагалі дивиться керівництво лікарні? Про це й говоримо.

ШО Те, що «Книжка року» реагує на тенденції книжкового ринку — це зрозуміло. Але от чи реагує ринок на «Книжку року»?

— На українському книжковому ринку склалася унікальна ситуація: відсутність звичайної, класичної конкуренції в багатьох сегментах — за винятком царини дитячої літератури. Коли така конкуренція є поміж видавництвами «Махаон», «Ранок», «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», «Видавництвом Старого Лева» тощо, зникає можливість самопроголошення власних витворів унікальними, кращими, ексклюзивними. В решті сегментів — це можливо. І основні гравці, які видають, скажімо, белетристику, активно цим користуються. Тобто навипередки проголошують власні книжки непересічними подіями. А тут надходить час «Книжки року», і за підсумками експертних оцінок з’ясовується, що книжка, яка була оголошена подією, — десь у другому десятку. Як видавець на це реагуватиме? По-перше, якби була конкуренція, то він би просто не міг сам себе вихваляти, а по-друге, він би до цього спокійно ставився.

Років сім-вісім, а може, й десять тому на російському ринку теж була така ситуація. Аж потім видавці дійшли згоди про те, що різноманітні премії та конкурси їм потрібні. Вони визнали «Национальный бестселлер», «Большую книгу», російського Букера, і включили їх у свою систему промоції. Тобто якщо оголошується короткий список однієї з цих премій, то фактично всі книжкові журналісти з цим граються. І там ніколи не виникає запитання, що «ЭКСМО» чи «Захаров» чогось не дістали. У нас поки що видавці сподіваються на власні сили, власні піар-відділи.

Корумпована сорока-білобока

ШО Хотілося б у цьому питання все ж таки з’їхати «геть від Москви», на яку ми занадто часто озираємося. Книжка року — фахова відзнака для видавців. Але складається враження, що більшою мірою на неї реагують читачі — бодай для того, щоб знати, в кого ж кидатися лайном. Плюнути в бік книжки, названої кращою, — святе діло. Ну, і сказати сакраментальне «знову дали не тому, кому варто». Чому український видавець інертно ставиться до проекту, який обслуговує його інтереси? Зрозуміло, що існують амбіції, але ж має бути і здоровий прагматизм. Адже це елемент інфраструктури, до творення якого видавець не докладає зусиль, — він отримує готовий до використання продукт «як є».

— Перша заувага. Те, що ми говорили про Росію — це не російський досвід,
а світовий. Просто він там уже працює,
а в нас — ні. Я апелюю до Росії, бо вона близько, вона впливає, і вона — тут. Хочемо ми цього чи ні, але наш ринок перебуває під значним контролем росіян. Вони свого часу зрозуміли, що книжковий бізнес може бути бізнесом тільки тоді, коли він самостійний, а не залишається на короткому повідку чиновника, який розподіляє бюджетні гроші, як сорока-білобока: тому дам, а тобі — не дам. У нас ця система залишилась. Чиновники кажуть: о, ми цього року 20 мільйонів на українську книгу виділили і ще там скількись на централізоване поповнення бібліотечних фондів. Направду це — корупційні програми. Вони призвичаюють видавця до утриманства. Якщо я маю прудкі ноги і вчасно добіг до заступника міністра культури, то маю шанс винести зі складу все, відправити в бібліотеки бідним співвітчизникам, які однак цього не читатимуть. Голова не болить щодо створення якогось нового продукту, його вірного позиціонування чи якихось маркетологічних досліджень. Навіщо? Я домовився — склад чистий. Видавців, які працюють нормально, у нас можна перерахувати на пальцях. Статистика, хоч яка вона у нас убога, свідчить, що половина книжок, які видаються в Україні, — це продукція харківського «Клубу сімейного дозвілля». Ну, він так називається. Насправді це дочірнє підприємство двох китів світового бізнесу — Random House і Bertelsmann, яке працює за правилами, усталеними у всьому світі. За що їх і не любить, скажімо, місцева влада. Й, до речі, саме це видавництво за «Книжкою року» ретельно стежить. У них не так багато нагород, але якщо якесь видання «Клубу…» відзначене, то перевидається з нашим логотипом на обкладинці, що, за їхніми ж словами, у кілька разів збільшує продажі. І це теж світова практика.

Проте більшість наших видавців не зацікавлені у нормальній бізнесовій діяльності. Швидше добігти, куди треба, домовитися, «порєшать» за допомогою адмінресурсу чи в кулуарах — от і все. І в такій ситуації навіщо їм «Книжка року»?

