Re: цензії

Артем Полежака, поет. Народився 24 вересня 1975 року в Харкові. Закінчив Харківський інститут інженерів комунального будівництва (зараз - Харківська національна академія міського господарства).

Автор двох малих архітектурних форм і першої в Україні поетичної збірки, яка не містить текстів. Переможець числених слемів. Єдиний з літературного кола, хто висував свою кандидатуру на виборах Президента України 2010 року. Учасник різноманітних акцій громадянської непокори, зокрема проти скандальновідомого законопроекту “Про мови в Україні”. Свого часу виступав перед різноманітною аудиторією: від школярів до мешканців геріатричного пансіонату та ув’язнених.

Займається дизайном меблів. Проживає в Києві. Позиціонує себе двомовним. Дуже любить пиво.

Взяти це інтерв’ю мене спонукали дві речі: презентація антології “Аморалка”, у якій представлені твори Артема Полежаки, і його вірш, який наведу в кінці, і який досить ємко відображає ситуацію в нашій країні після останніх виборів. Про політику, творчість та епатаж - розмова з Артемом, поетом, якого краще один раз почути і побачити, ніж сто разів прочитати.

Якою мовою думаєш?

Я мыслю образами.

Ти вважаєш себе поетом?

Так. Причому мені не обов`язково щось писати. Поет це – стан свідомості, спосіб життя. Можна віршів не писати, а бути поетом. Мої вірші можна перелічити на пальцях.

Давно ти поет?

Як тільки народився. Я коли народився – почав кричати – оце і був мій перший вірш.

Твої тексти навіть в Інтернеті рідко знайдеш. Ти віддаєш перевагу виступам перед публікою…

Коли я читаю вірші, бачу всі проколи. На сцені – мімікою, інтонацією, грою дотискаю. Такий собі мінітеатр. Я потім виправдовуюся, мовляв, – декламаторські тексти, вони пишуться для того, щоб читати зі сцени.

Твоя перша поетична книга не містить текстів, лише ілюстрації... Прокоментуй будь-ласка.

А мені не хотілося видавати свою збірку. Тому що я потусив у цьому середовищі, подивився на інших поетів, у всіх така от манєчка - написав три віршики і йому треба збірочку... Потім вона лежить на полицях книжкових крамниць, ніхто її не купує. Він її роздаровує всім друзям і один екземпляр дарує мамі... Видаються всі.

Ти вирішив іти іншим шляхом?

Я розумів, що це треба зробити не так. Проти системи. Я спеціально зробив таку книжку, яку я не можу подарувати мамі.

А мама що каже про твої вірші, чи ти їй не читав?

Вона деякі чула, час від часу каже: синок, ти не пиши вірші з матюками.

Ну, то яка ж концепція книги поезії без самої поезії?

Зараз усе поясню. Два роки тому, коли я почав потрошку виступати на слемах, їздити по всяких фестивалях поезії, з квартирниками, сольниками, начебто непогано почало виходити. І на кожному виступі постійно запитували, а коли ж вийде книжка. Прийшли, послухали сольник поета, хочеться ще з собою на память щось узяти. Виникла така ідея неочікувана, як би так і випустити книжку, і не випустити. Щоб це були одночасно і вірші, й не вірші. Розумієш, от коли виступаєш зі сцени, ось ти, а ось аудиторія. Ти декламуєш вірші і зав’язується якесь спілкування, ви творите цей вечір поезії разом, відбувається якийсь обмін енергетикою, у публіки є певна реакція, і один і той самий вірш може прозвучати по-різному в різних місцях з різною аудиторією. І от, це такий винахід, що цей момент інтерактиву, співтворчості ми переносимо в книжку, тому що людина бачить перед собою вірш, але вірш намальований і вона може долучитися, розмалювавши так, як вона захоче, або домалювати щось своє.

В’ячеслав Пономарьов (друг і PR-менеджер за сумісництвом): Суспільству потрібні скандали. Коли ти пишеш хороші тексти – це на фіг нікому не потрібно, а коли ти робиш навколо всього цього якийсь скандал – суспільство звертає увагу.

Ти готуєш проект із гуртом Барабас. Як ви знайшли одне одного?

Це гурт із Житомира, троє людей: двоє на барабанах і один на бас-гітарі. Першого разу ми зустрілись за годину до концерту - я начитував тексти, вони підігрували. Був практично експромт. Ми якось одразу один одного відчули по енергетиці. Робочої назви ще немає. Багато аранжувань приходить під час запису. Вигадуємо прямо в студії. В цьому теж є плюси і мінуси. Мінус – що робота не просувається так швидко, а плюс – що це відбувається природньо і росте як дерево.

Не боїшся, що почнуться закиди, мовляв, поетам уже немає чого у звичній для них формі сказати, то вони повадилися під музику це робити?..

