Цьогорічною симпатією газети «Високий Замок» на однойменному Міжнародному осінньому салоні стала художниця-ілюстраторка Вікторія Ковальчук. Її серія теплих і яскравих робіт «Дитячі сни» полонила серце не одного глядача. Та й сама мисткиня володіє якимось загадковим магнетизмом. Про профанацію нинішнього мистецтва, крах постмодернізму, план витравлювання духовності з людини та особливість дружби Вікторія Ковальчук розповідала кореспондентові «ВЗ».

- Ваші картини, у тому числі й серія «Дитячі сни», яка здобула симпатію «ВЗ» на Осінньому салоні, надзвичайно добрі і теплі. А як ви ставитеся до іншої грані сучасного мистецтва, яка робить ставку не на позитив, а на епатаж?

- Нещодавно у «Мистецькому арсеналі» в Києві пройшов розрекламований грандіозний проект – «Арт-Київ». Там, на стінах, можна було побачити мавп у тернових вінках. Не хочу уподібнюватися до героїв казки «Нове плаття короля», охати і аплодувати тому, що є явною профанацією мистецтва, гармонії і краси. Уявляю собі інтелігентних простих інженерів, лікарів, які приходять на виставку і бачать цей жах. На виставки зараз майже ніхто й не ходить. І не тільки через те, що квитки дорогі, а тому, що там незатишно. Там нема на що дивитись.

- Чим це зумовлено? І що відображає?

- Інколи подорожую коридорами-сайтами світового павутиння, бо хочу знати, чому всі в Україні так захоплюються постмодернізмом, коли Європа вже «відкашлює» його залишки, зрозумівши, що це дорога в нікуди? Чому мистецтво жахливе? Бо є якийсь план. Якщо у людей забрати істину, якщо назвати чорне білим, вони перетворюються з особистостей в індивідуальності. Багато індивідуальностей – натовп. А натовпом легко маніпулювати. Мистецтво ніби таке ефемерне, картинки висять на стінах, якісь скульптури, кераміка… Здається, як воно може впливати? А воно виховує людину, вчить її розуміти красу і прагнути її. Муляжі розкладених трупів корів (Фонд Віктора Пінчука виставляв роботи Деніела Хьорста – муляжі трупів корів з мухами) не будуть вчити краси. Міжнародні фонди, які підгодовують таких художників, мають план витравлювання духовності з людей, їх свідомості та гідності. Переконана в цьому.

- Які у вас орієнтири у творчості?

- Передусім – щирість і краса. Керуюсь своїм гаслом: «Усім вистачить світла, місця під сонцем. Головне, щоби тінь від нас не була занадто довгою і темною». Коли творю, хочу, щоб мої роботи ясніли, щоб тінь від них була якнайменшою і не темною. Тому роблю акцент на дитинстві і на дитячості сприйняття світу. Усе життя оформлюю дитячі книжки, так певною мірою мені це вдається. Протиставляю це безістинності і безобразності андеґраунду. Хоча не можу сказати, що весь андеґраунд негативний. Є гострі думки, які спонукають людину думати. Але це вже шоу, а не виставки. Настане час, коли усі роботи згорять, усі скульптури розсипляться, знищаться архітектурні пам’ятки – тому, що ми живемо у матеріальному світі. Кінець буде всьому. Але залишиться той ступінь любові, з яким художник робив той чи інший твір.

- Де черпаєте любов, необхідну для творчості?

- З цілого світу. Йдеш по вулиці, над головою й під ногами іскриться мороз – надихаєшся тією красою. Оцей сніг, що блищить на сонці, називаю діамантами для бідних. Мене надихає природа, творіння Боже, а ще мудрі, глибокі книжки. Передусім богословська література, досвід духовних старців, які розповідають, як треба жити і що головне у житті. Щодо художніх книг, то відкрила для себе Гайдеґґера і Кортасара. А ще черпаю любов зі спілкування з людьми. Відчуваю, що їм болить, і хочу дати відповідь на це своїми роботами.

- Із чого розпочалась ваша робота над ілюструванням дитячих книг?