В очікуванні бариг

ШО Пригадався мені в зв’язку з цим знаний афоризм Вільяма Піта щодо трьох шляхів до банкрутства, який — з огляду на вітчизняні реалії — варто перефразувати. Якщо найшвидший шлях позбутися будь-яких грошей — це азартні ігри, найприємніший — бляді, то найнадійніший — видання сучасної української літератури. І тому нічого дивного, що сам образ сучасного українського видавця — більш як сумнівний. Це або голодранець, який продав останні підштаники, видав три книжки і залишився на бобах, або ж маніпулятор кредитами, який постійно ризикує потрапити в нокдаун внаслідок чергової фінансової кризи, або ж — і це найгірший випадок — агент духовності. Тож мене надзвичайно цікавить, коли вже нарешті в українське книговидання прийдуть бариги? Люди, які подивляться на приклад «КСД» і зрозуміють, що й на цьому ринку можна варити бабло.

— Думаю, що українські бариги відрізняються від усіх інших бариг тим, що вони дивляться у бік влади. Приходить новий Президент — і починає перерозподіляти ринок на користь своїх кумів, друзів, знайомих, тих, хто фінансував його виборчу кампанію. І це відбувається перманентно. Бариги, тобто учасники цього поділу, просто не встигають реагувати на якісь побіжні речі. Бо тут же ж на кону труба, метал… Ці люди переймаються жирнішими шматками. Знову-таки, погляньмо на Росію — там те саме було. Фінансовий, банківський бізнес прийшов на книжковий ринок буквально три роки тому. От відомий бізнесмен Олександр Мамут створив групу «Аттікус паблішинг», придбавши кілька видавництв. Прийшли фінансисти, які побачили: так, тут можна робити гроші. Попри те, що кілька років тому в Росії скасували пільги з ПДВ і податку на прибуток. Видавці спочатку були шоковані, що їм тепер доведеться платити 10 %, але потім звикли, розвиваються, і все гаразд. І серйозні «бариги» цікавляться цим бізнесом.

Нуль по податках на додану вартість і на прибутки в книжковій справі сьогодні ролі не грають. Бо видати книжку, за великим рахунком, не дуже важко, а от продати її, та ще й не одну, а цілий асортимент — ось проблема. Що таке 500 книгарень на Україну, якщо у Польщі їх три тисячі, у Німеччині — шість тисяч? Але й ті, що є, знаходяться під контролем нашого стратегічного конкурента. І його можна зрозуміти. Навіщо йому ці українські книжки, якщо він завозить повний асортимент, що закриває усі читацькі уподобання? Єдиний наш виняток — мережа книгарень «Є». Але я нічого не можу сказати про неї, бо у нас немає статистики продажів. Невідомо навіть, чи вона прибуткова, чи збиткова.

Певний оптимізм викликає те, що рано чи пізно наші бариги все поділять і почнуть «підчищати» територію, озиратися, де ще можна хапонути. Скупити кілька видавництв, об’єднати, «оптимізувати» — і вперед. І нікуди ми від цього не дінемося. Не зробимо ми — зроблять нам росіяни. Але тоді вони будуть жорсткішими, звичайно.

З іншого боку, всі ці розмови, що от, мовляв, прийдуть іноземці, скуплять все, трохи дивують. Що таке «Махаон-Україна» чи «Країна мрій»? Так, там є російський капітал, але ж вони видають чимало якісних українських книжок. І дуже часто це креативний продукт. Хіба так важливо, чиї це гроші працюють? Якщо немає впливу ідеології — то яка різниця? Хоча якраз у цьому й сумнів. Навіть якщо нам побудують модель без ідеологічного втручання, її завжди можна буде використати. Це те ж саме, як вони Німеччину, а потім всю Європу на газ присадили, а тепер танцюють європейці під дудочку Кремля. Тобто йдеться про апробовані речі: зробити структуру, законсервувати, а потім в слушний момент активізувати. Якби замість росіян були поляки, ми б менше непокоїлися.

«Як ти можеш у такому гівні колупатися?»

ШО Усі книжкові люди добре знають, що літературної критики в Україні немає. Ну, окрім самих літературних критиків, які вперто не визнають факт власного небуття. З іншого боку, літературознавці вважають книжкових рецензентів, що працюють у масових ЗМІ, шарлатанами і нікчемами, й це взаємна любов. У вас є доволі цікавий досвід «свого серед чужих і чужого серед своїх». Бо, з одного боку, Родик за часів «Книжника» підтримував так звану «поп-критику», орієнтовану на читача, з іншого — ви співробітник Інституту літератури.