А колись, наприклад, не було такої серйозної письмової традиції, більшість своєї творчості люди передавали з вуст в уста. А потім, як почали писати книжки, почали казати “ооо і цей книжку написав”. Це така форма. Якщо вона має попит, чому б цим не займатись.

А політика? Це було заради приколу?

Ні, я дійсно хотів бути Президентом. Балотувався. Мені відмовили, тому що не мав 35 років.

2 гривні 50 копійок, які ти вніс, теж до застави, передбаченої законом, не дотягнули...

То вже дрібниці… Я розраховував, що в нас вибори тривають по півроку. Що будуть вибори-перевибори, поки це все відбудеться, мені б якраз стукнуло 35 років (сміється).

Якщо серйозно... Знаєш, ми то прийшли постібатись, але там я зустрівся з такими фріками, які абсолютно серйозно подавали свої заявки на Президента. Я коли прийшов реєструватись, десь годину-півтори простояв у фойє, бо документи забрали і тьотонька кудись пішла. І мені на вухо підсів якийсь мужичок, який оці півтори години мені розказував про свою програму...

Тобто туди справжні божевільні приходять?

Так. Ми ще фотографій навибирали, (там треба 4 великих і 4 маленьких) і всі їх зробили різними. Причому на одній я там голий, на іншій – п’яний, ще в якійсь непристойній позі. А я так поклав перед нею, вона навіть оком не моргнула, так що там до таких звикли, як ми, божевільних, і вони вже на стьоб не ведуться.

З передвиборчої програми Артема Полежаки: - Пиво буде безплатним!

Державним бюджетом буде передбачена стаття, яка забезпечить всіх громадян України безплатним пивом. Таким чином українці припинять пропивати гроші і зможуть вкладати їх у свій добробут, а також - у малий та середній бізнес, що в свою чергу стимулюватиме економіку країни.

І якої політичної системи ти є прихильником?

Суспільство має бути кастовим і в кожної касти мають бути свої права і обов’язки. І це не жарти. Я не розумію, чому якийсь там урод моральний, якийсь гопник, бандюк, або напівбожевільна бабуся має таке саме право голосу як і я. Виходить, що вони вирішують долю тих людей, у яких є якась клепка

Так можна ж не в тій касті народитись?..

Ні, я за прогресивне кастове суспільство. Повинна бути можливість переходити з однієї касти до іншої, якщо ти готовий здати певний іспит. Ну от людина живе в Україні. Вона ненавидить не тільки українську мову, вона взагалі все ненавидить, що пов’язане з українськістю, і в цієї людини є право брати участь у виборах, заявляти про якісь права. Це елементарна логіка. Мені здається це ненормально… Ну хоча б, щоб отримати громадянство – скласти екзамен з української мови.

Ти ходиш на вибори?

Так. Кожного разу. Але, у нас така ситуація... Ми всі хочемо уявляти себе стадом баранів, яким потрібен козел попереду, за яким би ми йшли, а потім цей козел стає козлом отпущєнія...

Усі думають, прийде президент, а в нього в кабінеті дві кнопочки: на одній написано “погане життя”, на іншій - “хороше життя”, він натисне на ту кнопочку, і відразу Україна розцвіте. А що ти зробив? А вони відповідають “А что я могу здєлать?!”

Тебе можна купити?

Я продаюсь. Тільки до певної міри. На Гітлера і ПР ніколи не працював би..

Десь прочитала статистику, що скандал в Україні живе чотири тижні. Покричали, пообурювалися, а потім забули...

У нас настільки звикли до аномального, що аномалія стала нормою. А я не звикаю. Тому мені складно.

Поет має бути громадським діячем?

Письменник уже сам по собі громадський діяч, хоче він цього чи ні, тому що його працю люди читають чи слухають. Звичайно, одна справа, коли якась тітка на базарі говорить про розділ України, а інша справа коли просто так це припускає Андрухович... Я розумію, що це його думка. Але ж треба нести якусь відповідальність. Тому що тебе слухає не одна людина і не дві, на тебе дивляться. Треба не забувати, що, хочемо ми того чи ні, існують такі от стереотипи ставлення до письменника як до пророка. На жаль. А може й на щастя. Якщо вмієш користуватися - то на щастя, якщо ні – то на жаль для всіх нас....

Тобі комфортно в Києві?

Кожного разу все складніше повертатись у Харків. Я натура тонка. Там люди більш агресивні. Мені здається, вони навіть рухаються інакше. Тут у мене відчуття, що я іду по своїй землі. Якщо ти в Києві розмовляєш українською – на тебе просто дивляться, якщо в Харкові - на тебе дивляться якось не так. Сам погляд, коли на тебе дивляться і оцінюють, я вже вважаю образливим.

Зараз усі переймаються ідеєю, як об’єднати Схід і Захід. Маєш рецепт?