- Вчилася в математичній школі і, скільки себе пам’ятаю, хотіла стати журналістом, а потім – художником книги. Бо і там, і там поєднуються слово і образ. Внутрішньо хотіла оформляти дитячі книжки. І так сталося, що коли захистила диплом, мені запропонував нинішній професор кафедри графіки Академії друкарства Володимир Овчинников поїхати у Молдову, в Кишинів. Там деякий час співпрацювала з видавництвом. Із цього почався мій шлях до дитячої літератури. Потім оформила книгу Василя Войтовича «День прокинувся» для видавництва «Каменяр» – і мене помітили у Києві у видавництві «Веселка». Тоді це було єдине потужне видавництво дитячої літератури, яке випускало її для всієї України величезними стотисячними накладами. Почала співпрацювати з ними і оформила свої найближчі й найдорожчі книги: твори і Богдана-Ігоря Антонича, і Ліни Костенко, й Івана Світличного, Анатолія Камінчука, Дмитра Павличка…

- Чим керуєтесь, коли намагаєтесь відтворити в ілюстрації те, що автор сказав словесно?

- Усі автори, яких назвала, – поети. У видавництві мені давали оформлювати поезію, яка дозволяє художникові трактувати вільно. Бо поезія – завжди образно-метафорична й асоціативна. Не хочу робити ілюстративну кальку з тексту, хочу відкрити те потаємне, що звучить між словами, у самому ритмі поезії, у самому відчутті слова.

- Скільки часу щодня віддаєте творчості?

- Весь час працюю. Якщо не за столом у майстерні, то подумки. Зараз маю проблеми з очима, а раніше могла працювати по 12 годин на день. Коли швидко втомлюються очі, починаю писати. Працюю словом – роблю замальовки, новели, записую казки. З часом, можливо, видам книжку.

- Про що здебільшого пишете?

- Твори переважно притчевого характеру. Також казки, поетична проза, є декілька філософських повістей. Але в жодному разі не пишу постмодерної літератури. У мене є зміст і сюжет твору, це не потік свідомості.

- Ваша родина не почувається позбавленою того тепла, яке ви віддаєте малюванню?

- Мабуть, почувається. Що поробиш… Художник – своєрідний самітник. Сім’я у мене маленька, я була одна в батьків. Мама – вже старенька, а син два роки тому закінчив університет «Львівська політехніка» і вступив у докторантуру Варшавського університету. Цікавиться економікою і також любить слово. Правда, поки обмежується газетними статтями.

- Малювання ви розцінюєте як ремесло, професію чи як творчість?

- Звісно, що це і моя професія, за яку отримую заробіток. Але у першу чергу – творчість. Це думка, зміст, який наповнює форму. Для мене форма без змісту – порожня. Тому відрізняюся від художників. Кажу: мої дорогі друзі, я – більше «думальниця», ніж художниця.

- Які у вас стосунки із колегами? Маєте серед них хороших друзів?

- У мене добрі стосунки зі всіма художниками, тому що розумію їх і люблю. Дружба – це найвищий вияв любові у світі. Хто пізнав це відчуття, нехай скаже, що він – найщасливіша людина. Якщо ти дружиш – це жертовна любов, ти можеш захистити собою друга. Не можу сказати, що у мене таке є.


Довідка «ВЗ»

Вікторія Ковальчук – художник-ілюстратор. Народилась 26 січня 1954 року у м. Ковелі Волинської області. Член Спілки художників України з 1995 р. Закінчила Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (1978 р.). Працювала завідувачем кабінету книги кафедри оформлення та ілюстрування книги Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (1978 р.), завідувачем відділу художнього оформлення видавництва при ЛДУ (1980 р.), позаштатним художником Державного видавництва «Каменяр» (1983 р.), викладачем кафедри образотворчого мистецтва – графіки Української академії дизайну (2001 р.), позаштатним художником Державного видавництва «Світ» (з 2004 р.). Метод – символізм з елементами сюрреалізму, міфічний реалізм, етностиль, розробляє власний напрям – «приколізм» як своєрідний протест проти постмодернізму та цивілізації споживання. Оформила понад 200 книг різних жанрів. Серед них – понад 30 дитячих книг.


Фото з архіву Вікторії Ковальчук

Юлія Тунік-Чорна