— Нещодавно Тамара Гундорова проводила спочатку семінар, а потім круглий стіл з проблем сучасної масової, популярної літератури. Виявляється, сьогодні є кілька кандидатів і докторів, які захистилися саме по цій темі. І ось одна з цих докторів поскаржилася, що їй постійно дорікають, мовляв, як ти можеш у цьому гівні колупатись? Це ж несерйозно, як може вчений цим займатися?

Що таке традиційне літературознавство, яким воно було за радянських часів і яким воно значною мірою залишилось сьогодні? Науковець вивчає якийсь історичний період чи будь-яке ім’я того періоду, намагається нібито увійти в той час, що в принципі неможливо. На мою думку, головне, чим сьогодні мають займатися літературознавці, — шукати в минулих віках той досвід, який корисний і цікавий сьогодні. Я колись і книжку свою так назвав — «Невивчені уроки Ситіна». Бо те, що робив Ситін, кожен видавець сьогодні повторює. Або не повторює — і програє. Бо вивчати літературу просто для того, щоб накопичувати факти, — навіщо? Це продукування інформації заради самої інформації.

Те, що видавці кажуть «немає критики», — так вона їм непотрібна, тільки заважає. Краще зробити прес-реліз і роздати його журналістам, та ще й з книжкою. А такого дурного журналіста, який буде книжку читати, — спробуй знайти. Немає часу. Бо цей журналіст пише про все: і про кіно, і про театр, і про музику… Тому працюють ножиці. Вирізав — скомпілював. Відтак більшість книжкових публікацій у так званій глянцевій періодиці — це препарація прес-релізів, зроблених видавцями. Таку хитру вони придумали собі гру.

У нас немає окремих книжкових журналістів, як у Росії, бо ніхто не оплачує час на читання книжок. Треба написати про кіно — витрачаєш три години максимум. Політичний матеріал? Пішов під купол, випив кави з депутатиками, стрічку новин переглянув, — все готово. А щоб книжку прочитати — хоча б два дні треба. І ти будеш її читати? Ні. Це об’єктивно. Де Рябчук, який був непоганим критиком? Він пішов у політологію, там більше платять.

Черга на золотого Кобзаря

ШО Якщо уявити, що кожен актуальний український політик — це книжка, як ви могли б схарактеризувати цю бібліотечну поличку?

— Вочевидь, у такій бібліотеці ми би побачили в першу чергу корінці ощадних та бухгалтерських книжок, а також чорних зошитів з чорною бухгалтерією — рукописів. Хоча на багатьох із них може бути написано «Кобзар» або «Біблія». Й іноді, хоч як це дивно, там справді може бути «Кобзар».

От, наприклад, дніпродзержинське видавництво «Андрій» видало другого «Кобзаря». Колись була у Шевченка ідея випустити таку збірку — через сім років після першого. Він упорядкував її, навіть написав передмову, але коли приїхав з рукописом до Києва, то відразу з порому потрапив у буцегарню, у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Тож це видання за життя він так і не здійснив. І ось тепер Сергій Гальченко (заступник дирек­тора Інституту літератури, — прим. ред.) вирішив здійснити мрію Кобзаря, хоча не можна з певністю сказати, що видано саме ті твори, які були вилучені при арешті. Й ось цей другий «Кобзар» вийшов у трьох варіантах. Перший — звичайний, в твердій палітурці, друк у два кольори; непогано, але стандарт­но. Другий — з шкіряним корінцем і якоюсь спеціальною тканиною. А третій — штучне видання, дорожча шкіра, золотий обріз, папір ручної роботи. Коштує така книжка близько 1300 доларів. Тобто легко уявити, хто може собі це дозволити. Й директорка запевнила мене, що найкраще продається саме оцей третій варіант. Спочатку зробили сто оправ — розійшлися відразу. Тож майстри тепер завантажені роботою на кілька місяців наперед. А покупці чекають у черзі. Я, звісно, не думаю, що кожна красива книжка, яка лежить на дубовому столі можновладця, буде прочитана, але — теоретично — така можливість є. Не знаю лише, чи існує в таких випадках хоч якась кореляція між книжкою та її читанням.

запитання Михайла Бриниха