Треба налагоджувати якісь зв`язки, щоб люди зі Сходу їздили на Захід і навпаки. Ці міфи про ворожість одних щодо інших живуть серед людей, які носа далі свого двору не потикають, і вони потужні, тому так міцно сидять. Мистецькі акції - це добре, але... Треба придумати якісь програми, щоб була потреба поїхати подивитись, як воно, що й до чого, щоб цю шизофренію зняти. Кращі дороги зробити, щоб людям комфортніше їздилося з Луганська до Львова. Щоб можливий був туризм: сісти всією родиною в сімейний автомобіль і проїхатись по Україні. Це було би зрушення якесь... Україну врятує спілкування.

Тобі доводилось читати перед різною аудиторією. Розкажи про свої враження.

Був цікавий виступ перед школярами (минулого року в рамках Київської барикади). Він був 25 вересня... А справа в тому, що у мене 24- го вересня - день народження. Ранок. Мені на 10-ту годину треба зявитись у школу – на другому кінці міста. Я ще не протверезів. Приходжу туди, заходжу в учительську. Директриса дивиться на поета, якого їм прислали. А вони ще так стали близенько, я намагаюсь не дихати, особливо в їх бік. Вони дивляться - і в очах: от блін, прислали поета... Кажуть: а на які теми ви пишете, нам же ж треба знати, до дітей виводити. Я покопався в себе, знайшов якийсь текст, щоб без матюків. Вона бере в руки: ага, понятно – постмодернізм.

Привели мене в клас, я розкриваю свою теку, дивлюсь і розумію, що це не можна читати, і це не можна... Ну врешті-решт знайшов кілька текстів – прочитав. Це був 10 чи 11 клас, нормально сприймали.. А вчителька все намагалась повернути в якесь от русло правильне.. Вона почала задавати питання. Наприклад. От у вас теми якісь несерйозні... Чому ви у своїх віршах не оспівуєте красу наших юнаків та дівчат, чому ви врешті решт не пишете про наші спортивні досягнення?..

Або в геріатричній установі... Дідусі, бабусі реагували так жваво. Одна бабуся сиділа і весь час казала “голосніше, нічого не чую, голосніше, нічого не чую”. Коли все закінчилося, вона зітхнула й сказала: “Я так нічого й не почула”... Але потім у коридорі вона до мене підійшла і каже: “А чому у вас про політику нічого немає?”...

Ти займаєшся дизайном. Меблі ти створюєш так само як вірші?

Колись я думав, що знайшов сродну працю. Два роки я повністю віддавався, бувало тижнями спав по три години на добу, і я був щасливий, повністю віддавався роботі, а потім пройшло - як кохання. Воно ж вічним не буває. Зараз можу навіть не помічати, що я це роблю. Це дає якісь кошти, щоб виживати.

У тебе яскраве прізвище, знаєш його історію?

Полежака - він і є полежака. Лінивці всі в роду були... (усміхається)

Сентенції від Полежаки: Я усвідомив свої патології і тому я щасливий.

Пиво не має національності.

У своєму колі маєш досить звучні прізвиська: Доктор Зло, Котовський... Я так розумію, завдяки зачісці. Це свідомий вибір чи життєва необхідність? :)

Зачісці роки три. Сам слідкую за іміджем. Раніше носив довге волосся. Коли жив у Харкові, мав зовсім інший імідж. У мене було довге волосся, круглі окуляри і шарф у смужечку. Мені дуже лестило, коли за спиною лунало «О, диви, Гаррі Поттер пішов». Так тривало, поки не з’явився той дурацький серіал... Якось я почув, як дівчата, проходячи повз, захихотіли «Смотри, смотри, очки - как у Кати Пушкарьовой»… І тоді я зрозумів, що пора міняти імідж.

Яким бачиш своє майбутнє?

Один із варіантів – ми всі зіп’ємся, будемо десь тусити під гастрономчиком, підходити до перехожих і казати: “ребята, гривню для колишнього кандидата в Президенти; ще ми можем віршики почитать”. Ми будем талановитими бомжами.

Я був би щасливий, якби зрозумів, як вірші зявляються. Це відповідь на запитання, що б мене могло зробити щасливим.

Dixi

***

Отчего так часто
Стали сниться степи,
Ковыли-полыни
Да степной бурьян…
Я иду долиной
На затылке кепи,
Гляну на березки –
И от счастья пьян!
За коном страдания
Заведут старушки –
Я от тех страданий
Дюже удручен!
На столе в избушке –
Рыхлые драчены
Эх! Давно не нюхал
Рыхлых то драчён!
Влезу на печурку,
Точно на постамент!
Где-то за печуркой
Кошка мышку – цап!
Як пройшли останні
Вибори в парламент,
Дуже часто сниться,
Ніби я – кацап...